От підводигь голову й ліниво дивиться на годинник. Та вже одинадцята година, дивись, хлопче, не дивись. Ага. знову до свого телефону. Ну, так — і знов ніхто не обзивається.
Пані Гольман зітхає й тихенько відходить до дверей. А Макс у люїі, ь одчаї знизує плечима и бігає по кімнаті.
Рангом зупиняється й хмарно дивиїься в одну точку. Потім блідо, іидливо посміхається й розвезеним, недбалим, але рішучим кроком підходить до телефону. Не перестаючи гидливо, насмішкувато кривити уста, ліниво мружачись, вилучає екран, надушує іудзика цифр і слухає. Низько контральтовий із м'яко-металічними владними нотами жіночий голос.
Макс іще недбаліше схиляє голову набік, наче збираючись до легкої розмови з приємною дамочкою.
— Я хотІВ би говорити з принцесою.
— Я тут сама. Хто говорить!
— Говорить ваш тайнии приятель. Ім'я не важне. Хочу вас про дещо попередити. Ви слухаєте мене?
— Так, слухаю.
— Вчора ви дали графові Елленберюві обіцянку прийняти в себе сьогодні о дев'ятій годині вечора пана Мертенса. Я вам раджу цього не робити Як бачите, про візит відомо не тільки вам трьом... Ви слухаєте мене?
— Так, слухаю
— ...не тільки вам трьом, як ви це ставили умовою, а ще й іншим Відомо це й одній організації, яка шукає зустрічі з паном Мертенсом. Ви розумієте, чим це загрожує вам і тим людям, що у вашому домі? Отже, раджу ніколи взагалі пана Мертенса в цьому домі не приймати. Ви розумієте мене?
— Розумію. Хто ви?
— Ваш великий приятель, гарячий прихильник, ваш вірний слуга, готовий за вас і за ваші ідеї на смерть. Отже, послухаєтесь моєї поради?
— Побачу. Але в кожному разі дякую. Не можете сказати, як вам стало відомо про візит? Макс гидливо мружить очі на стінку.
— Не можу, ваша світлосте. Задовольніться тим фактом, що ваша тайна відома іншим. Отже, можете заспокоїти вашого раба чи ні! Приймете пана Мертенса?
— Побачу, сказано вам. Більше нічого не маєте сказати?
— Маю .Коли ви мене не послухаєтесь, то... Макс стримує себе й додає.
— .. то негайно пишіть тестамент. І порадьте зробити це саме панові Мертенсові, коли він іще не зробив. Прощайте, принцесо. До побачення на тому світі!
Пані Гольман поспішно підходить до щілини: ну, слава богу, добився, поговорив таки Зразу повеселішав хлопець, навіть посміхається.
Але пані Гольман вражено бачить, як хлопець лягає на ліжко лицем униз і лежить, як мертвий. Вона тихенько входить, обережно забалакує, ніжно тягне за плече, сіле Макс, здається, не чує. Кава ж зовсім холодна, на службу треба йому йти, кімнату треба прибирати.
— Максе! Хлопчику, що вам таке? Га? Чи не хорі ви, сохрань rocпoди? Оце лишенько! Максе?
Макс злегка підводить голову від подушки, але не повертає її.
— Пані Гольман, коли не хочете забруднитись о погань, то не торкайтесь до мене. Плюньте в мене й ідіть собі до своєї роботи!
І знову кладе лице в подушку
Пані Гольман злякано дивиться на чорно-синю голову й розгублено стоїть із розкритими блідо-синіми устами на жовто-вощаному лиці.
***
Увесь графський будинок від гори до низу принишк, затих, похнюпився. Прислуга ходить навшпиньках, балансуючи руками, говорить пошепки з виразом застуканих злочинців.
А Фріц, а золотистий і рожевий, як дитина після сну, Фріц не може втримати щасливої, кричущої посмішки. Його ніхто не може бачити в його підвальній і.імнатці, з якої видно тільки ноги тих, що проходять повз вжно — двері в нього замкнуті на ключ, але йому проте ніяково, соромно й сумно за свою посмішку. І він нічого не може зробити: щастя само, без його дозволу, співає в ньому, розмахує руками, танцює, як п'яне. Зараз він вийде на волю, зараз-зараз він візьме свою валізочку в руки, валізочку з бомбою, револьвером, з потайним телефоном, попрощається з цим бідним домом і... не буде вбивати. Не буде в грудях цієї млосної огиди, цього зойку, цього дряпання кігтями то мозку.
Правда, Фріц не знає точно, що там сталося в тих графів та принцес. А коли не знає, то як він може сумувати з незнаного, невідомого? Щось із принцесою, золотистотілою, величною, недосяжною принцесою. А що саме — невідомо. Два рази був у неї граф Адольф, про щось таємно радились, замкнувши навіть двері. А потім принцеса зачинилась у себе, не схотівши на обід зійти й навіть Софі не допускаючи до себе.
Як же може Фріц сумувати, не знаючи чого? Але хоч би й знав, то як сумувати з цих дурниць, знаючи всі їхні сумування смертельним жахом? Що сум, що туга, що найбільше страждання перед тим, що стоїть уже над ними, що з кожним цоком годинника насуває все ближче й ближче свою страхітну пащу! Найлютіша мука перед ним є радість і щастя.
