«Блакитна лінія» Юрій Ячейкін

Читати онлайн пригодницький роман Юрія Ячейкіна «Блакитна лінія»

A- A+ A A1 A2 A3

— Звісно, пам’ятаю. Пан Хейніш того дня виловлював саботажників, які псували німецькі літаки.

Фрау Шеєр застигла посеред кухні, уважно дослухаючись. Вона збагнула: йшлося про щось суттєве, а не про голослівні запевнення, які вона чула досі.

— Адольф будь-що мусив летіти, — провадила далі Крістіна.

— Міг би й відкласти, — пробурмотів Майєр.

— Помиляєтеся, Віллі, Адольф неодмінно виконував усе, що планував собі зробити за день. Тому так багато встигав…

Розмова збилася вбік. Фрау Шеєр вже не спроможна була ховати свою схвильованість.

Крістіна тихо, сумно, з покорою до своєї лихої долі зронила:

— Ось тоді він і подарував мені обручку. Ще сказав: "Моїй мамі вона скаже більше слів".

— Обручку? — вже не могла стриматися фрау Патріція. — Ви її зберегли?

— Звичайно! Це ж згадка про Адольфа. Єдина у мене…

— Де ж вона?

Крістіна звела на неї блакитні очі.

— Ось…

Вона зняла тонку замшеву рукавичку і простягнула до Патріції Шеєр вузьку дівочу руку.

— "Сплячий лелека", що спирається на меч, — прошепотіла фрау.

Вона пестливо взяла тендітні пальчики Крістіни до своїх долонь, голубила їх, ніби спокутуючи свою попередню безглузду ворожість. Майн гот![4] Ледь не виставила за двері невістку з ще не народженим онуком, єдиним спадкоємцем Шеєрів. "Вибач мені, Теодоре!" — взялася вона благати подумки свого загиблого чоловіка, який, безсумнівно, возсідав на сьомому небі й суворо дивився, що коїть його "дурна квочка", як він зволив величати її на самоті. І справді — дурна…

— З цього слід було починати, моя люба, — докірливо мовила вона до Крістіни. — Чому ви так довго мовчали?

Крістіна розгублено кліпала очима.

— Хіба ця обручка важить більше, ніж свідчення панів Хейніша і Майєра?

— І я нічогісінько не розумію, — рішуче виголосив Віллі.

Патріція Шеєр гордо випросталася. Голос її набрав урочистості:

— У вас на пальчику, Крістіно, не звичайна обручка. Це наша родинна реліквія. На печатці вирізьблено родовий герб Шеєрів: під баронською коронкою спить, стоячи на одній нозі, лелека, другою спираючись на меч. З дідів-прадідів чоловіки Шеєри одягали цю рицарську обручку на руку своїм нареченим перед шлюбом. Більше вона нікому не може належати. Зрозуміло, Адольф не міг злегковажити давньою традицією нашого роду.

— Воістину, я вперше бачу лелеку, — радісно вигукнув Майєр, — який насправді приносить у родину дітей!

Жінки щасливо засміялись.

— Але чого ми тут сидимо? — сполошилася фрау Патріція. — Вам, Крістіно, напевне, давно пора спочити з дороги. Зараз я зігрію води для ванни… Майн гот! Я ж вас ще не нагодувала!

Вона сплеснула руками, уявивши зливу справ, про які зранку й гадки не мала і які тепер конче слід було зробити: в дім Шеєрів увірвалися приємні клопоти.

— Крістіно, ваша кімната буде на другому поверсі, поряд з моєю. Не сподобається — оберете іншу. Будь-яку. — Потім сумовито додала: — Війна зробила наш дім просторим. Тільки кабінет не будемо чіпати — він ще знадобиться маленькому Шеєру.

— Спасибі, мамо, — очі Крістіни сяяли.

— Чого ж я байдикую? — підвівся і Майєр, задоволений успішним виконанням наказу шефа. — Зараз принесу з машини ваші речі, фрейлейн. Одна мить! Віта завезу пізніше, увечері.

— Хто це ще? — знову насторожилася фрау Патріція.

— Мій пес, — винувато відповіла Крістіна. — Я виховала його з цуценятка…

— Ах, пес! Знайдеться і для нього місце. Житиме в садочку — там йому буде привільно.

Тим часом Майєр справді хутко повернувся, несучи шкіряний чемодан і велику ледеринову сумку — скромне майно неодруженої невістки. Він волів якнайшвидше остаточно покінчити з цією "сімейною справою", яку, було, вважав уже зовсім безнадійною.

— От і все! — мовив з полегшенням. — Дозвольте, шановні дами, з вами розпрощатися.

З увічливості фрау Патріція спробувала його затримати:

— Я обіцяла почастувати вас кавою.

Але Майєр розумів, що зараз найкраще залишити жінок удвох, настав момент, коли його присутність зайва. Рішуче відмовився:

— Дякую, іншим разом… Мені необхідно повернутися на службу. Справи! Усього вам приємного, фрау Шеєр! До побачення, фрейлейн Бергер!

Жінки лишилися самі.

