Макс не що інше, як старий жорстокий лицемірний трупоїд. Це ясно. Поведінка гідна звичайнісінького рабовласника, чо ловіка старого режиму. Але коли він гадає, що Труда буде ганятися за ним, розшукувати його, благати прощення невідо мо за яку провину, то прекрасний трупоїд трошечки помиляється. Коли ж вона щодня заїжджає додому й до Штабу Найвищої Ради, то з боку Макса було б просто смішною самовпевненістю думати, що це робиться ради його милої розвезе ної посмішечки, якою він іноді зводить привітати свою "єди ну, ніде нікому не повторну любов. Є досить багато важніших за посмішечки речей, ради яких треба не тільки до Штабу заїжджати, але й у саме пекло поїхати, коли це треба. І в пекло, і до салону Ірми, і куди хоч! І ніякі трупоїдські посмішечки її не зупинять.
От і тепер вона їде додому Ну, і що ж з того? Зовсім же глупо б думати, що вона сподівається застати тут Макса. Макс дома не живе, і ніколи навіть не заїжджає. І чого ради заїжджати? Щоб заарештували? Ясно ж, що Труда їде іпросто, щоб побачитися з батьком, з мамою, з панею Штор. А головне з батьком, бо це ж цілком непотрібна необережність: іти до Сукурамі, до самого Сукурамі, щоб "нарешті, по совісті запитати цього азіата, чого йому тут треба". Коли б Макс хоч крихітку інакше поводився, можна було б... А втім, хай Макс поводиться собі, як хоче — вона сама може роз'яснити батькові, що ніякої потреби для візиту до Сукурамі немає. Хутко-хутко. Сукурамі сам переконається, що йому тут робити нема чого.
І дійсно, Труда забігає до мами, до пані Штор, ні слова не згадує про Макса й цілком категорично запевняє батька, що ще кілька днів — і від милих жовто-чорних гостей і сліду не буде в Берліні. Розуміється, батькові вуса, як звичайно, ворушаться усмішкою: старі люди страшенно люблять бути скептиками. Але хіба ж він може справді міркувати як слід, сидячи в кабінеті й нічого не бачачи?
Навіть до милої хорошої трупоїдки Елізи встигає забігти. Ну, цій уже й її трупоїдський бог велів скептично посміхатися. І не тільки ж скептично, а ще, подумайте собі, немовби з жалем якимсь, із сумом, із чудним гнівом.
— Елізо! Та ви, я бачу, нічого не знаете й не розумієте. Ну, запевняю вас, що ви нічого не знаєте. Ви сидите тут, як у монастирі, і, як усі черниці, гадаєте, що світ увесь страшними чортами засіяний. Але, хоч, може, вам ці чорти іприємні, я все ж таки мушу вас розчарувати: ніякісіньких чортів! Ну, правда ж, правда! Посміхається. Ну, їдьмо зі мною, я вам покажу, які це чорти. Хочете? Ні, серйозно: подивіться ви хоч раз, що діється в Берліні, гляньте на ваших чортів, а тоді... хитайте головою.
Але трупоїдка все ж таки хитає головою — хоч що б їй Труда показала на вулицях Берліна, вона однаково буде посміхатися. І нема чого їй їхати дивитися на те, що тоді не має сутнього значення.
— А що ж має сутнє значення? Що? Ні, я не розумію, Елізо, що ж має сутнє значення? Ну, добре! І те, що навіть офіцери вашої армії вже їдять сонячяий хліо та днями й ночами сидять у наших салонах, і це не сутнє? Ні?
— Ні, Трудо, і це не сутнє.
Господи, яка страшна, запекла річ трупоїдство! До чого сліпа, вперта й смішна. Сил немає балакати.
— Ну, слухайте, Елізо, знаєте що: нумо зараз поїдьмо до нашого салону. Ви подивитесь на ваших офіцерів, послухаєте їх, розпитаєтесь і тоді скажете, чи сутнє це, чи ні? Хочете?
Ні, Еліза не хоче ні бачити, ні слухати ніяких офіцерів.
— Ну, просто хоч із цікавості. Невже ж вам не цікаво подивитися на розпусту сонцеїстів, на їхні "цинічні й гидкі" способи боротьби з вами? Ну, подивились би хоч на колишніх трупоїдок і побачили б, якими вони безнадійно погиблими сонцеістками поробились. Таки ні? Познайомила б я вас із Ірмою, нареченою Руді. Послухали б, як вона співає. Сьогодні й Руді, здається, туди приїде. Він так хотів би вам подякувати за вашу осторогу. Мертенс, мабуть, буде. Може, і Макс буде з Руді. Але Макс, звичайно, ні для кого не має особливого інтересу. Ну, Елізо!
Ох, здається, трошечки-трошечки захиталася трупоїдська непохитність? Який інтерес в очах засвітився.
— Ні, Трудо, як воно мені не цікаво, а, справді, я не можу. Коли говорити серйозно, то ви ж повинні зрозуміти, що мені не випадає бути в сонцеїстському салоні, де наші офіцери роблять злочинства.
Труда розуміє. Дійсно, не випадає. Не подумала. Хм. Шкода.
— Елізо! А знаєте що? Ви можете не бути з усіма. Ви будете сидіти в сусідній кімнаті й усе бачити крізь скляні двері. А вас не видно буде. От тільки розмов, може, не буде чутно? Але музику й спів буде добре чути. А головне — все видно буде. Добре? Ніхто-ніхто не знатиме. Даю слово. Тільки одна Ірма — вона ж хазяйка дому. Але я вам обіцяю, що вона присягнеться ні одній душі не говорити Гайда, га? Ану!
