Найперші прибули до хреста стрільці, чоловік двадцять — двадцять п'ять. Гуртувалися вони навколо Петра Джури, якого обрали собі за старшого. Рушниць було небагато — у самого Джури, в Раденьких, у Данька Соколюка (гарна Бубелина тулка), у Созона Лободи, у Матвія Гусака, а то все обрізи, самопали, пугачі. Павлюки притягли сюди гармату не гармату, а щось дуже схоже на неї, велетенське й неоковирне, лежало воно на візку від плуга, жерло було забите порохом і клоччям, а щоб візок після пострілу не пішов дзиґою по ставу, малося його гарненько припнути. Власне, тим менші Павлюки й зайняті були, поки старий Павлюк оглядав рушниці, приміряючи кожну до свого плеча.
Чекали народу, а ще чекали на батюшку. З тих пір, як у Вавилоні спалено церкву й помер отець Сошка, батюшок привозять з інших парафій. Цього разу домовлено глинського батюшку, за ним послали одного із Скоромних, либонь, старшого, у нього прудкіші коні. От і чекали на отця Селівантія, котрий мав освятити воду, взяти за те червінця та на свіжих конях податися до рідного храму, бо й там Йордань.
Люд плив до ставу кількома рукавами. Несли з собою печене й варене, несли горілку в суліях, аби тут спорожнити їх і наповнити святою водою, яку триматимуть до наступної Йордані.
Філософ любив це свято за щедрість селянську, а цап за пальбу та за ігрища, які починалися одразу ж після свячення води. Під цей шумок він чудово полуднував кутею та іншими делікатесами, які потім снилися йому багато днів, коли він жив напроголодь. Опинившись біля хреста, Фабіян одпустив цапа, і той зразу ж подався до стрільців, які зустріли його вельми підозріливо. Диво неймовірне, адже більшість із них не далі як цієї ночі бачили цапа вбитого під вітряком. А Соколюк аж отетерів од такої зустрічі, ще б пак, цап упізнав його й дивився на Данька з явно підвищеною цікавістю. Данько сплюнув, одійшов убік, напевне, хотів загубитися в натовпі, але цап рушив слідком за ним під регіт стрільців. Тоді Данько зупинився, зняв рушницю й замірився на цапа прикладом:
— Чого ти?
Цап опустив очі долу, поник, йому не хотілося вмирати вдруге, причому сьогодні, в такий благодатний день, він облишив Соколюка й подався до молодиць, щоб упиватися пахощами куті в полив'яних макітерках. Поміж молодиць виявилося чимало затяжілих, вони відразу нагадали про себе, і цап мусив податися до іншого гурту — до богомільних вавилонських бабусь, які вже давно намагалися навернути цапа в свою віру, бо при його появі завше хрестились і шепотіли молитву: "Господи, укроти диявола, пошли душі нашій мир і спокій…" Саме тут цап і залишився до початку Йордані, в міру побожний та урочистий.
Старший Павлюк запалив ґнота в саморобній гарматі. Страшний вибух сколихнув небо над Йорданню. Вавилонські бабусі впали навколішки й перехрестилися. До хреста підійшли стрільці, стали тісною шеренгою й по команді Петра Джури пальнули в небо раз, і вдруге, і втретє. Тієї ж хвилини їм озвалися у Прицькому, Козові, Дахнівці, а тим селам озвалися іще села, мабуть, дійшло до самого Глинська, розкотилася луна на все верхнє Побужжя. Бабусі плакали на радощах, а молодиці кричали нашим і тамтешнім стрільцям:
— Слався! Слався!..
Дим стояв над Йорданню кілька хвилин, а коли він піднявся й відкрив натовп, то люди побачили, що до хреста когось ведуть зв'язаного, у самій сорочці, в галіфе, чорний чуб колихався на голові від твердої ходи.
— Рубан, Рубан!.. — прокотилося по натовпу.
Його вели Скоромні, обидва з рушницями напоготові, отже, за батюшкою послано когось іншого, а може, й нікого не послано. За кілька кроків від конвою бігла Зося з маленьким Боніфацієм на руках, сповитим у хустину, сама в чобітках на босоніж, у курташку, розхристана, з косою до самих колін. Коли Скоромні прийшли, Зося саме топила піч, вони схопили Рубана в ліжку, забрали наган з–під подушки, зв'язали бранця й повели на став, хоч сказали, що ведуть його в сільраду, бо такий наказ одержано з Глинська, а вони лише виконують волю громади.
Тепер Рубан бачив, що його ошукано, що ніякого наказу про арешт не могло бути, а ще коли почалася пальба в навколишніх селах після вавилонського залпу, то збагнув: діється щось супроти влади.
— Що це — бунт? — запитав, коли його підвели до хреста і поставили обличчям до стрільців.
Стрільці переглянулися, ніхто не зважувався відповісти йому прямо, і він наказав Скоромним, які завше слугували громаді, хоча й не завше знали, в ім'я чого:
— Розв'яжіть мене, я не втечу.
Петро Джура кивнув головою, і вони з радістю звільнили Рубана від мотузки, яку старший Скоромний, Ничипір, тримав у руці й не знав, що з нею робити.
