Моня посміхнувся на те. Поки мав млина, кохався в голубах, а зараз купив їх хіба що для печені. Зважаючи на непомірний податок, Чечевичний тепер любить гарно поїсти.
Гадаючи, що він уперше в житті за діда і за батьків ошукав Моню Чечевичного, Лук'ян подався на сам ярмарок — ще ж треба купити гасу, мила та солі, і купити якомога дешевше, вихитрувати копійку. І тут Лук'ян помітив те саме, що і в лавці Чечевичного: всього звезено і зведено, тисячі пов'язаних овець на санях, чорних та білих кабанів, поросят у мішечках, бодні з медом, довжелезний ряд зі збіжжям, нагнано волів, корів, кілька бугаїв з кільцями в носі, — все те немовби нікому не потрібне, всі хотять спродатись, і ніхто нічого не купує.
Максим Тесля ще з якимось невідомим у шкірянці, мабуть із губкому, ходив по тому ярмарку, прицінювався, посміхався, щось пояснював чоловікові у шкірянці. Ось вони обидва зупинилися біля бугаїв. Один бугай був Бубелин, сірий красень, Бубела грався з ним, показував, який він покірний та сумирний, уже назвав ціну за нього — сорок карбованців, просто задарма як на інші часи.
— Шкода, що нема Клима Синиці. Гарна річ для комуни, — сказав Тесля і повів свого товариша до рядів із борошном та пашнею.
Лук'ян далі не пішов за ними, не міг одірватися від Бубелиного бугая, до якого не один раз водив і свою корівку, цей обов'язок лежав на Лук'янові.
Інші вавилонські багатині збиралися з ярмарку, так і не спродавшись. Коли Лук'ян повернувся до заїзду, де поставив свої коні, то не виявив там багатьох сусідів: поїхали Павлюки, повезли додому велетенського чорного кабана, проклинав свої бодні з медом Матвій Гусак, поверталися й інші — хвостом об тин та й назад із тим. Але що за чортівня? Лук'ян не може знайти свої сани, залишилося лише місце з натрушеною гречанкою і слід полозків, що згубився серед безлічі інших одразу ж за кілька кроків.
— Гей, де мої коні? — відчайдушно закричав Лук'ян і став бігати поміж чужих саней та чужого, незнайомого люду, який теж не спродався, але й не квапився, то все люд з близьких сіл і встигне додому.
Лук'янові сказали, що прийшла якась жінка в білому розшитому кожушку і, здається, у валянках, еге ж, у валянках, усілась на сани, наче на свої власні, і поїхала геть.
Лук'ян мало не заплакав з розпачу. Знав од Данька, що конокради часто користувалися послугами жінок, і коли вже коня викрадає жінка, то вважай, що твоє діло пропаще, можеш збиратися на нову шкапину. А тут пропало все відразу — пара коней, сани, ще й упряж, та не яка–небудь, а парадна, на котру Данько ледве стягнувся. Кров ударила Лук'янові в скроні, він кинувся геть із цього капосного місця й незабаром опинився в одній із тих приярмаркових вуличок, на яких торгували забороненими товарами: винокурними апаратами, книжками з життя цариці Катерини II, Кораном, приворотним зіллям та всілякою іншою чортівнею, геть аж до миколаївських золотих п'ятірок. Це був той чорний ринок, з яким глинські власті начебто і боролись, і водночас намагалися не помічати, тут торги йшли тихі, потаємні, все з–під поли, і раптом Лук'ян зі своїм лементом:
— Жінка в білому кожушку… Коні мишасті, упряж дорога… Гей, людоньки, як же мені тепер додому?..
— Хо–хо, видно, добрий чоловік, коли в нього жінка пропала разом із кіньми! — сміялися з його лементу.
Аж тут глянув і обімлів: Мальва сидить на його санях, а коники трублять овес в опалці.
— Лук'ян? — і засміялась із своєї витівки.
Перше бажання було побити її, але хіба можна побити Мальву, та ще на людях, та ще після цього її безневинного сміху, а головне, що все зразу знайшлося: сани, коні й упряж, розцяцькована мідними оздобами. Лук'ян і сам засміявся від того ще й зараз малоймовірного щастя після такого нечуваного банкрутства. Та найбільшою несподіванкою для нього була сама Мальва.
— Як ти тут опинилася?
— Шукаю, з ким би дістатися до Вавилона, аж бачу — ваші коні. Стою, чекаю, хазяїна нема, та дай, думаю, пожартую.
— Мало не збожеволів — повертати мені до Вавилона без коней! Та це смерть! Зразу до Фабіяна — і замовляй труну без усяких. А ти ж звідки?
— З вузькоколійки — хай їй грець! Вагончики холодні, дорогу завіяло, поїздок усю ніч простояв у полі. Їхала собі тисячу кілометрів паном діло, аж тут мало не одубіла.
