— Саме такі люди, як ти, Явтуше, і потрібні нам.
— Які?
— Закохані в землю…
— Навіщо? Щоб потім бачити їхні муки? їхні болі, коли землю від них відберуть. І хліб пектимуть в одній пекарні, а борщ варитимуть в одному котлі. Така програма?
— О, як далеко ти з ними зайшов… А ось ти приходь сьогодні на нашу вечірку. До Джури. Я принесу сала з морозу. Тракторця запустимо. І поговоримо.
— Там знають про ваші вечірки. Рузя від них зовсім збожеволіла.
— Навпаки, ожила. Я граю на кларнеті, а вона танцює з Джурою. Приходять Соколюки з Даринкою, Рубан із Зосею. Приходь і ти з Прісею. І саней позичати не треба, і страху не знатимеш.
— О, о, уже… Уже б'ються…
То Явтушків півень звівся битися з Соколюковим. Після кожної бійки півень перестає співати, а Явтушок не терпить ночей без співу, то побіг розбороняти забіяк.
Невдовзі надійшов Рубан, вніс до хати завірюху. Батько саме кришив тютюн, мав для того ножа, дощечку, а що вже лист тютюновий — з папуш, не пересушений, настояний на медах — такого тютюну, мабуть, більше ніхто й не викохував у Вавилоні.
— Бачу, сани стоять…
— Щойно притяг. Упрів. Ніколи не думав, що він такий сильний у ногах.
— Ну, говорив з ним?
— Не встиг. Півні почали битися, то він побіг розбороняти. Явтушок є Явтушок. Закурюй…
Курили вони красиво, смачно і мовчки, ці два мрійники уміли посидіти в сизих димах у завірюху…
Джурин тракторець стоїть на мостинах, начищений, заправлений, щомиті готовий в разі потреби вибігти з хати на вигін і завдати ворогові нищівного удару, якби той посмів з'явитися тут в якому завгодно числі і при якій завгодно зброї. Головне для Джури — не дати застукати себе зненацька, вчасно сісти на тракторець і вивести його на бойовий простір. Тому, як тільки сходяться гості, Джура запускає свою машину з допомогою корби, прогріває її, засвідчує її бойову готовність і каже тоном людини, яка дещо тямить у класовій боротьбі: "Все гаразд, товариство". З усього товариства лише цап ніяк не може звикнути до тих увертюр, і, коли Джура запускає "фордзона" — рогатий тремтить, мов у пропасниці, а потім весь вечір розглядає трактора з такою глибокодумністю, на яку здатні лише ці допитливі від природи істоти. "Ха–ха–ха!" — сміялася Рузя, коли цап починав тремтіти, їй більше, аніж будь–кому з присутніх, був знайомий той цапиний страх перед машиною; свого часу, коли "фордзон" уперше опинився в хаті, Рузя на собі випробувала ті Джурині витівки.
Потім звикла до них, людина здатна звикнути до всього, навіть до такого диявола, як Джура. Але ж цап у тому не здатний навіть піднятися до Рузі, яку мають у Вавилоні за причинну."Ха–ха–ха!" — сміялася Рузя з Вавилона, який нині також нагадував їй причинного. Бо хіба ж нормальні люди можуть довірити свою долю Джурі — цьому убивці й користолюбцю, як розглядала його Рузя. Вона, нехай навіть своїм і хворобливим розумом, збагнула, що Вавилон метається від одних крайнощів до інших, намагаючись сполучити водне доброчесть і гідність великого Фабіяна (мала на увазі філософа) з загребущістю й підступністю її Петра Джури. Дивувалася з Рубана, який заходився сполучити несполучне. Все кортіло шепнути Рубану: "Антоне, не вірте Джурі, тому Каїнові вавилонському, який зрадить вас на рівному місці, якщо з теї зради дотечеться йому бодай на срібник вигоди". Але ж поклала собі мовчати, аби не вгасити того приємного світла, яке впало до її таємниць з появою Рубана. Імпонувало Рузі й те, що Рубан дружить з Климом Синицею, то боялась відштовхнути Рубана від хати в надії, що той колись приведе сюди й Синицю.
З появою Мальви на тих вечірках з'явилося щось суто Мальвине, від чого вже почав одвикати Вавилон. Замість горілки, морозяного сала та часнику (про те клопочеться мій батько, обкрадаючи не такі вже великі статки Валахів), Мальва принесла сюди Соснінові "чаї" з далекої Костроми, для того було начищено самовар з Рузиного приданого, який роздмухували біля вікна і потім ставили на столі. Самовар з дому купців Шамшуріних мав тепер прислужитися класовій боротьбі між двома Вавилонами — тим, який збирається тут, і тим, який никає по хуторах. Але там не було кларнета мого батька. Після застолля, за яким Мальва ніяк не могла привчити революціонерів до чаю (ті більше схилялись до традиційних вавилонських напоїв, що перед ними, за визнанням самого Рубана, меркли вироби глинських "винокурень"), батько діставав дерев'яний кларнет з дерев'яного футлярика, побитого шашелем, і грав і грав для них вальси та краков'яки, імпровізував без нот. І тут знову пробуджувалось Мальвине: будучи на останніх місяцях, вона не зважала на те, підхоплювала Рубана, чи Лук'яна, чи й самого Джуру й ходила так легко, азартно, що Зося одного разу не витерпіла, приревнувала її до свого Антося й посеред танку забрала його від Мальви. Але тут сталася дивовижа, несподівана для всіх, а найбільше для цапа Фабіяна. Знічену Мальву підхопив дядечко Фабіян, який досі не виказував ані найменшого хисту до танців, і видав такого шляхетного краков'яка, що цап був у захваті від свого хазяїна, а кларнетист викликався зіграти для них окреме соло. Коли Мальва під час танку запитала його, чому він досі крився з цим своїм хистом, філософ згадав про те, що досі жодна жінка не хотіла з ним танцювати, маючи його за великого дивака, в тім числі й Мальва, і відповів їй словами Тагора, які іще свого часу вичитав серед афоризмів Сосніна в комуні:
Одно — всегда одно, и больше ничего.
