— ...Я прошу, ваша світлосте, пам'ятати, що в жертву цій машині була вже принесена одна корона. Вона може загубити й другу. Хто йде до великої мети, ваша величносте, той не повинен спотикатись об маленькі почуття. Ваша величносте! Великим людям життя цілих народів служить тільки матеріалом їхньої великої творчості. Страждання, сльози й кров мільйо-нових мас є тільки цемент у будівлях геніїв і владарів світу Що ж значить у цьому масштабі страждання й життя якогось маленького людського індивіда? А надто тоді, коли цей малень кий індивід загрожує всій велетенській будівлі? Ваша велич носте, простіть мені мою сміливість, але мене навіть дивує така ваша... занадта чулість у цій справі. Я розумію мого шановного батька і його відношення до цієї людини, але ваше, ваша світлосте, мене навіть непокоїть, як ознака того, що ви не зовсім пройнялися провіденціальним значенням вашої ролі. Дуже прошу вибачити мені мій сумнів щодо вас, ваша величносте.
Мовчання. Крапля поту котиться з виска на шию Фріцові, але він не ворушиться.
— Добре, графе, я згодна! Отже, до завтра, графе, до ранку!
Фріц швидко відсувається від дверей, тихенько причинивши їх. Через хвилину вони повільно розчиняються, і з них злодійкувато, задом вислизує граф Адольф. Він безшумними поспішними кроками проносить своє тіло повз Фріца, кругло й заклопотано миючи руки в повітрі.
Чорний вихор із червоним полум'ям угорі миготить у щілииі дверей, то в один, то в другий — велика людина спотикається об якесь почуття, у великої людини заиадта чулість, велика людина чогось вагається, бореться сама з собою, мучиться. А вона ж іще не знає, що чекає її завтра!
Фріц одходить од дверей салону, як од катафалка.
***
Принцеса Еліза довго стоїть біля вікна й дивиться в сад. Там в оксамитній, шелесливій тьмі сумирно й затишно лежить на кудлатому каштані сяйво світла з лабораторії. Далеко над містом розгорнулося велетенське віяло вечірніх вогнів, і на тлі його вищербленими зубами огризнулися контури башт і велетенських будівель. Там вовтузиться в пітьмі земної ночі мільйонова маса цементу для великих будівель.
Князівна Еліза рвучко відривається від вікна й рішучим кроком проходить у спальню. Накинувши на плечі чорне мережане манто, вона виходить на терасу й помалу сходить у сад.
Сухо й шершаво порипує під поважною твердою ходою жорства алеї. Сад принишк і чуйно слухає самотній шершавий рип.
Перед дверима лабораторії принцеса на мить зупиняється й розкриває манто, щоб не перешкоджало набрати якомога більше повітря е груди. Потім помалу озирається, уважно вдивляється під сяйво світла з лабораторії в застиглу темноту кущів і чітко, твердо стукає в двері. Глухе нерівне тупотіння кроків, рип дверей, пасмо світла просто в очі.
— Ваша світлосте?!
Доктор Рудольф аж поступається назад.
Підвівши голову догори, примруживши очі, притримуючи на грудях перехрещені кінці манто, рівно й іпомалу входить принцеса до лабораторії. Вона не помічає ні розгубленості, ні страху радості, ні блисків непокою доктора Рудольфа.
— Щільно зачиніть двері. Замкніть на ключ. Позашморгуйте портьєри на вікні.
Доктор Рудольф, шкандибаючи, хапаючись, зиркаючи на застиглу біля дверей принцесу, зачиняє двері, зашморгує важкі зелені портьєри. Непевна, несміла радість нишкне в його лиці, а в очах росте непокій і чекання. Може, її світлість зволять сісти?
Ні, її світлість сідати не хочуть. Очі ще більше мружаться. десь далеко-далеко внизу ледве мріє крихітна лабораторія з манюсінькою кузочкою в ній, яка так несміло, так тривожно пригладжує розчепіреними пальцями вогке від поту волосся. Овал матова чистого, рівно-білого лиця сухий, кістяний. Чітко виписані уста, що недавно ще так зворушливо були розкриті дитячою увагою, стиснені погірдливою жорстокістю.
— Пане докторе, я прийшла до вас у такий незвичний час у дуже важній справі. Справа торкається вас.
Дякувагтиза уважність іі світлості, висловлену цим тоном, було б зухвальством. Доктор Рудольф тільки злегка вклоняється.
— Коли ви хочете, щоб я вияснила вам цю справу, ви повинні дати мені слово, що ніколи ні одна душа не знатиме нічого ні про цей мій візит до вас, ні про одне слово з нашої розмови.
Доктор Рудольф, розуміється, дає слово, боже мій, звичайно, він дає, він готов...
— Друге: ви повинні дати мені слово, що що б ви не дізналися від мене, ви не вийдете з цієї лабораторії до того часу, поки я вам дозволю.
Тут доктор Рудольф не може стримати свого здивування. Розуміється, він готов дати й це слово, але йому хотілось би наперед...
— Нічого наперед ви не можете знати. Або слово, або ви нічого не знатимете.
— Добре. В такому разі я даю слово.
