Зося встала з ліжка й пішла до високого трюма. Вона посміхнулася у свічадо, повернулася перед ним спочатку на один бік, а потім на другий. Потім запустила свої довгі пальці в густе волосся. Вона виймала шпильки і, тримаючи їх у зубах, зверталася до мене. Коса впала довгими хвилястими пасмами на плечі, на спину. Лампка погасла. Кімнату наповнила густа темрява. Я не бачив нічого, але чулось, як легенько раптом стріскували кнопки та гачки.
Зося трохи одсунула занавіску, — в кімнату зазирнуло лагідне живе світло місяця. Я побачив Зосю. Вона стояла біля вікна в одній сорочці й дивилася кудись на низ.
— Зосю, чого ти задумалась? Може, схотіла чогось. Вона пильно дивилася на свої пальці, що обривали й терли листя калачиків. Я відчував, що думки, якісь настирливі, заволоділи нею. Часто буває в кожної людини раптова зміна настрою. Її тяжко з'ясувати: іноді впливає звичайна постать, що того часу проходить біля будинку й по-за своєю свідомістю збуджує, приховані глибоко, почування, доти ще незнані. Із Зосею трапилося щось приблизно таке. Вона перемінилася, навіть її брови, що завжди бували безтурботні і служили лише для того, щоб яскравіше відтінити й підкреслити веселі очі, тепер погрозливо роз'єдналися кількома рисочками; з'явилися маленькі ямки на щоках, що виявляли сумний біль.
— Чого задумалася? Може, схотіла чогось?—після довгої паузи повторила вона. — Завжди мені кажуть: "може, схотіла чогось? цукерок." Обридло! Ще коли я була мала, годуючи цукерками, думали, що крім них, я нічого не хочу. І вчили навіть так, щоб не пошкодити здоров'ю і вчили через те, що мої подруги вчилися. Якби вони не вчилися, то... Я здатна була; це дало привід говорити, що я розумна. Згодом я себе стала вважати й за красиву, а одного разу, коли фотограф, знімаючи мене, розсипав компліменти моїм плечам, шкірі, прохаючи ще на один ґудзик розстебнути кофточку, я переконалася, що я, справді, вродлива. Мені тоді навіть неогидливі були дотики старих, зеленуватих, зморщених пальців... Ну, а як людина довідається, що вона найкраща, на чорта тоді вчитися, робити?..— Зося захвилювалася, в місячному світлі її плечі сіпалися. Вона на момент схопила своє волосся й затулила ними очі.
— Перестань, Зосю,—намагався я заспокоїти.
— І от я,— продовжувала напружено Зося, зовсім не зважаючи на мої слова.—Я покохала тебе першого, дуже покохала. Моїм вередам немає краю. Раз я захотіла, то не буде ніякої перепони. Я цілі вечори, цілі ночі обіймала тебе, і коли ти йшов, як сонце сходило, від мене, мені серце нило, боліло. Після твого уходу я плакала.— Зося здригнулася; видно було, що вона себе досі стримує. Вона зняла ковдру і вкуталася нею. Але її бив холод, вона стукала зубами; інколи тяжко проривався плач.—Мені хотілося тебе собі залишити, залишити назавжди! Мені боляче було, що ти, напевно, думав про мене, як про розпусну жінку. Мені хотілося, щоб ти став моїм чоловіком. Ти б узяв мене за жінку? Кажуть же, що я непогана. Але я знала, що ти бідний, що мене, коли я вийду за тебе, батьки проженуть із дому, ми житимемо у злиднях, спочатку не зважатимемо на них, а далі станемо підозрілі, сперечатимемося. У таких умовах я тобі скоро обридну, ти вважатимеш мене за шматок м'яса, інколи битимеш, а потім кинеш. А я або повішусь, якщо вистачить сили, або ж плюну на все й піду зухвально курити цигарки, говорити непристойності... Яка гидота! Замовкла Зося, мовчав і я.
Раптом вона кинулася до мене, як дитина, сіла мені на коліна й обійняла мою шию руками.
— Ти ж не думаєш про мене погано?—Вона не дала мені часу відповісти. Хутко, в муці скрививши обличчя, вона заговорила.—А, справді, відкіля я взяла, що про мене мусять думати гарно. Я гидка, збалувана!— Голова її схилилася мені на плече.
У неї настрій нагадував біг хвиль: то підіймався високо з шумом, тривогою, то падав зовсім низенько, тихо й лагідно. Я її такою бачив уперше.
— Я ніколи б не вийшла за такого тебе,—знову заговорила вона.—Я не хочу працювати, я хочу, щоб жити, як захотіла, щоб увесь час був мій. Якщо я вийду заміж, так тільки за такого чоловіка, що був би в мене під черевиком і щоб мав гроші.
— Продаси себе!—знервувавшись, кинув я.
Хтось задзвонив. Ми обоє здригнулися. Зося прислухалася.
— Хто ж це?
Знову протяжно й погрозливо протримтів дзвінок.
— Ховайся куди-небудь.
Я оглядав кімнату, але не знаходив підходящого місця.
— Ну, сховайся під ліжко або-що!
Зося накинула щось на плечі, вже під ліжком я почув, як вона відчиняла двері.
— Чого ти так довго не відчиняла? — сердито проговорила мамаша.
— Я заснула, мені боліла голова.
Інженерша зайшла в Зосіну кімнату. Мені здавалося, що вона все пильно оглядає. У кімнату заглянув і інженер.
— Чого ви так рано прийшли?
