— Лягай спати, Джуро. Мені однак не повірять. Я ж божевільна! З вашої ж ласки. — І засміялася в подушках, на яких спочивали чорні змії розібраної на ніч коси. Джура ніколи не заходив до неї о цій порі…
На Данька ще сичать гусаки, ще собаки пориваються на нього, коли виткнеться зненацька, але то не яка біда, все інше вже звикає: худоба, коні, вівці, та навіть півень–галаган облишив нападатись, як було попервах, а коли вас визнає такий забіяка, то вважайте, що ви тут уже майже господар.
Поїхав оглядати вітряка, а там Отченашка саме змітала обмітки. Також признала в Данькові хазяїна. Показала на клуночок:
— То, синку, так було, хай і лишається: обмітки для сторожа. Понад вітри, понад платню, понад усе…
Вітряк добротний, із двома поверхами (дерев'яна надбудова на камені), влітку тут прохолода, а взимку хоч собак ганяй, стара бігає заночовувати вдома, не так боїться того холоду, як Пелехатого…
Коли Данько оглянув середину вітряка і вийшов помилуватися на крила, заворожений ними — всього чотири, а яка ж сила! — сказала йому:
— Тепер, Даньку, ці крила понесуть тебе хто й зна куди…
— А куди, бабо?
— Може, й до Сибіру… — геть незле засміялася Отченашка.
— Можуть, можуть… А поки що, бабо, забирайте свої обмітки, ключа ж од вітряка — мені. Сам буду наглядати за ним із хутора, нічим платити вам. Ось так…
— А дзуськи! — склала йому Отченашка дулю з волохатого рукава, чого ніколи не посміла б зробити Бубелі. — Мене тут наставив Бубела, він і прийме мене. До самої смерті наставив. А як ні, то прахом піде ваш хутір і ви разом з ним, одне моє тихе словечко Македонському… Я вам не Пелехатий, я вам не тихий Тихін! Я вам склопочу таке з неба, що ви всі підете прахом… — обвела півсвіту рукою.
— Ключа! — простяг він руку в її бік, все ще розглядаючи горішні крила.
Ключ пірнув перед ним у сніг.
Данько відкопав ключа, той хапав за пальці. Тоді повернувся у вітряк, виставив її клуночка з обмітками й, замкнувши вітряк, сказав:
— Я вам, Отченашко, не Бубела, а Данько Соколюк. Що він там витворяв — я не знаю. Я вашого Тихона не чіпав. Те хай на вашій душі. А платити вам ціле життя за вітри — к бісу! Вони що — ваші?!
— Мої! Мої! — залементувала Отченашка. — Мої вітри! Бо ж нічого іншого я не маю. Вся отак як стою…
— Я їх у вас не одбираю, — мовив Данько, всівшись на крилатки. — Беріть їх, ловіть. Мені що до ваших вітрів? — і поїхав.
— Людоньки!!! — заголосила Отченашка і побігла снігами вниз до Вавилона, над яким уже сутеніло.
Данько пожалкував, що стара не дала йому помилуватися вітряком, постояти, помріяти в ньому нагорі, де не замерзають віконця, бо ж нема всередині і крихти тепла, окрім хіба того, яке зміг відчути, вловити його, анафемське, самою лише душею.
Застав у подвір'ї чиїсь сани з кіньми. Коні булані не то з Дахнівки, не то з Овечого, примітив їх колись у Глинську. Так і є: з Овечого. Приїхав на них тамтешній багатиня Йосип Батюг. До Бубели приїхав. Парфена приймала його у світлиці, частувала чаєм з малиною, як великого гостя. Данька не покликала до чаю. Він випріг коня з крилаток, напоїв в обмерзлому жолобі, тоді попорав на ніч худобу. Як уже спровадила Батюга, Парфена вийшла доїти корів, він їй присвічував ліхтарем "летюча миша".
Потім іще приїздили якісь люди — з Прицького, з Журбова — все до Бубели, не знали, що вже його не застануть. Один нагодився вночі, Данько чув зі своєї душнички (невелика кімната, де поселила його Парфена), як господиня виходила до того гостя на ґанок, як шепотілася з ним.
— І ви самі, Парфено? — поцікавився гість.
— Ні. Наймита маю… — мовила стиха, щоб не збудити його в душничці.
Дарма. Данько підвівся зі свого вузенького ліжечка, одягся, вийшов до них на ґанок.
— Хто тут такий?
Високий чоловік у бурці допитливо зиркнув на Парфену, тоді зміряв Данька, бородатого, вичумленого зі сну. Коні притомлені, не виспані, на санях сидів парубійко у башлику, в шапці, куняв. Парфена загорнулась щільніше в кожушок:
— Се чоловік до Кіндрата Остаповича. Не вірять, Даньку, що ми поховали його.
— А чому не вірять? — запитав Данько, підозріливо зиркнувши на високого в бурці.
