«Блакитна лінія» Юрій Ячейкін

Читати онлайн пригодницький роман Юрія Ячейкіна «Блакитна лінія»

A- A+ A A1 A2 A3

— Одне слово, даю Майєру машину. Від мене до вас далеченько, різні райони… Попереджаю: з моїм адютантом буде жінка — шарфюрер Крістіна Бергер… Питаєте чому? А тому, що вона була нареченою вашого сина Адольфа… Таж вона вагітна! Я вивіз її з фронтового пекла, бо вважав такий вчинок своїм громадянським обов’язком в ім’я світлої пам’яті загиблого під Брестом мого друга оберста Теодора Шеєра! Що? Які ще докази вимагаєте, коли я це кажу? Ваша недовіра образлива і неетична. Адже тепер ваш обов’язок полягає у тому, щоб заопікуватися вагітною невісткою.

Очевидно, розмова набирала небажаної гостроти.

Хейніш знову замовк, густо буряковіючи. Відтак зірвався:

— Я вам от що скажу, пані Шеєр. Німецька жінка не пиячить, не смалить цигарки і не розцяцьковує губи!

З цього фрейлейн Бергер збагнула, про що казано з того кінця дроту. Такого й слід було чекати: розфарбована повія з вояцького казино, "зозуля" в чуже гніздо… Цей Хейніш все зіпсував. А вони стільки обмірковували, як їй краще осісти в Берліні… Незграбний фанфарон!

Голос Хейніша загримів:

— Німецька жінка народжує дітей і слугує фюрерові! Фрейлейн Бергер — зразкова німецька жінка! Ваш патріотичний обов’язок, якщо ви зневажили святі родинні почуття, — оточити її максимальною увагою. І це вам говорить не якийсь там просто знайомий, а штандартенфюрер СД! — І по короткій паузі відрубав: — Ні, їдуть до вас негайно. Все! Хайль Гітлер!

Він кинув трубку на важелі й навіть з деяким подивом прогарчав:

— Яка відьма, га?

Спідлоба, ще набачений після несподівано гострої телефонної розмови, глипнув на своїх підлеглих важким поглядом. Нарешті прохолов і мовив:

— От і все — вирушайте! Віллі, коли що — накачуй. Я надаю таке право. Йде війна, і часу на зайве розпатякування катма!

Аби це залежало від Крістіни, вона б нізащо не поїхала до фрау Шеєр після отакої брутальної розмови. Навіть якби Адольф Шеєр справді був батьком її сина. Не для того, щоб зупинятися перед перепонами, вона прослизнула у ворожий стан і опинилася так далеко від рідної Батьківщини. Сподівалася знайти з "нелояльною" фрау Шеєр спільну мову, заслужити її приязнь і довіру. І от маєш! Необхідно бути вкрай обережною і обачливою. Адже йшлося не про неї саму і не про її почуття, які на час війни для фрейлейн Бергер були скасовані геть. Не мала права керуватися тільки ними, які б уже не були. Почуття можуть її обеззброїти. Треба їхати і складати новий важкий екзамен.

Розділ третій

ПОРТРЕТ БЕЗ МУАРОВОЇ СТРІЧКИ

Фрау Патріція Шеєр не запросила, як то належало б, до вітальні гауптштурмфюрера Віллі Майєра, що прибув до неї разом з фрейлейн Крістіною Бергер. Не запропонувала їм і роздягнутися, підкресливши тим небажаність їхнього візиту і безмовну пропозицію довго не затримуватися в її домі.

Була у фартусі. Мабуть, навмисне одягнула нот, щоб поратися в кухні. Туди й провела обох есесманів.

— Сідайте, — сказала коротко і заходилася поратися біля газової плити, не звертаючи на гостей, здавалося б, належної в цій незвичній ситуації уваги.

Крістіна мовчки сіла на білий кухонний табурет. Вона ще не встигла визначити лінію своєї поведінки, тому вирішила спостерігати за розвитком подій, щоб з перших хвилин не вчинити чогось необачного.

— Дякуємо, — відповів на вимушене запрошення Віллі Майєр за обох. Він тримався з напруженим спокоєм. Збагнув, що ніякої суперечки не буде. їм просто невдовзі запропонують податися геть, якщо вони й надалі "не розумітимуть" мовчазних натяків.

— Є в мене трохи ерзац-кави, можу почастувати. — В голосі фрау Шеєр бриніла холодна байдужість. І Манер знову зрозумів: це єдине, чого вони можуть сподіватися від господині. — Зварити? Цукру нема, буде з сахарином.

— Спасибі, ми поснідали, — відхилив Віллі Майєр цю, якщо розібратися, образливу для них пропозицію. — Ми приїхали не на частування ерзац-кавою з сахарином.

— Знаю, за чим. — Вона нарешті повернулася до них і глянула відкрито. — Пан Хейніш докладно змалював мені по телефону мету вашого візиту.

Майєр кахикнув.

— На фронті, — почав було він, — я з перших днів потоваришував із вашим чудовим сином. Безумовно, де була надзвичайно талановита людина…

Фрау Шеєр так докірливо поглянула йому в очі, що Віллі ніяково опустив повіки. Ну що тут справді-бо казати? Хейніш устиг набалакати…

— Я вам теж дещо скажу про талановитих людей на фронті, — сказала фрау Шеєр.

