«Блакитна лінія» Юрій Ячейкін

Читати онлайн пригодницький роман Юрія Ячейкіна «Блакитна лінія»

A- A+ A A1 A2 A3

Генерал Роговцев залишився в кімнаті один. Присунув до себе грубенький блок-зошит в обкладинці з гаптованої штучної шкіри. На першій сторінці красувалося каліграфічне — "Щоденник лейтенанта Ф.Мюллера. ГФП[2]. 1942 рік". За читанням незчувся, як минув час. Про це нагадав йому тільки майор Тамбуліді, коли повернувся, виконавши завдання.

— Готово, товаришу генерал-майор!

— От що, Анзоре, — суворо проказав Роговцев, — візьміть цей огидний щоденник і завтра ж передайте до Надзвичайної комісії як викривальний документ злочинів, що їх чинили гітлерівці проти мирного населення.

— Слухаюсь!

— Тепер доповідайте.

— У шифровці викладено дані на чотирьох агентів Хейніша: місця осідання в нашому тилу. На магнітофонній стрічці — розмови Хейніша з кожним окремо з викладом агентурних завдань. На фотоплівці — обличчя всіх чотирьох зрадників. Звукозапис передруковується на машинописний текст.

— Оце Студентка! — з професійною повагою мовив генерал. — Як їй все це вдалося зробити?

— Смілива дівчина! — розбурхався Анзор. — Шкода, що я ніколи її не бачив.

— Я теж, — заспокоїв його генерал.

Студентка… Де вона зараз? Що з нею? Чи скоро знову озоветься? Вирушаючи до Берліна, вона не мала можливості взяти з собою рацію.

Розділ другий

В’ЯЗНИЦЯ З ФАМІЛЬЯРНОЮ НАЗВОЮ

Поїзд прибув на Сілезький вокзал о другій дня, проте здавалося, що вже сутеніє.

Сірі, набряклі хмари низько зависали над Берліном. Мрячило. Дими від численних заводів, причавлені важкими хмарами, розчинялися в повітрі, ніби на Берлін упав жовтаво-кислий туман.

Ешелон, до якого була причеплена платформа з двома автомашинами, службовим і запакованим у такі ж, казенного типу ящики з особистим майном оберштурмбанфюрера Хейніша, загнали на запасну колію, далеко від вокзалу. З вікна спального вагона над лискучими від дощу дашками довгих вервечок поїздів, що смугатили весь залізничний простір, було видно темне громаддя вокзалу. По його стіні згори спадав велетенський прапор, на якому в білому колі чорніла свастика. Прокисле у вогких, отруйних димах полотнище теж було мовби чорного кольору.

На фрейлейн Крістіну Бергер усе це мимоволі навіювало похмурий настрій, ворожість до цього клятого усіма мовами світу міста. Гидко було думати, що відтепер їй, певне, доведеться неоднораз висловлювати вголос захоплення столицею "улюбленого фатерланду", як це й личить зразковій, високопатріотичній, вірнопідданій фольксдойче, бо їй випало велике щастя віднині жити й працювати в найвеличнішому місті "тисячолітнього рейху".

Тому вона аж зраділа, коли виявилося, що настрій її шефа оберштурмбанфюрера Хейніша теж кепський. Відпадала необхідність уже з перших хвилин лицедіяти, удаючи із себе захоплену, веселу й щасливу провінціалочку, що вперше потрапила до міста, де "фюрер діє, творить і думає за всіх нас".

— Неподобство! — переконано проголосив Хейніш, виходячи з свого купе і втупивши бляклі очі у віконну фрамугу.

Був одягнений у бездоганний новенький мундир; щойно вмитий, акуратно зачесаний і ретельно виголений, напахчений. Зібрався мов на парад. Невже сподівався, що його зустрічатимуть з фанфарами? Скільки їх у рейху, отаких Хейнішів? На запасних коліях — ось де їхнє місце…

Однак фрейлейн Крістіна Бергер помилялася у своїх висновках.

Коли з купе вийшов так само нафранчений ад’ютант Віллі Майєр, у проході спального вагона з’явився незнайомий штурмбанфюрер у вогкому довгополому шкіряному пальті з хутряним коміром. Явно з вулиці. На лискучому козирку кашкета з високою тульєю рясно поблискували дрібні крапельки вологи.

Він впевненою ходою наблизився до них і викинув правицю:

— Хайль Гітлер!

Йому дружно відповіли звичними, доведеними до автоматизму жестами і вигуками.

Штурмбанфюрер був порівняно молодий. Але який безвиразний! Очі — мов безбарвне скло, обличчя — ніби назавжди заморожене.

— Пане Хейніш? — запитав він для годиться, бо не чекав на відповідь. — Мені випала приємна честь зустріти вас і першим повідомити про присвоєння вам звання штандартенфюрера. Відповідно до нової посади.

Він перекинув свої скляні очі на ад’ютанта.

— Ви; пане Майєр, також підвищені у званні. Віднині ви — гауптштурмфюрер. Окрім того, за знешкодження небезпечного російського шпигуна вас нагороджено орденом "За хоробрість" з мечами.