Лишь двое создают начало одного.
— Ви маєте на увазі самотність вашого цапа?
— Себе, Мальво…
Мальва засміялась. Вона єдина з вавилонянок не ворогувала з цапом навіть у цьому своєму стані. Більше того, присутність цапа на цих вечірках надавала їм щось біблейське й непересічне, хоч іноді йшлося на них про речі жорстокі й категоричні.
Рубан знав, що старий Вавилон не здасться без бою, що буде боротись, буде стояти на смерть, якщо не знайти якогось компромісу для замирення. Навіть у цій хаті Рубан уловлює всі ознаки затамованої ворожнечі: Фабіян охоче усуспільнить свого цапа, але чи захоче усуспільнити свого "фордзона" Джура, якщо питання про це стане руба? І коли Даринка тягнеться до тракторця, щоб збагнути цю хитру машину, Джура делікатно б'є її по руках: "Не лізь, не жіноче то діло!" Боїться Даринки, щоб вона, бува, не опанувала тайнами машини. Джура ревниво оберігав тракторця і від інших, лише цапові він дозволяв приглядатися й принюхуватись до машини безборонно, мав навіть задоволення від того, бо ж був певен, гаспид, що той не совладає нею, якби навіть вивчав ціле життя. Рубану ж праглося посадовити на трактор Даринку хоч зараз, тоді й сам надійніше почувався б на світі. Нічого, втішав себе Рубан, однак, Джуро, ми цю грізну штуку одберемо від тебе хоч рано, а хоч пізно, бо надія на тебе мала.
Що догідливішим та облеснішим був Джура, то сторожкішим почував себе Рубан, хоч і виду не подавав. Потім, уже йдучи з Зосею додому, він усе озирався. Якось Зося запитала: "Що ти все озираєшся, Антосю? Наслухався Савки про Боніфація? Савка ж богомільний!" — "Ні, Зосю, боюсь, щоб Джура не вистрілив у спину…" — "Тоді навіщо ходити туди?" Рубан не став пояснювати Зосі, чому він ходить до Джури, чому змушений криводушній перед самим собою. Не хоче віддати Джуру ворогам, хоч навряд чи зможе зробити його своїм вірним другом через отой клятий тракторець з Америки.
— Речі, Зосю, мають властивість формувати ідеї людей, — і Зосі нічого не залишилось, як посміятися з тих премудрощів Антося.
Мальву доводив додому мій батько, вів її через лід, то боявся і за неї, і за кларнет, а найбільше, мабуть, за те, щоб про ті переходини через став не довідались Валахи. Знаю лише, що, доки Мальва не стала дружиною Андріяна, — подобалась батькові, потім він теж розпалював ненависть до неї, а нині то могла бути просто класова солідарність.
Лук'ян з Даринкою ночувати з тих вечірок ходили до баби Отченашки, ховалися від Данька. Отченашка на вітряках, хата її порожня, Даринка ж ту хату знала іще з пастушки, там стояло її залізне ліжко, одну ніжку в якому зламав іще хтось до них, і тепер мають сміху від того, коли зламана ніжка спадає з цеглини. Фабіяни йшли додому, а Джура ночував біля трактора. Навіть якщо і заходив на Рузину половину, то ненадовго, вже звик чути крізь сон запах машини.
Одної ночі, коли всі отак розбіглись і він сам повернувся з Рузиної половини до "майстерні" (так Джура називав своє помешкання), прийшли до нього, постукались у вікно. Їхні сани стояли на подвір'ї до самого світанку, а ті, в хаті, погрожували Джурі, пригадали йому Рузиних батьків, дорікали за трактор, на якому незабавки і його самого (Джуру тобто) вивезуть з Вавилона, як свого часу вивезли на тачці пана Тисевича. (Саме вони, ті, що прийшли до нього.) Джура мовчав, Рузя не прочула жодного слова його. Приїздив власник молотарки з Козова — високий, у довгополому кожусі, сивій шапці, Рузя впізнала його, хоч бачила досі лише влітку двічі чи тричі — Джура "спрягався" з ним минулі жнива. Вийшов він не один — з Павлюком та Гусаком Матвієм, на санях прокинувся парубійко в заячій шапці, чи не син власника молотарки. Джура провів їх з подвір'я, тоді повернувся до хати, пройшов на Рузину половину у виступцях, у білих штанях і в кожушку наопашки.
— Ти чула, Рузю?
— Чула…
— Нікому ні слова. Чула?
(Продовження на наступній сторінці)