Крістіна подвоїла увагу.

— Перед своєю поїздкою без вороття Адольф зробив цікаву виписку — він багато працював, готуючи матеріали для своїх майбутніх наукових праць. Тепер я часто той запис перечитую.

— І що в ньому? — запитав Майєр, просто так, аби не мовчати.

— Там написано, що перед кривавим побоїщем під Ієною Наполеон Бонапарт сказав, оглядаючи свої війська: "Ось триста тисяч чоловік, вони ні в чому не винні. І що ж, тридцять тисяч із них завтра загинуть! Серед пруссаків, можливо, є великий механік, філософ, геній — і він загине. Ми, звичайно, теж втратимо якихось не відомих нам великих людей. Але хіба я почну нарікати на бога? Ні. Я промовчу. Треба вмирати в ім’я слави своєї країни". Ось так, — зітхнула вона. — Хто ж уславився? Наполеон. Чим? Винищенням молодих французів. Бонапарт ще довго жив, а Франція занепала… Хто мені скаже, що напишуть про нас, німців, після цієї страхітливої війни?

— Не варто вести такі розмови, — застеріг Майєр. — А я справді міг би багато чого розповісти про Адольфа Шеєра. Чи хочете?

Фрау Патріція відповіла з іронією:

— Коли така розмова конче необхідна, я б воліла краще послухати фрейлейн… Крістіну Бергер.

"Запам’ятала", — відзначила Крістіна.

— Судячи з недоладних теревенів пана Хейніша, — зневажливо скривилася господиня, — фрейлейн пізнала мого сина ближче від усіх…

— Не треба, мамо! — відчайдушно вихопилося у Крістіни. — Не уподібнюйтесь панові Хейнішу! На сьогодні з мене задосить образ… За віщо?

Фрау Шеєр пекуче зашарілася. На очі їй набігли сльози безсилої розпуки.

Крістіна не давала їй отямитись:

— Так, я з Адольфом не одружена! Ми не встигли побратися. Збиралися взяти шлюб тут, у Берліні!

— Про це справді була розмова, — підтримав її Манер.

— Але хіба з моєї провини цього не сталося? Чи з вини Адольфа? Хіба він покинув мене? Ні, тільки війна розлучила нас!

І все ж Крістіна відчувала: не похитнула недовіри, це розтопила кригу, не дістала до серця.

— Він мені нічого не писав, — тихо, але твердо сказала фрау, гамуючи непрохані сльози. — Такий важливий крок у житті, як шлюб, — і ані слівця до рідної матері. Як же я мушу сприйняти цю несподіванку? Повірте, фрейлейн, я ні в якому разі не хочу вас образити, але… Цей дзвінок! Ваша несподівана поява, ці раптові новини, що можуть ошелешити будь-кого… І водночас — Адольф не писав нічого.

Так, це була щира правда. Костя, який одягнув мундир Адольфа, і не міг їй нічого написати; почерк того "Шеєра", що вів розвідувальну роботу в тилу ворога, в тилу німців, зрадив би його. Та й обставини складалися так, що будь-яке листування було непотрібне. Хто ж міг передбачити круті виверти долі…

Що їй тепер робити? Крістіна відчула, що настала вирішальна мить. Як переконати? Ясно одне: карти Хейніша і Манера биті. Вони виклали все, не додати їм уже нічого суттєвого. Лишався останній козир — "Сплячий лелека"…

А Патріція дивилася на молоду, надзвичайно вродливу жінку, блакитнооку, золотоволосу. Тільки чорна есесівська пілотка з черепом і кістками, кокетливо зсунута набакир, псувала враження і викликала відразу.

Проте, може, вона, мати Адольфа, надто упереджена? Може, справді ця жінка носить під серцем її онука чи онуку? Дитя народиться гарне, сумніву в цьому нема… Позашлюбне дитя… Серце завжди краятимуть сумніви… Від непевних думок не втекти, як не втечеш від себе… Господи, скільки лиха породила ця страхітлива війна! Як знайти зернину істини у світі суцільної брехні, жалюгідних інтриг і безсоромної облуди? Як навчитися вірити людям? Хоча б у тих, нині рідкісних випадках, коли хочеться повірити?

— У мене з рідних нікого не лишилося, — сказала Крістіна. — Адольф, либонь, передчував лихо. Він мене кілька разів попереджав: якщо настане важка хвилина й він не зможе з якихось причин мені допомогти, звернутися до його матері, до вас, фрау Патріція. І ось… У мене нічого не залишилося на згадку про ті щасливі дні. Лише спогади й шлюбний подарунок…

— Шлюбний подарунок? — запитав Майєр. Він справді нічого не знав про "Сплячого лелеку". Крістіна навмисне не інформувала його, щоб він не послабив своїх зусиль, підсвідомо покладаючись на магічну силу Крістіниного талісмана.

Фрау Шеєр промовчала, закута в свою глуху недовіру. Проте в очах її майнула прихована цікавість.

— Ви не знаєте про нього, Віллі, бо річ маленька. Якби йшлося про фату, вам би було відомо, — сумовито відповіла Крістіна, поступово готуючи вирішальне повідомлення.

— Що ж то за річ? — підтримав розмову Майєр.

— Це сталося перед фатальним вильотом. Пригадуєте, Віллі, на аеродромі ще була метушня?

(Продовження на наступній сторінці)