Будинок посірів, багато вибитих шибок чорніли, як ніч, і лише в маленькім вікні Христиної кімнати блистів анемічний, як у каплиці вогник. Будинок огорнувся в передранковий туман. На першому поверсі було тихо, але з другого і третього лунали голоси. Завідатель пішов до будинку. Не питаючи, він одчинив двері.
Христя, сидячи на облямованій залізом скрині, спала. А під іконами, осяяними лампадками лежав Коля. Він тихо стогнав і держав руки на перев'язаному боці. Біля другої стіни червоний від жару непритомний хлопчик марив і говорив щось нерозбірливе.
— Що я наробив? — у розпуці промовив Роман Тихонович. Куховарка прокинулась, і здивовано і трохи злякано глянула на босого завідателя. Вона боялась його після того, як Коля сказав їй, що винуватий у всьому завідатель. Коля підняв голову, і, побачивши завідателя, презирливо з болем одвернувся.
— Шпиталь, справжній шпиталь,—отямившись сказала Христя,—одного ножем зарізали, а другому одірвало три пальця. Бідолаха не давав грабувати. Я перев'язала, як уміла.
Христя і завідатель підійшли до хлопчика, що марив.
— Він у нестямі, аж страшно, прости господи. Мабуть, помре.
— Лікаря, лікаря треба...
Завідатель, не зважаючи на біль у нозі, пошкандибав на третій поверх. Він навіть не помічав вихованців, що побачивши його, стурбованого й страшного, ховалися в темні кутки. Біля дверей не стояло нікого, ключа не було; але, коли завідатель мимохіть зайшов у темряву, то дитячий голос, благаючи, проказав:
— Не бийте, я більше не буду.
— В тебе ключ?
Хлопчик дав ключ. Завідатель одімкнув двері. Всі вчителі, як один зідхнули. Перший кинувся до дверей Онисим Карпович.
— Їдьте зараз до лікаря.
У дитбудинку була одна сухоребра шкапина. До села було шість верстов. Онисим Карпович не тямив запрягти коня. Крім того, йому не хотілося їхати.
— Сідайте верхи. Запрягати, розумієте, ніколи, ніколи. Онисим Карпович і верхи не вмів. Тоді завідатель так розкричався, що в учителя від ляку затрусилися коліна і він швиденько побіг на низ.
Всі розійшлися по своїх кімнатах. Настасія Павловна в своїй кімнаті, схилившись на стіл, плакала—в кімнаті все було перекидано: килим, що висів над ліжком, зник, зникла коробочка з золотими перстнями й годинником, що його подарував небіжчик чоловік на день ангела, а це в економки були реліквії щасливих днів молодості.
Завідатель заглянув у інші чулани, де долівка засипалася цукром, борошном, що перемішалися між собою. Від дверей чуланів білою смугою лежала білизна, яку покидали злякані вихованці, побачивши завідателя.
Йому здавалося, що він приїхав у будинок, де щойно бешкетували бандити.
Блукаючи по коридору, він прислухався до тріску половиць, ставало сумно, немов хтось його ні за що образив жорстоко й грубо, не забувалося сумне з презирливим поглядом Колине обличчя. Завідатель вийшов на двір. З двору, чудно сидячи на старій коняці, зігнувшись і лякливо тримаючи холку, виїжджав Онисим Карпович.
Завідатель згадав про дітей і пішов у спальню. Всі вихованці удавали, що сплять. Завідатель підійшов до першого ліжка, одкрив ковдру.
— Не займайте,— плачучи промовив хлопець.
— Ото, он порожні ліжка, чиї вони?—показав завідатель на ліжка, що сиротливо стояли без ковдр з одними тонкими матрацами.
Хлопець почувши, що ніхто його не битиме, сказав:
— То Сеньки, то Тихона, а то аж Деньки.
— Де ж вони?
— Повтікали. Їй богу повтікали. І то все вони робили, вони. Ми нічого не займали.
Завідатель сумний вийшов із спальні.
Пройшло два дні. Завідатель не виходив із своєї кімнати, він не міг нікого бачити, бо йому здавалось, що очі кожного говоритимуть йому про його злочин. Крім того, хоч йому лікар і виправив ногу, але вона боліла й досі.
Роман Тихонович сидів на ліжку. Хтось несміливо постукав у двері.
— Зайдіть.
Навшпиньках підійшла до нього Христя.
— Оце вам лист.
Завідатель впізнав почерк свого товариша, що був на Поділлі. Христя не виходила з кімнати.
— Що тобі?
— Та я вам хотіла сказати, що вмер... хлопчик, отой, що одірвало йому три пальці, доктор сказав, що в нього ган..., та забула, як він сказав.
— Коля?
— Ні. Його звали Саша. Коля видужає. Завідатель ліг. Лише перед вечором він розірвав конверта. Товариш починав:
— Якщо ще ти не робив того божевільного діла, так і не роби.
Благаю тебе не роби. У мене дійшло до того, що діти зібралися за будинком, позносили в затишне місце все, що їм подобалося, і почали ділити між собою. Лише місцева міліція розігнала їх, стріляючи вгору...
— Пізно! —подумав завідатель.
Далі не читалося, за будинком почувся жалібний марш. У кімнату зайшла Люда.
— Ідіть, хоч перед мертвим виправдайтесь.
Роман Тихонович опустив очі, на них були сльози, потім взяв паличку і, спираючися на неї, вийшов із кімнати.