Граф Адольф злегка вклоняється й відступає трохи набік, а доктор Рудольф задумливо, повільно бере телефонний апарат у руки. Німа порожнеча. В чому річ? Ах, так, апарат вилучений.
— Гальо!
Екран запнутий, голос чийсь чужий.
— Я хотів би говорити з її світлістю.
— Я вас слухаю.
— Тут доктор Штор. Вчора я обіцяв вашій світлості сьогодні вранці продемонструвати свій винахід. Але граф Адольф просить мене негайно поїхати з ним для демонстрації Машини перед урядовою комісією. Я прошу дозволу у вашої світлості відсунути нашу демонстрацію.
В рурці телефону напружена, дихаюча тиша.
— Ви чуєте мене, ваша світлосте?
— Так, я чую...
І знову мовчання, живе й трудне.
— Отже, дозволяєте, ваша світлосте?
І раптом сильно, голосно, металічне б'є у вухо:
— Дозволяю!
Клацає апарат, і настає мертва тиша. З якою ненавистю, з якою жагучою огидою вдарила цим словом Значить, це — не вони? Значить, може, ці рятують, перебивають чийсь інший план? Бо чого ж із так лютою нехіттю крикнула вона цей доз віл, так довго вагавшись?
Доктор Рудольф хитає головою дозволено. Але сам стоїть на місці й задумливо пальцями тре ніс, дивлячись під ноги. Коли це не вони, коли це рятунок, то як же везти цей апарат із ц и м склом?
Він швидко підводить голову й ловить очима лице Адольфа. Воно повне поштивого чекання, співчуття, ніжності, хіба що трошки стурбоване. А сонце таке гаряче, золоте та одверте. Як може бути при цьому сонці щось сховане, темне, кошмарне? І чи не кошар бус отой нічний візит?
— Ну, їдемо! Тільки я думаю, що цей апарат...
Доктор Рудольф знову зупиняється, похнюплюється й нерішуче зачісує волосся. Значить, треба змінити скло? А як вони?
Він спіднизу зиркає на графа Адольфа граф скоса строго показує секретарям очима на чорний апарат. Секретарі кивають головами.
Нічого такого в цих знаках немає. Просто показує на апарат Цілком натурально. Але краще все-таки скла не зміняти. Коли дійсно чекає комісія, можна ж вернутись і взяти справжнє скло — помилився, забув, що не те скло, працював усю ніч — і в голові замакітрилось
— Вибачте, графе, я затримую вас Але я трохи, розумієте, хвилююсь перед таким кроком .
— О, це так натуральне! О, будь ласка! Комісія підожде. Ради бога, Руді, ви можете, коли хочете.
— Ні, що ж, їхати — так їхати. Але я мушу ще одягтися... Так незручно? Як ви гадаєте?
— О, на великих людях усяке вбрання парадне! Ви можете не турбувати себе переодяганням
— Хм! Ви гадаєте?
— Запевняю вас, дороіий Руд. Не варто. Так значить, здається, вони.
— Ну, не варто, то й не варто. Отже, їдьмо!
Док гор Рудольф хоче сам узяти апарат, але секретарі з таким жахом кидаються віднімати гордістю й побожною поштивістю несуть удвох це легеньке незграбне збудування, що доктор Рудольф аж ніяковіє.
Ні, здається не вони!
Сонце з самого порога хапає доктора Рудольфа в пекучі обійми, цілує в чоло, у примружені повіки, розхристані груди. Господи! Що ж злого може статися з дитиною Великої Матері? Хто посміє торкнутися волосу улюбленого сина її? Он йоганн стриже траву, майбутній сонячний хліб свій і всіх людей. Он графівна Труда стоїть на терасі й солодко позіхає й потягається на сонце. Гудуть угорі аероплани, перехрещуючись нитками в усі боки. При чому ж тут смерть і всі страхіття?
Проходячи під вікнами принцеси, доіктор Рудольф задирає на хвилину голову. Одно вікно запнуте червоною завісою, затулене від сонця, від вогневого ока життя.
Доктор Рудольф не бачить, як од його руху за червоною портьєрою відсахується назад червона голова. Він не може бачити, як вона знову зараз же притуляється до щілини й проводжає його шкандибаючу спину зеленими, жорстко похму-ренимн очима.
Авто труситься від нетерплячки швидше повезти велике відкриття на суд представників науки. Граф Адольф, як наречену, підсаджує дорогого Руді в екіпаж і всю дорогу ніжно заглядає йому в очі — бідний Руді всю ніч працював і стомився. І коли авто спиняється перед великим урядового типу будинком, оточеним садом, знову ніжно зсаджує, притримуючи попід лікоть.
Їх уже ждуть. Уже в передпокої зустрічає їх двоє добродіїв, професор такий і такий та професор такий і такий (прізвищ Рудольф не може розібрати). Такі поважні, сиві, чисто поголені, з такими гідними довір'я лисинами. Один зовсім, як пастер, в окулярах і з милою, теплою посмішкою на гарних устах. Всі зараз же рушають до зали засідання комісії. Ще треба вийти трошки нагору, на другий поверх. Пастор-професор так уважно, так обережно балакає, так навіть трошки чудно поспішає згодитися з усім, що каже доктор Рудольф. І він, і граф Адольф із обох боків підтримують його попід руки, наче боячись, щоб він не впав і не розбився.
