Шкандибаюча постать, трохи перехилившись наперед, вдивляючись у принцесу Елізу, підсувається щораз ближче та ближче. Уже видно блиски в одвертих голих очах. І вмить доктор Рудольф укопано зупиняється, аж одхитнувшись трохи назад.
— Принцеса?'
Значить, не знав, значить, не сказала Труда.
Принцеса Еліза холодно й коротко киває головою.
— Вибачте, ради бога, ваша світлосте. Я ніяк не міг думати, що це ви. Коли б я був знав, я не посмів би.
— Пане докторе, прошу прийняти моє запевнення, що я винна в тій несподіванці, яка вас зустріла в цій кімнаті. Я дуже й настійно просила графівну Труду нікому про мене не казати.
Доктор Рудольф ніяково й схвильовано пригладжує жабо.
— Труда й не сказала, принцесо. Вона тільки сказала, що в цій кімнаті я можу побачити . дуже цікаву людину. Коли б я був знав, кого саме, я б...
Він би був не прийшов!
— Пане докторе, ми з вами в різних таборах. Але прошу вірити, що моя присутність у цій кімнаті викликана тільки цікавістю, і...
— О ваша світлосте!
(Що він хоче сказати цим викликом? Що він не думає, що вона для нього тут?!)
— ...і можете бути спокійні, що все, що я бачила тут, не буде відоме ні одній душі. А тепер...
Доктор Рудольф нахиляє голову. І через тс, що голова похилена, чи чого іншого, але голос його тихий, хрипкий.
— В мене не було такої образливої думки про вас, ваша світлосте. Навпаки, я від усієї душі хотів би подякувати вам за за ту вашу... уважливість, якою ви визволили мене й моїх товаришів од великих.
— Пане докторе, на ніяку подяку мій учинок не заслуговує. Я зробила його для себе й для своєї справи. Я не допустила, щоб при будуванні без потреби розбиті черепки падали нам на голови. Більше нічого. Ні про яку увагу ні до вас, ні до кого-небудь із ваших однодумців мови бути не може. І мені дуже прикро, що графівна Труда своїм некоректним відношенням до свого слова могла дати привід до непорозуміння.
Доктор Рудольф перестає м'яти й запихати за груди жабо, мляво пустивши руку.
— Прошу вибачити, ваша світлосте. Звичайно, ні про яку особливу увагу не могло бути мови й ніякого непорозуміння не було. Ваше відношення до нашої справи, ваше відношення до близької вам людини так добре мені відоме, що ні про яке непорозуміння не можна думати. Але почуття подяки, хоча б і за чисто механічний вчинок, може бути в мене. Принцеса Еліза в пітьмі вирівнює голову й примушує очі: при чому тут "ваше відношення до близької вам людини"?
— Пане докторе, я була б вам дуже вдячна, коли б ви були такі ласкаві й попросили графівну Труду прийти до мене. Я не маю більше часу...
Доктор Рудольф низько вклоняється й мовчки, обережно шкутильгаючи, виходить із кімнати.
Принцеса Еліза стоїть, до болю цупко тримаючись за спинку фотеля.
А гуняво тоскні, безсоромно ніжні звуки за дверима гойдаються, вихитуються. Для чого, для чого вона приїхала сюди?!
— Елізо! Ви вже хочете їхати? Правда? Так швидко? Чого? Нецікаво!
Шепіт швидкий, стурбований, трошки ніяковий.
— Трудо, мені дуже прикро, що на ваше слово не можна покладатись. Я думала, що цим разом...
— Елізо, я ж не сказала, що ви тут. Я дотримала свого слова їй-богу! А Руді весь час так хотілось особисто подякувати вам Елізо, ви будьте спокійні — Руді абсолютно нікому не скаже. Ну, не сердьтеся на мене. Добре? Та й що тут такого? Принц Георг же не довідається, що ви дивились на такі неморальні речі. Ну, як же вам подобається наш салон? Таких у нас є вже дванадцять! Скоро, Елізонько, сам Сукурамі тут танцюватиме. Побачите!
— Трудо, я вас прошу відвезти мене додому. В мене голова болить.
Справді, голос тихий, з нотками заціпленого болю Труда замовкає, робить широкі очі й обережно підходить до непорушної темної постаті.
— Правда, Елізо? Я зараз. Бідна Елізонька! Я тільки скажу пару слів Ірмі — і ми зараз же поїдемо. Дві хвилинки!
Труда швидко навшпиньках виходить і біжить до салону сказати пару слів Ірмі.
Ірма сидить з індусом якраз проти дверей. Труда її виразно бачить, але водить очима в усіх напрямках і не говорить їй пари слів. А побачивши за колонами самотню високу постать Макса, рішуче, не вимахуючи по-хлоп'ячому руками, навіть не горблячись, підходить до нього.
— Максе, мені треба сказати вам пару слів.
Макс ліниво розмикає схрещені руки й ноги, недбало відриває спину від колони й іде за Трудою до сусідньої кімнати.
— Прошу щільно зачинити за собою двері.
Двері ліниво й щільно зачиняються
Макс, не хапаючись, повертається й здивовано дивиться: перед ним не Труда, не маленький хлопчинка з недбалими манерами, а вирівняна строга постать жінки з гордо підведеною головою й велично припущеними на очі повіками І не смішновелично, а власно-велично.