Ще невільно почувалися, звикаючи одна до одної. Справді-бо, події розгорталися занадто навально навіть для Крістіни, яка вже наперед мала щодо них свої плани. А що казати про фрау Патріцію? На неї вони взагалі впали несподівано. Розум іще не встиг обійняти всього того, чим її зненацька приголомшила доля і що вона сприйняла переважно чуттєво. Їм обом необхідно було оговтатись, заспокоїти розбурхані почуття, привести думки до ладу, осмислити нову для обох ситуацію, виробити не обтяжливі для кожної з них норми спільного існування під одним дахом.

— Давайте перейдемо до вітальні, — запросила Патріція. — Нам треба багато про що погомоніти. Чи не так?

— Багато про що, — зітхнула Крістіна, погоджуючись. Отже, екзамен ще тривав — напруження для неї не минало. А так хотілося б уже прилягти й спочити…

Вітальня була світла, напрочуд простора — займала мало не весь поверх. Нагору, до житлових приміщень, вели масивні широкі сходи. До дерев’яних сходинок килимову доріжку притискали блискучі бронзові тримачі. У самій вітальні — нічого зайвого. Два широчезних килими з однаковим крапчастим орнаментом укривали всю підлогу. Тут можна ходити босоніж, не боячись застудитися. В одну стіну заглиблювався камін, не малий і не великий — в половину людського зросту. Його отвір затуляли грати, верхня половина яких була відкидною. Тут же, трохи збоку, журнальний столик з двома м’якими кріслами обіч. На протилежному боці вітальні стіну підпирав довгий, низький сервант з кришталем і порцеляною під склом на полицях. У протилежних кутах по діагоналі — два торшери. Люстра була вбрана в спеціально зшитий чохол. Мабуть, у цьому домі давно ніхто не гостював, а господиня обмежувалася торшерами — з рожевим і зеленим абажурами. Ввечері, коли весело палахкотять у каміні дрова, тут чудово — тепло й затишно.

Але що найперше привертало увагу — це три великих портрети на стіні: батько, мати, син. Крістіна так і прикипіла до них поглядом. Надто — до портрета сина, Адольфа Шеєра, якого вона побачила лише тепер — уперше. Серце в неї завмерло.

Молодий Шеєр на портреті не був подібний до того, хто діяв під його ім’ям на Кавказі, на того, з ким усі німці там спілкувалися!

Правда, деяка схожість таки була. Однотипність у будові голови, в загальних обрисах обличчя, у рисах… Тільки в Кості, який діяв під ім’ям Адольфа, вони м’якші, миліші… Так, їх — Костю й Адольфа — не сплутати. Хіба в темряві… Добре, що заклопотаний справами Хейніш обмежився телефонним дзвінком… На руку виявилося й те, що фрау Шеєр прийняла їх з Майєром на кухні, а не у вітальні, як належить за правилами гарного тону. Адже Віллі нічогісінько не відає про те, що кореспондент з Берліна гауптман Адольф Шеєр був полонений партизанами і замість нього прибув на місце призначення радянський розвідник Костянтин Калина. А відтак Віллі міг би й зрадити її. Навіть не бажаючи того, недоречним вигуком, здивуванням… Досить було б йому бовкнути:

— Хіба це Адольф? Щось не впізнаю. На портреті він зовсім не такий, як на фронті…

Це контрастне враження посилювалося ще й тим, що людина на портреті була вбрана у цивільне, а на Кавказі "Шеєра" звикли бачити виключно у військовій формі.

Правду в народі кажуть: не було щастя, то біда допомогла…

Поряд з Крістіною, склавши на грудях руки, стояла фрау Патріція і теж дивилася на портрети.

— Вас щось дивує, Крістіно? — якось багатозначно запитала вона.

Фрейлейн Бергер уся внутрішньо напружилася. Чи не зрадила себе? Може, мимоволі щось відбилося у виразі її обличчя?

— Ні, нічого особливого… Усе тут для мене нове…

На це фрау Патріція мовила так само підкреслено значуще:

— Мені здалося, ніби вас бентежить…

— Що? — поспіхом запитала фрейлейн Бергер.

— Що на портреті мого сина немає муарової стрічки.

Тільки тепер Крістіна звернула увагу й на портрет Шеєра-батька. Тут, у нижньому правому куті, навкіс чорніла ознака жалоби. На портреті Адольфа стрічки вічної скорботи не було. І як це вона не помітила такої "дрібнички", що сама впадає в око? Та ще такої суттєвої… Мабуть, дається взнаки безперервна виснажлива напруга.

— Ну що ви! — гаряче заперечила Крістіна. — Навпаки! Я завжди вірила й вірю: мій суджений — живий!

Про кого вона думала підсвідомо в цю мить? Про Адольфа Шеєра? Чи про Костю Калину? Над цим вона ні тоді, ні пізніше не замислювалася. Можливо, про обох разом…

Патріція вдячно взяла Крістіну за руку, лагідно пригорнула до себе. Чутливе серце матері безпомилково розпізнало в схвильованому голосі дівчини щирість, упевненість, непохитну віру.

— Досі я запитувала тільки бога: чи живий мій син? — сказала Патріція.

(Продовження на наступній сторінці)