Принцеса Еліза якийсь мент сидить непорушне, примружено дивлячись у далеку-далеку далечінь. І вмить рвучко підводиться.
— Ну, добре! Їдьмо!
— Браво, Елізо! Оце по-нашому!
Труда від дому з усієї сили жене свого "поні", малесеньке, чепурненьке авто (колишній подарунок чорно-срібного лицаря) — хто знає, чи не роздумає собі ця світлість. От уже знову сидить, як у лубок затиснена. Вся вона все життя своє, як у лубку, сидить. На мент вирветься з нього, стане людиною й знов кається вже, що поїхала? Боїться за свою королівську гідність?
— Ну, де ж чорти, Елізо? Га?
Небо над Берліном для холодку запнуте легеньким сірим серпанком. Передвечірнє сонце жмуриться крізь нього тьмяною задумою. Безвинно, миряо пропливають вартові літаки.
Задума, серпанок тиші й тут, унизу, по мирних, тихих вулицях. Авто тихше, м'яко, безшумно, як човен, пливе асфальтом. Дзвінкий дитячий щебет у скверику; журний клекіт рояля; закотистий заразливий сміх із високих вікон.
Еліза не відповідає. Ага, це — аристократичний квартал. Тут чортів не може бути. От там, у центрі, у торгових і промислових ковбанях, от там вони!
Труда торкає поні, — і камінчики, гіллячки, кинутий папір починають швидко цокати під жвавими колесами. Вже частіше та частіше миготять суцільні смуги вивісок; на тротуарах народу більше; за столиками ресторанів сидить весела сміхотлива публіка Туди й сюди із шипучим рипом проскакують авто, добродушно гуркочуть напівпорожні трамваї. Серед цивільного різнокольорового одягу то тут, то там — цитриново-жовті й блакитно-білі військові френчі. А з них мирно, доброзичливо стирчать шоколадові, шафранові, густо-чорні і синювато-смугляві обличчя. От група різнокольорових пик стоїть якраз на розі. Труда привітно, весело махає їм рукою. Шоколадні лиця блискають баньками, зубами й радісно вітають по-військовому.
Принцеса Еліза кидає скоса очі на лукавий смуглявий профіль із притупленим кінчиком носа.
— Ви думаєте, Елізо, це мої "клієнти"? Абсолютно ні. Я їх зовсім не знаю. Але кожна сонцеїстка повинна вітатися з нашими визвольниками. Такий у нас звичай, ваша світлосте.
Поні розмашистим гоном завертає в іншу вулицю. Тут іще людніше. Двері магазинів широко розчинені, на порогах стоять прикажчики й галантно запрошують публіку досередини. Публіка галантно вклоняється! А зсередини стрибками вибухає загониста, гунява, підмиваюча музчка, і видно парочки в безжурному танці.
І тут так само шоколадні й шафранові лиця в білих і жовтих френчах. І так само блискають баньками й зубами привітні, прості, веселі.
Але її трупоїдська світлість сидить у свойому лубку, і все це не має для неї "сутнього значення".
От крадькома за жінкою пірнає у ворота дрібно-кучерява, як напудрена густою сажею, потилиця солдата "визвольної" армії. Еліза, розуміється, бачить це своїми власними очима, бачить удень, що діється майже на очах всіх. А що ж то діється вечорами?
— Ви знаєте, Елізо, яка маса дезертирів у вашій армії? Ні? Спитайте Сукурамі або принца Георга. А було б іще більше, коли б не ми! Так, так, пані добродійко, ми, сонцеїсти, рятуємо вашу армію! Ми весь час умовляємо не кидати армії, не дезертирувати.
Ах, от фабрика. Показати б її світлості, що це за весела промисловість настала — так хіба ж це має для неї сутнє значення?
— В кожному разі, Елізо, щось ніяких чортів не видно? Га?
Еліза так само загадково "лубково" мовчить. Мовчить, але зелені скупчені очі уважно ходять по обох боках вулиці. Так, так, будь ласка, вишукуй. Полюбуйся знаменитим витвором твого Георга. Ух, як відновлено "цивіл'зацію"! А яка грізна охорона Порядку! А який гарячковий рух і праця установ і підприємств! Майже кожна з музикою й танцями. І які щасливі фізіономії в цивілізованих підданих його величності!
— Весело? Правда, Елізо? А яка паніка була перші дні окупації Пам'ятаєте?
Принцеса Еліза, не повертаючи голови, гостро кидає.
— Після веселості іпаніка буває ще страшніша.
— Можливо Тільки ми не почуваємо потреби таких змін. Нам і так добре.
Її світлість зводять мовчати. Бідна Елізонька, вона потішає себе загрозами Але до якої ж міри впертість! Ну, чекай, чекай, от зараз тебе потішать свої "стовпи вірності".
Авто звертає, нахиляє Труду на Елізу, підпливає до високих залізно-граткованих воріт і зупиняється. Труда нахиляється, довбається руками під стерном і підводиться з чимсь блискучим у руці.
— Тепер можна злізати. Авто не вкрадуть. Це тут, Елізо. В саду. Чудесний будиночок. Правда? Надзвичайно зручне й затишне місце для салону. Ви не соромтесь, Елізо, колись у цьому крихітному палацику Ірма приймала всяких королів. І не бійтесь, у мене ключ, ми пройдемо тихенько, ніхто нас не побачить.
(Продовження на наступній сторінці)