Великий, похмуро-строгий коридор із м'яким килимом, який ховає найменший шум кроків. І ряд дверей, поважних, міцних, суворо урядових. Пастор швиденько вибігає наперед, відчиняє одні двері й відступає набік — він не сміє йти попереду великого вченого. І граф Адольф теж не сміє, теж пропускаь наперед, з ніжною поштивістю підпихаючи у спину. Доктор! Рудольф — що його зробиш із цими церемоніями? — мусить іти першим. Він увіходить у двері, за ними — ще одні, напіводчинені (подвійні двері, щоб ніякий гомін не заважав науковій праці!). Доктор Рудольф одчиняє й другі й переступає за поріг їхній. Дивна кімната, цілком порожня, якесь ліжко в кутку, невеличкий столик, стілець і більше нічого. Вікно вище, ніж звичайно бувають вікна, й загратоване тонкими прутами.
Доктор Рудольф здивовано озирається назад, але очі його замість людських облич упираються в жовту блискучу стінку диерей — уся процесія, професори, граф Адольф, секретарі з апаратом безшумно зникли. Доктор Рудольф сильно злякано пхає рукою в двері, але вони не відчиняються, а під рукою м'яко вгинається підстилка, обтягнена поверх жовтою цератою. (Такою самою цератою пообтягано всі тіні, ліжко й навіть столик).
— Графе Адольфе!
Але крик почувається задушеним, маленьким, як у сні, і падає десь тут-таки під ноги без ніякого сліду й відгомону. Доктор Рудольф люто з усієї сили натискає плечем на двері — наче в кам'яну стіну.
"В божевільні!!"
Доктор Рудольф почуває, як кінчики пальців починають дрібно-дрібно труситись. Він ніби зовсім спокійний, а пальці трусяться самі собою. Він навіть посміхається: яка дурниця — здорову людину в божевільню замкнути! А сам чує, як пальці щораз більше трусяться, як за ними починає страшенно, тоск-но душити груди. Вікно розчинене, за ним навіть видно вершки дерев, осяяних сонцем, а дихати трудно, задушно, хочеться рознести ці жовто-сірі, блискучі, німі стіни.
Доктор Рудольф, чудесно знаючи, що цього не треба робити, знову скажено б'є плечем у двері. Але вони ані ворухнуться. І так само, знаючи, що кричати не треба, чужим, диким, страшним собі самому голосом кричить:
— Пусті-іть! Пусті-іть!
Крик б'ється об м'які стіни й падає тут же під ноги. За дверима мертва тиша. А вони ж напевне звідкись підгля дають за ним!
Доктор Рудольф почуває, як ноги теж дрібно дрібно трусяться й стають млосні. Він трудно переходить до стільця й сідає. Стілець теж оббитий м'якою підстилкою, вкритою цератою. Стоїть твердо, непорушне — пригвинчений до підлоги. І столик непорушний...
Доктора Рудольфа вмить підхоплює сліпим, лютим душним вибухом і кидає по кімнаті з кутка в куток. Сам знаючії, що треба якось інакше поводитись, що це тільки на шкоду йому, він скажено набігає на двері, б'є в них кулаками, плечима, ногами, несамовито, жахливо кричить. Але відповідь йому одна: мертва тиша стін; тільки знадвору долітає мирне, безжурне цвірінькання горобців.
І знову доктор Рудольф опадає й ледве добирається до стільця. Він чує, як по підборідді стікає йому густа, липка слина, як пасма волосся нависли на очі, як піт лоскітне й їдко скочується на очі з чола, але йому несила підвести руку до лиця. Заморено, трудно дихаючи, він сидить, перехилившись наперед і тьмяним поглядом водячи по блискучій, теж обкладеній тою самою проклятою товстою цератою підлозі, на якій видно порохняві сліди його ніг.
Так от про які страждання говорила та! Вона знала. Вона навмисне скувала його словом. Це вона засадила його сюди. Значить, це — помста за те, що в алеї чи за коронку? За що б не було, а помста хороша, слава тобі, прекрасна принцесо, — тепер змито й урятовано твою і твоєї коронки честь!
***
Пані Гольман дуже стурбована: з її любим хлопчиком, її красунем Максом, діється щось непевне, щось тяжке. Вчора звечора тоскно гасав по своїй кімнаті, весь час комусь усе телефонуючи, щось гарячкове писав, дер на шматки, щось палив (ох, ця політика, не доведе вона до добра бідного парубка!). А то раптом приходив до неї, чудно балакав, із незвичною, соромливою, прикритою жартом ніжністю обнімав, наче матір. І так десь, видно, хотілось йому справжньої, рідної матерньої ласки. І знову тоскно бився в своїй хатині, все клацаючи телефоном, все пробуючи з кимсь балакати.
А тепер от, обхопивши голову руками, сидить і сидить біля столу, не рухаючись. Уже й кава простигла на столику, уже час би давно й на службу йому йти, а він і не поворухнеться.
Пані Гольман зазирає в щілинку дверей і зітхає. Широке, жовто-вощане, зморщене лице її з широко розставленими круглими оченятами засмучене й занепокоєне. Напевне, з тою красунею, що раз сюди приїжджала в такому шикарному авто, щось не до ладу сталося. Де ж таки такому голодранцеві з такою багачкою любитися!
(Продовження на наступній сторінці)