Каштани стиха, обережно шепочуться. Ніч, закутавшись у темно синю кирею, з сумною посмішкою зітхає, зазираючи разом у лабораторію і в три червоні простокутники їй видно: в червоному салоні біля вікна у глибокому фотелі сидить із книжкою в руках молода дівчина в короні червоного волосся. Зелені похмурені очі уважно ходять по рядках од краю до краю, спускаються аж до низу сторінки й раптом підводяться. Підводяться і, чекаючи, пильно вдивляються в сад— ні, лежить на каштанах біло-синє сяйво, лежить уперто, рівно, непорушне. Дівчина нетерпляче підводиться, ходить із кутка в куток, тісно стуливши уста, і знову дивиться в сад! світиться в лабораторії.
Ах, та чого ж він не тікає нарешті? Чого ж дожидається там із своєю проклятою Машиною? Невже оте дурне дане слово?
Чоловік у лабораторії кладе книжку на стіл і нетерпляче підводиться. Чуйно, стиха шепочуться каштани, м'яко шарудить темно-синя кирея ночі Ах, та чого ж вони нарешті не йдуть? Чого їм іще треба?!
Тужно й самотньо годинник на церкві вибиває першу годину. Гомін міста стає глухіший, як гуркіт поїзда, що віддаляється.
Дівчина в червоному салоні, наважившись, підходить до телефону.
Невже втік? Невже посмів зламати слово?! Телефон не відповідає. Ах, він же вилучив його. Тоді дівчина рішуче бере чорне мережане манто, накидає на плечі і, чуйно прислухаючись, навшпиньках прокрадається в сад.
Ніч зітхає їй видно:: у вулиці-колодязі по вузенькій кімнатці, де міхурами понапухали вогкуваті стіни, гарячкове бігає чоловік од стіни до стіни. Так бігають ті людські ыстоти, яких їм подібні замикають у клітки з гратами. Час від часу він лапає телефонну рурку, натискує на гудзика й диктує автоматичну телефонограму?
"Руді, ради бога, моментально зателефонуй мені, як прийдеш додому. Я телефоную тобі весь вечір і всю ніч — і ніякої відповіді. Дуже, надзвичайно, смертельна важна справа!!"
Ніч посміхається темно-синіми устами: Руді стоїть біля телефону й тьмяно скляними, застиглими, невидющими очима дивиться в сад Раптом Руді сильно стріпує головою, силкуючись скинути налиплий жах, і нетерпляче йде до дверей. Він стоїть на порозі й пильно, жадно дірявить очима темну теплу кирею. Тихо. Несміло перешіптуються кущі бузку, вітер пухнатою свіжою лапкою майже по гарячому лиці; сумирно-тужно кліпають блакитно-зеленкуватими очима далекі зорі.
Тш! Обережний скрегіт піску під ногами Ага, нарешті!
Розпатланий чоловік випростовується, швидко, сильно загрібає волосся на потилицю й розпинає себе на чотирикутнику дверей, уп'явшись руками в одвірки: тільки через його труп вони пройдуть усередину.
Самотній, легкий рип піску. Такий самотній, обережний і легенький Хто то може бути?
На освітленій лисині алеї з'являється чорна струнка постать.
Вона зупиняється й обережно задирає голову, силкуючись зазирнути у вікно Не видно їй. Ні, і звідти не видно! Хе!
— Вибачте, принцесо, я тут, я дотримую слова, ви можете не турбуватись.
Чорна струнка постать помітно здригається, шпарко повертає білу пляму лиця на голос, якийсь мент стоїть непорушне, от-от щось скаже, крикне, і, не сказавши нічого, рівно, гордо повернувшись, зникає за тими кущами, з-за яких вийшла.
І знову дівчина з короною червоного волосся сидить у фотелі біля вікна, похмуреними, зеленими очима водя-чи по рядках розкритої книжки. Час од часу вона вперто дивиться в сад: ще світиться, він саме збирався тікати, вона перебила Але він утече: страх смерті дужчий за слово честі сина льокая. Він утече!
І знову доктор Рудольф уважними невидющими очима во дить од краю до краю рядків і нашорошено кожним волоском ловить звуки ночі: вони зараз прийдуть, вона перевірила — і вони прийдуть.
"Руді! Де ж ти?! Благаю, моментально телефонуй Я всю ніч сидітиму біля телефону Чуєш?!"
А внизу під покоями графів у маленькій льокайській кімнатці на гарячій подушці лежить золотисто-кучерява голова з розплющеними, безсонними, палаючими очима дивиться в тьму.
Ніч багато ще іншого бачить. Точаться з кам'яних скринь під її темні!крила мільйони розплющених і заплющених страждаючих очей. І від них блідне й сірів темне лице ночі.
***
Софі вражено зупиняється серед червоного салону з тацею з руках: у фотелі, притулившись чолом до його спинки, спить її срітлість принцеса. Долі, як кітна з випнутою спиною, розкарячилась книжка. Всі лампи горять, і червоне світло їх таке хиряве, худосочне. В розчинені вікна буйно, розгонисте, тріумфуючи котяться золотисті сонячні хвилі, джерготіння горобців, гуркіт вулиці.
Червона голова ворушиться й раптово скидується догори. Що таке? Що сталось? Де вона?
Софі злякано ставить каву на стіл біля канапи. Вже дев'ята година. Граф Адольф Елленберг із своїми секретарями дожидаються вже з півгодини внизу, прохаючи обіцяної їм аудієнцїї. Коли її світлість дозволять...