Ходить шепіт по будинку, збожеволів доктор Рудольф, од-правили в лікарню. Ну, значить, щасливий доктор Рудольф, бо є ще щось безмірно страшніше за божевілля. Чи може ж із цього сумувати Фріц!
Ходить шепіт: старий граф заарештував графівну Труду, не допустивши з дому, одібравши в неї всі гроші. Була дуже тяжка сцена між ними. Але що це тяжке перед тим, що ось-ось жде на них?
Фріц щиро хоче сумувати, але щастя п'яне товчеться в ньому і, як піну, як шумування вина, витискає на уста усміх за усміхом Він зараз вийде на волю! Управитель Ганс Штор несподівано й рішуче заявив йому, що він більше тут у справі коронки непотрібний Управитель стелефонувався з доктором Тіле, і доктор Тіле через щось мусив згодитись одкли кати свого агента. (Помітив що небудь старий Штор? Підозріння?). Доктор Тіле, одначе, лютиться, лається й вимагає за всяку ціну залишитися на цей вечір. Але як же можна залишитись, коли Ганс Штор категорично вимагає негайно покинути дім? Ось зараз треба йти до нього, взяти платню, документи й негайно-негайно забиратися геть. Він же агент, а не прислуга, як товариш Тіле цього не розуміє?! Його ж силою викинуть звідси. От маєш!
І Фріц щасливо, іскристо, нестримно сяє очима, затягуючи ремінець на валізочці з бомбою. Потім дивиться на годинника. ах, чорт, десять на дев'яту. А сказано бути в Штора точно о восьмій.
Фріц натягає на очі брови, накидає на себе, як пальто, вираз понурості й суворо йде до Ганса Штора. Дивно десять на дев'яту, а прислуга ходить вільно по коридорах і покоях будинку — ніяких заходів до візиту Мертенса. Чи граф Адольф не хоче завчасу викликати зайві балачки?
Ну, Фріц уже нічого тут роздумувати не може, він мусить забиратися геть.
На легенький стукіт його в двері не чути ніякої відповіді. Фріц обережно відчиняє двері й увіходить у контору. Нема нікого В сусідній кімнаті чути голосну балачку. Голос управителя бубонить понуро й умовляюче Бідний управитель, він сьогодні цілий день ходить убитий, приглушений, навіть важ ність свою розгубив од горя.
Раптом жіночий голос гнівно, жагуче кидається згори, як розлючена кішка на пса, на понуре буботіння, люто шарпає, гризе.
— Не вірю! Не вірю, не вірю, не вірю! Я вимагаю показати мені йогої Де він? В якій лікарні! Веди мене зараз же туди!
Невже це так говорить спокійна, мовчазна, з тихою волосяною посмішкою поважна жінка?
Пес сердито, з болем випручується.
— Але ж тобі сказано було. Що ж ти думаєш...
— Сказано, сказано! Для тебе все, що ними сказано, — законі. Я — мати! Я вимагаю! Він не може бути хорий! Не може! Я сама бачила його, я мати Розумієш ти?
— Але для чого ж їм казати неправду?! Зрозумій ти, ради бога!
Фріц тихенько навшпиньках хоче вислизнути з контори — він прийде трошки пізніше. Але проклятий стілець підвертається під ноги й гарчить паршивими своїми ніжками.
Балачка вривається. З дверей виходить із своїм величним виглядом Ганс Штор. Чорно-сині бакени його розтріпані, волосся скудовчене від пальців, що конвульсійне вгризалися в череп, на матово-смуглявих, класично гарних лицях пашить рум'янець болючого підняття, але Ганс Штор сторого, по начальницькому оглядає Фріца й розщитуе його, ще раз наказавши негайно вийти з цього дому.
Фріц, із усієї сили тримаючи на лиці понурість, вертається до себе А в грудях, у ногах, у руках гасає оте п'яне, несамовите, самовільне.
І тільки о пів на дев'яту Фріц із валізочкою в руці виходить із зорі) графського будинку. Зараз же біля них стоїть якась покоївка J крихітною собачкою на ланцюжку.
Схилившись над собачкою, вона заклопотано вовтузиться з нашийником. Коли ж Фріц рівняється з нею, вона тихо спіднизу говорить: — Ідіть на ріг вулиці! Швидко! І довбається собі далі з нашийником.
У Фріца перестають співати руки й ноги; вони відразу стають важкі й млосні, але він твердо й слухняно йде на ріг вулиці. Там жваво крутиться на всі боки газетник у пошмор-ганому кашкетику з неохайною рудою борідкою й сокирча стим носом. Він, мило, весело, ніжно посміхаючись до кожного прохожого уважно ласкавими очима, різким, цап'ячим голосом вигукує:
— "Вечірній Час"! Союз Східних Держав готується до війни! Мільйонера повітряна армія! "Вечірній Час"! Подорож президента Мертенса до Лондона!
Він спритно тикає газету в руки покупцям, прожогом одра-ховує решту, тут же підсуває ще вогкий папір у другі простягнені руки й кричить в обличчя третім:
— "Вечірній Час"! Мільйонова жовто чорна армія летить яа Євролу! Нове злочинство Інараку в Америці! "Вечірній Час"!
Фріц зупиняється й виймає гроші. Останній покупець одійшов. Рудий спритний газетник зиркає на Фріца ніжними очима, моментально вихоплює з паки газету й подає.
(Продовження на наступній сторінці)