— Та, дескать, квитків не дістали, а потім, дескать, погуляли... і вернулись додому.
— Я хочу спати,—промовила Зося.
Батьки залишили кімнату, з кроків можна було знати, що вони перейшли їдальню, середню кімнату й пішли до своєї спальні.
У кімнаті лампи не світили. Я з-під ліжка бачив, що Зося сіла на кріслі проти мене. Вона не озивалася, напевно, чекала поки батьки ляжуть спати. Крізь напіводчинені двері падав вузенькою смугою жовтий світ. Інженерша підійшла до дверей, одчинила їх. Вона теж уже роздяглась і видавалася мені ще товстішою.
— На-добраніч,—поцілувала вона Зосю, що кинулася їй назустріч, потім ще перехрестила доньку, але і. скінчивши свої обов'язки, вона не одходила від кімнати.
— Ти молилася богу? Я то я щось не бачу ні вранці, ні ввечері, щоб ти христилася?
— Мила моя!—перебив її голос чоловіка, що, мабуть, лежав уже під ковдрою.—Іди спати.
За матір'ю Зося замкнула двері, а другі — защепнула.
— Ну, іди вже до мене,—прошепотіла Зося.
Я виліз з-під ліжка обережно, щоб не зробити шуму. Мені було все те, що я бачив, що я відчував огидливе, брудне. Зося лежала на ліжку, повернувшись до мене обличчям.
— Ну, іди до мене!—повторила вона. Я захитав головою.
— Я зараз піду від тебе назавжди. Зося схопила міцно мене руками.
— Я тебе не пущу, не пущу. Я тебе залишу в себе до ранку. Хай тоді остовпіє мамаша.
Я обережно звільнився. Мені здавалось, що Зося збожеволіла. Я боявся далі залишатися в кімнаті. Я хутенько поцілував і хотів вийти, щоб потім зовсім не заходити в цю кімнату, щоб ніколи не бачити Зосі та її огидливої мамаші...
— Якщо ти не підійдеш до мене зараз, я закричу. Довелося підійти. Я спокійно почав доводити Зосі, що вона загубила розум.
— Хіба ти сама не знаєш, що краще нам розлучитися зовсім?
Зося почала плакати що-далі голосніше. У спальні хтось зашушукав. Я, скористувавшись, що Зося не дивилась на мене, мерщій вибіг із кімнати. Коли мої руки взялися за защіпку вихідних дверей, інженер крикнув:
— Мила моя, студент, дескать, тікає!
Я озирнувся. Двері із спальні були відчинені. Інженер стояв коло дверей блідий. Я насилу знайшов защіпку.
Лише на вулиці я почув себе вільно. Більше я не піду до Зосі,— це була велика жертва.
Місто було в тумані, ліхтарі виднілися жовтими кволими масними плямами. На станції одноманітно маневрували паровози. Я повернув назад голову, щоб ще раз глянути на вікна інженерового помешкання. По всіх вікнах горіли лампи, інколи по занавісці перебігала чиясь покваплива тінь. Мені тяжко було одійти від будинку. Я Зосю кохав. Я злився на себе, що я здоровий чоловік, з недурною головою, з міцними руками, не маю нічого, не можу навіть, якби і схотів, одружитися. Бідна Зося, що їй казала мамаша?
Потім, коли мені довелося ходити до інституту, коли дорога йшла повз цей невеличкий червоний будинок, я обминав його. Доля моя ставилась часом дуже суворо до мене, а часом пестила й тоді життя мені всміхалося. Узимку я вже постійно добував собі роботу. Одержавши за одні рисунки багатенько грошей, я згадав про кондукторшу. Коли стемніло, я, одягшись в товаришеве пальто та кепі, вийшов із дому. Падав лапатий сніг, йому раділо кожне обличчя. Діти із сміхом спускалися з гори, зустрічні весело, безтурботно розмовляли, сіренькі старі будинки посвіжішали, підчепурившися сніжною пудрою.
Ромо, того вечора я зустрів тебе. Ти був блідий, інколи кашляв. Твоє пальто безсоромно виставляло на вітер шматки клоччя, одірвані латки. Твій правий ботинок перев'язаний був товстою шпагатиною. Я насилу тебе впізнав, обличчя заросло некрасивою, нечесаною бородою, ніс загострився. Шию ти закутав якоюсь старою порваною хусткою. Під лівою пахвою ти ніс афіші, що, напевно, їх треба було тобі розклеювати завтра, а права рука тримала цеберку, відкіля витикався великий держак віхтя.
Ромо, Ромо! Я не підійшов до тебе. Чи, може, через те, що не хотілося, щоб ти мене бачив чисто одягненого й червонощокого, чи, може, боявся, розплакатися, бачучи таким мого друга? Я стояв на другім боці вулиці. Ти зайшов у парикмахерську, де напевно, дав афішу. Я почекав, поки ти вийшов, у думці попрощавшися з тобою й побажавши тобі всього найкращого.
Дорога моя вела до кондукторші, і я щасливо стискував у кулаці гроші, що мав віддати. Пішов я через пустир, щоб не зустріти нікого з інженерової родини. Проліз через проламаний паркан. На подвір'ї було пусто. Вийшов на другий поверх. Тихо постукав у двері кондукторші. Ніхто не відповідав. Але із середини долітали веселі звуки: од чиїхсь танків гуділа долівка, хтось приспівував, хтось натринькував на балалайці. Я вдруге постукав скільки сили.
(Продовження на наступній сторінці)