Її світлість раптом боляче зморщує брови й для чогось ридко дивиться в сад. Там нічого особливого немає. Дідусь Йоганн, підперезаний зеленим фартухом, стриже машинкою траву і з кимсь мирно перебалакує, повертаючи голову назад.
Принцеса помалу відходить од вікна й зупиняється коло столу, задумливо обводячи пучкою круг шапочки чайника. Стоїть і водить, стоїть і водить.
Софі теж стоїть і трявожно, з острахом блукає очима навкруги. Водіння іпучкою по чайнику так стомлює її світлість, що вона безсило пускає іруку вздовж тіла й стоїть зовсім ве-порушно. Стоїть і Софі, не сміючи рухнутись і лякаючись щораз більше та більше.
Принцеса раптом глибоко втягає в себе повітря, із шумом рішуче видихає його й підводить голову. Яке жорстке, сухе, колюче лице!
— Скажіть графові Адольфові Елленбергові, що я приняти його не можу, я ще в ліжку. Але я даю... свою згоду. Чуєте? Даю згоду. Ідіть. До мене не приходити, поки не покличу.
— Слухаю, ваша світлосте.
Принцеса Еліза зашморгує портьєри одного вікна й сідає біля нього в той самий фотель. Одкинувши голову на спинку, вона сидить без руху. Сонячне світло, прориваючи червону тканину, гріє червоним тьмяним одсвітом тугу точеяу шию й дужку кістяного чіткого овалу. Раптом голова швидко відривається від фотеля й нахиляється до щілини портьєри. Внизу алеєю йде троє чоловічих фігур із оголеними шиями в мережаних жабо. Одна з жіночим м'яким задом і ласкаво витягненою наперед головою йде попереду, кругло потираючи руки.
Принцеса гидливо заплющує очі й знову відкидає голову назад.
***
А три постаті прямують просто до лабораторії. Двері замкнені, але вікно широко розчинене. Дзвінок весело, поспішно дзюрчить у передпокої.
Доктор Рудольф, схилившись головою на руку, сидить у фотелі біля столу. Лампа блідо, майже непомітно горить серед щедрого, буйного світла сонця, що широко б'є скісними про мснями в інший бік, ніж учора увечері. Раптом скудовчена голова швидко підводиться, озирається, шукає, згадує, скидується.
Знову весело, настійно й довго дріботить дзвінок.
Доктор Рудольф нашвидку зачісує пальцями волосся, тре долонями лице і, провалюючись однією ногою в підлогу, біжить до сіней.
— РудІ, дорогий, вибачте, ви, певно, працюєте? Ми перебили вам роботу? Ради бога, простіть. Дозвольте вам представити моїх секретарів. Ми за вами, дорогий професоре. За вами. Ваше геніальне відкриття зробило такий надзвичайний ефект, що мені дано наказ моментально скликати наукову комісію й представити їй вашу працю, дорогий Руді. Комісія представників уряду й науки вже чекає на вас.
Граф Адольф ніжно веде "професора" під руку до лабораторії, любовно заглядаючи йому в очі, сяючи захопленням і нетерплячкою.
Доктор Рудольф слухняно шкандибає поруч і часом скоса швидко зиркає на зазираюче до нього погнуте лице з синюва то сірими невеличкими очима в жовтих віях.
Вони чи не вони?
Еге ж, еге, чекає комісія, хвилюється. А чого це й досі в до рогого Руді світиться лампа? Для якогось експерименту? Ні? Ллє що таке з Руді? Чого такий... не радісний вигляд? Може, не дай боже, що-небудь неприємне виявилось у винаході?
Руді раптом повертається всім лицем до графа Адольфа й чудно, пильно вдивляється в нього, а на волосинках у куточках розтягається хитра посмішка.
— Що, Руді? Що з вами, голубчику? Що так дивитесь? Цілком щире здивування, цілком правдиве занепокоєння.
Вони чи не вони? Доктор Рудольф помалу, роздумливо загрібає волосся й мовчки дивиться в підлогу.
— Я трохи стомлений. Всю ніч працював. Ну, нічого. Так треба їхати? Га? Зараз?
— Любий Руді, коли ви стомлені або вам не хочеться, то можна й підождати Ради бога, ве насилуйте себе! Ви тільки скажіть, а все останнє буде по глаголу вашому, їхати — так поїдемо. Не їхати — ми моментально зникаємо з ваших очей, а комісію призначимо на той час, який ви визначите.
Руді уважно слухає. Секретарі поштиво стоять осторонь і з побожністю посміхаються до великого вченого.
Вони чи не вони?
— Ну що ж, можна й їхати. От тільки?.. Я вчора обіцяв принцесі сьогодні вранці продемонструвати їй іще раз Машину. Не знаю, чи буде це зручно...
— О, її світлість, напевне, не буде на вас у претензії. Доктор Рудольф живо повертається до графа Адольфа.
— Ви так гадаєте?
— Я не сумніваюсь, її світлість так учора була захоплена цим великим одкриттям, і вона так глибоко шанує науку, що...
— Ага... Ну, так.. Хм!.. Ну, а я таки спитаю її дозволу.
— О, будь ласка! Будь ласка! Може, дозволите мені за вас спитати?
— Ні, дякую, я сам.
(Продовження на наступній сторінці)