— Але пам'ятайте що б ви не дізнались, це не може зла мати вашою слова.
— Я пам'ятаю й дотримаю свого слова.
Принцеса Елиа на коротесеньку, непомітну мить закриває примружені очі. Яка суха, жорстка, мертва непорушність постарілого, недитячого лиця!
— Пане докторе, вашому життю загрожує велика небезпека.
Пан доктор непорозумілими широкими очима хлопчика, якому сказано, що він пограбував потяг, вражено, неймовірно дивиться на холодно-мармурове лице.
— Моному життю — небезпека?!
Кому потрібне його малесеньке, самотнє, безневинне життя?! Кому воно що завадило?!
— Так, вашому життю. І великі страждання. Страшні страждання.
Доктор Рудольф шукає хоч крихітну тінь жарту, містифікації в чудних словах, у чудному обличчі.
— Від кого? За віщо?!
— Цього я вам не можу сказати. Ви мусите мені повірити так. Але ви можете уникнути цієї небезпеки під одною умовою.
Принцеса Еліза замовкає, тісніше схрещує на грудях кінці чорного мережива н зневажливо мружить очі на доктора Рудольфа.
Добре, доктор Рудольф готов і на цю умову.
— Але попереджаю: умова буде досить важка для вас. У онах, власне, прийнято ні з чого дуже не дивуватись.
І доктор Рудольф старається не дивуватись. Він хотів би тільки сісти, бо так дуже якось незручно й неестетично стояти проти гості й переступати з одної ноги на другу.
— Умова така: ви повинні відмовитись од вашої Сонячної машини. Так, пане докторе, від Сонячної машини. Повинні знищити ваш винахід і дати обіцянку нікому ні слова про нього не говорити. Повинні дати — прошу слухати мене уважно! — повинні дати обіцяння ніколи не займатися цією машиною. Під цією умовою ви можете врятувати ваше життя й уникнути великих страждань. Чекайте! Але вам будуть дані всі можливості займатися вашою наукою в інших напрямах. Ви зможете розпоряджатись якими схочете сумами грошей. Вам можуть побудувати які хочете палаци лабораторії; всі засоби культури, розкошів, науки — все до ваших послуг.
Доктор Рудольф, сміючись, обома руками весело зачісує волосся назад: ну, розуміється, це містифікація, це — досить майстерно зіграний жарт її світлості або хитра перевірка його відданості Сонячній машині.
— Ваша світлосте, а жаль, я далі не можу підтримувати ваш жарт, бо вже розгадав його. Але мені дуже радісно, що...
— Пане докторе! Для жартів із вами могли б знайтися інші особи і той факт, що я прийшла сюди, вночі, сама до вас, здається, повинен би досить переконати вас про серйозність моїх слів. Коли автомобіль має переїхати курча, я не можу не зробити спроби врятувати його життя. Тим паче життя людини. Вам загрожує страшна смерть, пане докторе!!
Матово-біле непорушне лице раптом бризкає в нього таким чудним гнівом, ненавистю, що доктор Рудольф чує, як він увесь холодно блідне. І вже нема ніякого жарту, ніякої містифікації, все правда, незрозуміла, страшна, кошмарна правда.
— Я нічого не розумію, ваша світлосте. Але я не смію не вірити вам. Цебто я вірю вже. І коли це правда, то... Вибачте, ваша світлосте, я так здивований, що...
Доктор Рудольф розводить руками й криво посміхається тонесенькими волосинками.
— Значить, я повинен одмовитись од Сонячної машини?! Червона голова мовчки заплющує очі й знову розплющує.
— Через що?!
— Через те, що вона принесе людству величезні нещастя.
— Моя Сонячна машина?! Нещастя?!
— Так, пане докторе.
У кошмарах звичайно годиться не жахатися й усяке страшне безглуздя приймати з якоюсь своєю кошмарною логікою. Але доктор Рудольф ще не має тої логіки. Він дико вдивляється в лице принцеси: це ж кілька годин тому на ньому пашів нелицемірний захват, ще ж так недавно вони всі отут називали цю саму машину геніальним, великим винаходом.
— Нічого не розумію! Моя машина — і нещастя?! Та чим же саме?!
Князівна Еліза приготована до цього запитання. Вона знає, що хоч що вона скаже, воно не буде перекональне для пана доктора. Нещастя буде через те, що машина внесе анархію в громадянство, зруйнує всі підвалини його, викличе страшенну, криваву боротьбу, знищить усі здобутки культури.
Дійсно, для доктора Рудольфа ці аргументи не перекональні його Сонячна машина, його прекрасний винахід це джерело сили, радості, життя, щастя, воно може бути джерелом нещастя?! Що за безглуздий, дикий абсурд?! Хто це сказав? Як смів це хтось сказати^! Який нахабний йолоп смів так роз'яснити?!
Голі, одверті очі двома сіро сталевими вістрями гнівно, сміливо встромляються в рівно-біле застигле лице. Хлопчачого в них нічого вже нема Волосинки уст витягнулися рівною натягнутою лінією.
Князівна Еліза ще більше примружує очі.
(Продовження на наступній сторінці)