Глянув на неї пильно крізь окуляри:
— Змінилася ти, Мальво, і не впізнати.
— То не від того, Лук'яне. Не від холоду…
— А від чого?.. А так, так. Чув, знаю…
— А Глинськ якийсь сумний–сумний сьогодні. Чи то мені так видається після великих міст. Я ж у Москві зупинялась. І в Києві побула день. Лавру бачила, все бачила… Станції забиті, люди снують, кудись їдуть, спішать, рвуться кудись. А я все думаю про наш Вавилон. Як він там?
— Стоїть… Порожньо без тебе… Ні тобі гойдалки, ні іще чогось…
— Пліток про Мальву Кожушну… Еге ж?
— Може, й так…
— То поїдемо, чи що?
— Зараз, Мальво. Дай дійти до пам'яті…
— Оце так переймався? — всміхнулася.
— Ну, що Соколюки без коней? Однаково, що Фабіян без цапа.
— Як він там?
— Живуть. Фабіян домовини теше, а цап никає по світу, винюхує покійничків.
— От без кого не буть Вавилону!
— Звісно, без них який Вавилон…
— А ви ж як? Так і бурлакуєте самі?
— Взяли на зиму Даринку… Все–таки поміч.
— Для Данька чи для тебе?
— Воно ж знаєш як. Данько, напевне, гадає, що для мене, а я гадаю, що для Данька. Ось намисто для неї везу, — і вийняв із пазухи червоний разок, повну пригорщу. Вкинув назад, застебнув комірець вишиваної сорочки. — Пару турманів віддав. Та яких турманів!..
Мальва зблиснула очима, провела ними по Лук'янові й без жодних заздрощів у голосі:
— Любиш?
— Так воно ж як, ти любиш, а тебе можуть і не любити… А в мене ще талану нема такого, як в інших. Щоб примусити… Я, Мальво, невдатний. Тут коні загубив, там можу загубити Даринку… Ну, добре, що це жарт. З кіньми. А коли б насправді? Пропащий я, Мальво, чоловік. Та інший таких турманів за якесь поганеньке намисто зроду б не віддав… А як ти гадаєш, варте це намисто пари турманів?
— Ти прекрасний, Лук'яню. Я твою душу знаю…
— Мати знає, що ти їдеш?
— Я написала. В комуну написала. Не хочу, щоб Вавилон читав мої листи. Як вони там?
— Мати? Брикають. Бачив оце їх. На храмі… Ну да, на храмі. Співали так гарно. Кажуть, останній храм… Ну, мишасті, з богом… Повезете Мальву Кожушну, а куди — не знаю. Куди, Мальво? В комуну чи додому?
— На піч. До мами. Душу обігріти… — засміялася Мальва.
— А Клим Іванович як?
— Приїде… А ні — не пропаду. Комуну засную у Вавилоні. Пішов би в мою комуну?
— Вйо! — погарячив коней.
— Клим Іванович буває в моїх?
— А тож як. Дрівець підкине, іще чого.
— А Тесля тут? У Глинську?
— Тож де йому іще бути, Теслі? Де райпартком, там і Тесля. Хіба в Костромі не так?
— У Костромі неспокійно. Там уже колективізація йде повним ходом. Усі партійні на селах. Банди, заворушення куркульські. Сосніна нашого тяжко поранили. Лежить у Костромі. І нас усіх розіслано по місцях. З України багато. З Ксаверівської комуни, з Ружинської. Теж жінки. В одній кімнаті жили. Одна хоробра жінка з Ружина, Марія Чемера. Комуністка. Ти ще не знаєш, Лук'яню, які бувають чудові люди. Колись поїду до неї. А то сидиш у цім Вавилоні і світа не бачиш, а світ, Лук'яню, такий, що не описати і не уявити нам. Гряде щось велике, таке, що ми ще й не знаємо, що воно…
Зривалося на віхолу. Ярмарок спорожнів. Чи то ж продав свого красеня старий Бубела, і як же тепер буде цілий Вавилон без єдиного бугая? Тюрма теж була порожня — жодного вогника не видно за ґратами.
"Невже жодного в'язня нема в тюрмі? — подумав Лук'ян. — Ні, певно, економлять гас".
Глинськ пах солом'яними димами. На лавці Моні Чечевичного вже піднято залізні жалюзі — на вікнах і на дверях. Через Мальву Лук'ян так і не встиг розпитати, що то воно діється у Глинську, не встиг розпити пів–ока на санях та закусити мороженим салом, яке везе в кошику. І що воно за такий ярмарок, на якому всі намагалися спродатись? Якесь дивне почуття охопило його, коли вони вибралися із Глинська й наздогнали Бубелині сани, за котрими тягся на цепку бугай. Вони легко обігнали Бубелу, він видався Лук'янові самотнім і навіть помітно розгубленим, — залишили його, гайнули вперед.
(Продовження на наступній сторінці)