Рубан забрав з чола чорного чуба, склав посинілі руки на грудях:
— Я питаю: що це — бунт чи якісь дурні витівки?..
У відповідь Петро Джура подав знак знову палити в небо, і після кількох залпів відгукнулося тим самим у ближніх селах. Лише в Семиводах, де комуна Клима Синиці, не озивалися на позивні Вавилона, певне, саме це й засмутило Джуру. Але його майже силоміць випхнули на поміст, на якому мав правити батюшка свою службу. Джура, розгублений і непевний, шукав першого слова, а коли знайшов його, то вуста злиплися, і він промовив майже пошепки:
— Дорога громадо! Люди добрі!
— Що він там говорить? — діставали вуха з–під хусток бабусі.
— Голосніше! — почулося в натовпі.
— Я ж і кажу, що мали ми землю і волю, а тепер її хочуть одібрати від нас такі, як мій друг Рубан…
— Не дамо! — загорланив Созон Лобода.
— Ви чуєте, як нам озиваються з усіх усюд?.. — вихопився Павлюк.
— Мій друг… — знову за своє Джура.
— Плювать мені на таких друзів, як ти, Джуро! — випалив Рубан і сам пішов до крижаного помосту.
Джура знову загубився на слові, а поки силкувався щось відповісти Рубану, а стрільці плювалися спересердя собі під ноги, бачачи, якого недоріку вони вибрали на оратора, Фабіян зіпхнув його і сам опинився на помості.
— Окуляри, окуляри! — почулося з натовпу, який почав ділитися на гурти: більший гурт був проти заводіїв бунту, менший, переважно жінки та діти заможних вавилонян, — за них.
Добра господиня, знаючи природжену сліпоту Левка Хороброго, принесла йому на Йордань окуляри, які він загубив учора в неї в хаті; сьогодні вона топила піч, знайшла їх у соломі, і тепер золоті окуляри передавали з рук на руки, аж поки ті потрапили до хазяїна. Без них він був нічим на помості, а з ними одразу відчув себе філософом, володарем цієї розбурханої юрби, яка притихла й остаточно була скорена, коли ще й цап вискочив на поміст, на диво по–молодечому, і став поруч зі своїм хазяїном.
Два Фабіяни, з яких один був на грані безсмертя, варті були уваги, коли б у діло не втрутився Кочубей. Панько вигулькнув з юрби, забрався на поміст і проказав тоненьким писклявим голоском, яким вищать кабанці, коли він валашає їх:
— Цього блазня я не хочу слухати і вам не раджу. Його підкупив Рубан, а я чую грім свободи, за яку билися наші батьки і ми, старші…
— Хай живе Панько Кабанник! — закричали в гурті заможних вавилонян.
— Ура! — прокотилося ставом.
— Давай програму!..
— А яка програма? — розвів руками Панько, коли натовп ущух. — Або кожен собою, як було досі, або комуна, колгосп, — показав на Рубана. — У Глинську вже стоїть порожняк, яким мають вивезти вас із Вавилона.
— Бреше він, — сказав Рубан. — Я вчора з Глинська.
— Джуро, а зачитай лишень список! Кого там намітили, — підступив до помосту старий Павлюк із рушницею.
Джура неохоче дістав список із кишені кожуха, набрав повітря і прочитав;
— Список на Соловки! Петро Джура — себто я. — Показав на Рубана: — Так він продав свого друга. За те, що я один раз уже врятував його від смерті. Левко Хоробрий, тобто Фабіян, разом із цапом.
Вибухнув регіт. Навіть Рубан усміхнувся з такого віроломства, а Фабіян поклав цапові руку на рога, готовісінький до висилки, бо гадав, що філософи мусять вистраждати все за свій народ.
— Матвій Гусак з усією родиною. Скоромний Тихін, Скоромний Ничипір. Обидва з родинами. За віщо — не знаю. Явтух Голий з дружиною та вісьмома дітками.
— Ждуть дев'ятого, — хтось злукавив із натовпу.
— Федот Раденький. Хома Раденький. За вітряки.
— Щоб не були такі раденькі, — знову озвався дотепник.
— Северин Буга. За бджіл.
— Були в кума бджоли! — не вгавав дотепник.
— Данько Соколюк.
— За прийми.
— Парфена Бубела.
— За приймака, — знову з натовпу.
— Ні, за старого Бубелу, царство йому небесне, — проказав Джура. Й начитував далі: — Панько Кочубей.
— Ой, лелечко, а хто ж буде чистити кабанців?
— Не знаю, — відповів Джура, похукавши у змерзлу руку. Начитав: — Чаплич.
— За приналежність до дворян.
— Є Чаплич?
Обізвався Чапличів син Демко:
— Тато з печі не злазять уже котрий рік.
— Тоді тебе замість тата, — розбалакався Джура. — Созон Лобода з Теклею. Ви тут, Созоне?
— Я тут, грім би їх побив, де вони взялися на нашу голову.
— Павлюк Левон, Павлюк Онисим, Павлюк Махтей, Павлюк Роман з усім корінням.
— За міхи, за молоти, за лемеші.
(Продовження на наступній сторінці)