"За паршивого запроданця Жору-Шмота, — уточнила подумки фрейлейн Крістіна Бергер, — якого я власноручно пристрелила, мов шолудивого пса".

По її обличчю заморожений штурмбанфюрер тільки шаснув очима, немов дряпонув холодним склом. І все те, безумовно, втішне для новоприбулих, проголошувалося абсолютно байдужим, навіть дещо знудьгованим голосом, немовби йшлося про якусь нікчемну дещицю.

— Пане штандартенфюрер, — знову звернувся він до Хейніша з сухою, хрусткою інтонацією, — дозвольте відрекомендуватися — Пауль Шенк, особистий дорученець пана обергрупенфюрера.

— О! — здивувався Хейніш наданій йому честі. — Дуже приємно! Надзвичайно радий нашому, сподіваюся, доброму знайомству.

— До ваших послуг! — клацнув закаблуками Шенк.

Хейніш із вдячністю потиснув йому руку. Приємні новини схвилювали його, обличчя порожевіло, очі радісно блищали, що вражаюче контрастувало з поведінкою одерев’янілого посланця Кальтенбруннера.

Правду кажучи, все це не було такою вже повною несподіванкою. Недаремно ж він у свій попередній візит до Берліна не шкодував по ресторанах рейхсмарок, влаштовуючи "дружні вечірки" з певними впливовими особами, і ті особи поверталися додому не з порожніми руками. Хміль забудеться — річ нагадає. Атож, різні там "східні сувеніри" і "фронтові дарунки на добру згадку", подеколи досить рідкісні і коштовні, принесли тепер відчутні дивіденди. Штандартенфюрер СС — це не жарт! Дуже високе й вагоме звання в імперії. Перед срібним шитвом есесівського полковника гнуть шию загальновійськові генерали…

— Дозвольте доповісти! — звернувся до нього Шенк.

"Хіба ще щось?"

— Прошу, я слухаю.

— Обергрупенфюрер Кальтенбруннер може вас викликати щохвилини. Тому я надаю у ваше розпорядження свій службовий "опель-адмірал". Він — місткий. — Вдруге його холодний погляд дряпонув по Крістіні.— Про вантаж і ваше майно я подбаю сам. Воно буде на місці вчасно.

"Майно!.."

Хейніш завагався.

— Обергрупенфюрер наказав, щоб ви наперед роздивилися в наданих вам апартаментах, аби завчасно визначити, що і де розташувати. Вирішуйте одразу на місці, як вам буде вигідніше і зручніше. Це заощадить дорогоцінний час: службові обов’язки почнете виконувати з наступного дня. Отже, нам необхідно вкластися у дуже обмежений термін.

Така засторога поклала край ваганням. Оце темп! Чисто арійський.

— Чий собака? — запитав Шенк. — На платформі у буді є собака.

— Мій, — відповіла фрейлейн.

— Ясно!

— Беріть його разом з будою, — попередила Крістіна. — Пес іноді буває лютий.

— Зрозуміло. Пане Хейніш, ось адреса вашої резиденції. Хайль фюрер!

Шейк козирнув і, рівно несучи мовби неживий тулуб, попрямував до виходу.

— Що ж, вирушаємо і ми, — жваво мовив Хейніш. — Збирайтеся! Хуткіш!

Від вокзалу службовий "опель" звернув праворуч. У просторій машині легко розмістилися втрьох: Майєр — поряд з водієм, Хейніш і Бергер — позаду. Нараз попереду їм перетяла шлях велика група полонених з нашивками "Ост", що працювали під наглядом кількох автоматників. "Остарбайтери" довбалися в залишках двох зруйнованих будинків, стіна одного з яких осіла прямо на шлях. Руїни були явно вибухового походження — пасажири "опеля" доволі надивилися на отакі картинки по всіх шляхах війни.

Машина зупинилася.

— Об’їзд! — гукнув один з вартових.

— Куди? — запитав водій.

— Вивертайте ліворуч.

— Що у вас трапилося? — поцікавився Хейніш.

Вартовий відповів завчено, ніби вичитав з газети:

— Уночі англійці по-звірячому бомбардували мирне населення Берліна.

— Отакої! — крекнув Хейніш. — Виявляється, і тут… Оце сюрприз!

Невдовзі, роблячи об’їзд, виїхали на чепурну площу Штраусбергплац, за хвилину — на ще більший майдан Принц-Александерплац, від якого до центру міста тяглася простора однойменна вулиця. Тут також був залізничний вокзал, а ще — станція метро, перша, яка їм трапилася дорогою.

Хейніш узяв на себе обов’язки добровільного екскурсовода. Він раз у раз галантно звертався до чарівної супутниці.

— Зверніть увагу, фрейлейн, на оту потворну будівлю коричневого кольору. Незважаючи на її незграбні форми, нема людини, яка не чула б про неї. Цього велета звели ще минулого століття. Але не для прикраси! Знаєте, що це?

— Звідки ж, пане Хейніш?

(Продовження на наступній сторінці)