— Гадають, що він ховається. Не знаєте ви Кіндрата Остаповича. Ось чому…
— Сам Македонський був на його похороні. Також не вірив, — посміхнувся в бороду Данько. — Підіть на цвинтар. Там видно. Поруч з Боніфацієм. Помирилися там…
— Хлопчина чужий, — показав високий на сани. — Взяв його на одну ніч, самому торопко в дорозі. То, мо', пройдемо до хати? Як? — звернувся гість до Данька, відчувши з усього тону розмови, що той на хуторі дещо більше, ніж наймит.
Для хлопця відчинили стайню. Данько сказав йому, що той може погрітися на сіннику. Парфена застерегла, щоб парубійко не спалив стайню. Самі забралися до світлиці. Говорили при вкрученій лампі, за порожнім столом.
— Я Макар Дорош із Прицького. Брат того самого Дороша, який пішов у гетьманці та, знать, наклав головою. Мені вірити можна. Маю вітряка і маю іще дещо. Тьфу–тьфу! Бубела призначив день, і ми всі тепер тримаємось цього дня. Передайте своїм, що це Йордань… Передайте, що ми нічого не міняємо, що все має лишатися так, як умовились раніше. Дзвони у церквах і залпи на Йордань… Це сигнал. Дай бог тиші та морозцю. На ставах усе кінчаємо і йдемо на Глинськ…
— Македонський не знає про цей день? — запитав Данько.
— Якби знав, то я б не доїхав сюди. Даруйте, Парфено, на слові, але це навіть добре, що не стало Бубели, хай Бог простить. Це їх приспало… За хутором не стежать? — то вже до Данька.
— Здається, ні. А втім… Ні, по–моєму. Відколи я тут…
— Майгула сюди не приїздить?
— Не було.
— О, то чорт. Випустили ми його на свою голову… Пощади нікому! Йдеться про те, хто кого…
Дорош устав, обличчя в нього іконописно гарне. Парфені просто не вірилося, що він здатний убивати. Данько провів Дороша за тополі, потім довгенько не повертався, либонь, щось вирішував для себе.
Щоб не спало з нього великості того Бубелиного духу, яким він щойно пройнявся, Парфена перебрала Данька до світлиці, в килими та білі подушки, побажала йому доброї ночі, погасила лампу. І ось висять над ним рушниці та оленячі роги пнуться в темряву, шкіряться голови вовків з протилежної, ледь освітленої місяцем стіни, та найбільше вражають розіп'яті крила на білих стінах. Парфена вигрівається на печі, справляє там недоторкане сорокадення…
Діждалася свят і хата Соколюків.
Перш ніж записати молодих, Рубан виголосив гарну промову. Даринка тримала Лук'яна за руку, на самім кінці промови розплакалася, чим зіпсувала весь ритуал. У свідках стояли Левко Хоробрий і Савка Чибіс, якому перед цим Рубан категорично заборонив сміятись за таких обставин… Савка і сам не дозволив би собі цього, він радів за Даринку, ніби за себе, їхні долі витали десь ніби поруч.
На вечірку запросили Данька з Парфеною. Але їм ні на кого було залишати хутір, то Данько приїхав сам. Аж ніяк не сподівався застати тут Мальву Кожушну. Гадав, що вона в комуні. Обличчя у неї попоганіло, голос іще більше пом'якшав, закволів, а сміх лагідний, тихий, нічого у нім з отого нестримного, що западало в душу колись. Звичайна собі Мальва…
— Як тобі там було? — спитав.
— Біло там. І тривожно…
— Лук'ян казав, що ми виорали твою десятину?
— Могли б і не орати. Однаково навесні прийдуть трактори і все перероблять на своє. Щоб мій кінь, Даньку, не плигав до твого вівса.
— Чиї такі трактори?
— Господи! Чиї ж іще? Наші, Даньку. Ну, хоч би й харківські…
— А ви зовсім переметнули на хутір? — запитав Рубан.
— Як то зовсім? Тут моя половина добра…
— Не половина, а третина, — уточнив Рубан.
— Авжеж, — сказав Данько, — третина. Я й забув…
Парфена боїться сама, то він невдовзі і поїхав, відчувши себе на тій вечірці зайвим і зчужілим. Зупинився біля вітряка, глянув на хутір посеред білого спокою. Якби хто знав, що зараз творилося в його душі… Ще вдень тугий поземок рвався на спідні крила, а це втихло, заціпеніло все довкола, лише підкреслюючи сум'яття душі. Може, повернутися, напитися за братове щастя, не встрявати у те все, що перебрав на себе разом із хутором?.. Аж тут у вітряку Раденьких забухикала Отченашка. Власниця вітрів… Не мати нічого, окрім самих вітрів, зрівнятися з Отченашкою?.. Ні, братове! То все не про Данька Соколюка. І майнув на хутір…
Парфена чекала на нього, вислала назустріч собак, ті кинулись у сани, лащились, вітали його…
Розділ восьмий
(Продовження на наступній сторінці)