— Добродію Максе, дозвольте спитати, що це все значить?
— Що саме?!
— Вся ваша поведінка?
Макс нудно поводить одним плечем.
— Поведінка — як поведінка А в чому річ?
— Вам відома остання постанова найвищої Ради?
— Яка саме?
— Про завдання сонцеїстських жінок.
Максове лице неохоче кривиться усміхом.
— Я вас питаю: відома?
— Занадто добре.
— Ви — сонцеїст?
— У чому річ, Трудо?
Труда стоїть все в тій самій позі, а голос теж надзвичайний, рівний, величний.
— Ви — не сонцеїст, добродію. Ви — старий трупоїд і рабовласник. Я вам це кажу цілком переконано .І зовсім не для себе. А для того, щоб ви не шкодили спільній справі.
— О? Чим же я шкоджу, дозвольте спитати?
— Вашим виглядом, вашою поведінкою, вашими посмішками. Хто вас просигь із таким виглядом являтися до салону? Ви ще дуелі тут захочете вчиняти? Будь ласка, коли у вас не має ні крихти сили, коли ви егоїст і і... то принаймні не пере шкоджайте другим!
Макс високо здіймає брови.
— Ах, он у чому річ?! Перешкоджаю! Дуже прошу вибії чти! Я Дійсно злочинець я перешкоджаю такому охочому, дбайливому виконуванню завдання. Але прошу тоді сказати мені, з якими саме любовниками вашими я перешкоджаю, щоб я...
Труда бурно скидає з себе величність.
— Не смійте говорити таких речей! Ви — нехороший! Чуєте ви? Я ніяких любовників не маю, ніхто мені навіть руки не поцілував. Мені гидко й моторошно подумати про ц.е Але коли б треба було, я стала б любовницею всієї армії .Чуєте? І коли треба буде, завтра ж стану любовницею кожного солдата .І не соромлюсь, і нікого не боюсь. І не думайте, що перед вами буду почувати себе винною За що?! Яке ви маєте право говорити зі мною таким тоном, з такими посмішками, з такою ворожістю? Як вам не сором? Фе, ви мені неприємні. Прощайте.
І, закинувши голівку догори, швидко проходить повз Макса до дверей.
— Трудо, почекайте, Трудо!
В голосі Макса немає вже ліні й посмішечки. Щось гаряче й ніякове чується в ньому. Але якась сила несе Труду далі й не дозволяє навіть голови повернути назад.
А в грудях почування піднесення й полегкості. І яке щастя, що він так гаряче й ніяково сказав "Трудо!".
В бідної ж Елізоньки ще дужче розболілась голова. Навіть до авто сісти, видно, трудно. Так одразу, без причини. Очевидно, недокрів'я. Та, розуміється, буде недокрів'я від трупоїдства.
— Елізо! Я вам рішуче кажу, не агітую, не вмовляю, а просто кажу їжте сонячний хліб. Ви подивіться на мого батька... Ну, не буду, не буду, вибачте, я погана. Вам тепер не до дебатів. Але мені так добре тепер, Елізо, так легко, так.. ух, так гарно, що просто нестерпно бачити вас такою. Може, не так швидко їхати? Може, не балакати? Дуже болить? Вам треба, приїхавши додому, полежати спокійно. І доки ж ви будете чекати з вашим Георгом. Ну, вінчайтесь же з ним. Хіба це перешкоджає відновлювати нам порядок? Ах, простіть, Елізо, більше не буду! Кінець. Мовчу.
І цим разом Труда таки дотримує слова навіть прощаючись, не каже ні слова — мовчки, серйозно, поважно стискає руку Елізи.
А в грудях — ух, весняно, легко, співуче дзвенить гарячий ніяковий окрик "Трудо! Почекайте!"
***
Принцеса Еліза дійсно слухається поради Труди — лягає на канапу і лежить непорушне. І не встає навіть тоді, як Ганс Штор, поштиво застукавши, просить її світлість на вечерю. їх свплість вечеряти не буде.
І, коли приїжджає принц Георг із графом Адольфом, коли в присмерках увіходять до темної кімнати, принцеса Еліза так само лежить і не рухається.
А коли засвічується світло й принцеса Еліза бачить щось незвичне в обличчях гостей, коли принц Георг, майже не звернувши уваги на її біль голови, не вітається, а зараз же гарячково пошепки починає давати в кутку накази графові Адольфові, тоді тільки вона швидко підводиться, похапцем поправлячи волосся з боків і пильно вдивляється в два шепочучі лиця в кутку.
— Так зараз же зателефонуйте мені! І негайно присилайте назад авто. Можете їхати.
Граф Адольф поштиво вклоняється їхнім світлостям і швидко, нечутно вибігає з кімнати.
Принцеса Еліза мовчки жде.
Принц Георг 'підходить до неї й чудно посміхається. Щербини в роті вже немає, але лице незвичайно схвильоване, чуже, з виразно помітними жовтими затоками на блідому чолі.
— Важні події, кузино. Надзвичайно важні.
Він кидає погляд на вікна
(Продовження на наступній сторінці)