Бідний Макс — от уже покушує куточок нижньої губи, вже в позі недбалість, розвезеність, а в лиці сіра-віра блідість. А Труда коло нього дивиться такими широкими, зляканими очима, так швидко стрибає ними по лицях і так боязко кидає ними скоса на сіру-сіру блідість дорогого лиця.
Але те, що ніхто не хоче говорити, що уникливі погляди, що понура задума, що сам доктор Рудольф чує дивну, тоскну вагу на плечах, це ж значить, що є-таки якась правда в пропозиції Мертенса. Реальна, жорстока, брудна правда.
Раптом із кутка чийсь голос, але теж ніяковий, не то з смішком, не то з придушеним болем.
— І цей спосіб пропонується широко оповістити серед населення!
Фрідріх Мертенс помалу повертає важке лице на голос.
— Ні, навіщо це сповіщувати. Шкідливо. Непотрібно. Досить усного гасла й пропаганди.
— І кожна жінка повинна це . прийняти?
— Навіщо кожна? Досить, коли не буде осуду й заборони. Охочих же знайдеться навіть без жертви.
— А члени Вільної Спілки?
Мертенс мовчки з неохочим усміхом знизує плечима. Але тут доктор Рудольф бачить, як Макс рвучко підводиться, стріпує головою й спалахує.
— Що за торгівля? А члени Вільної Спілки? А що таке члени Вільної Спілки? Вони можуть тільки других агітувати, а самі ні? Так? Коли цей спосіб приймається, то приймається без ніякого для всіх винятку. Без ніякого! Всі повинні йти! І не чоловіки повинні це рішати, а насамперед жінки. Вони нехай говорять. Чого вони мовчать? Що за сором? Чого такий страх? Хай говорять!
Макс так само бурно сідає й одвертає неприємно блискучі очі від Труди. Всю голову відвертає.
Тоді тихо підводиться вгору чорно синя стрижена голівка з великими бронзовими зляканими очима. Вона спочатку облизує запеклі сухі уста, а потім тихо, серйозно випускає з них:
— Я гадаю, що ніяких привілеїв не повинно бути. І коли так треба, то всі повинні... без винятку. А то ми не смієм інших агітувати.
Вона сердито, гнівно нахмурює брови, хоче ще щось сказати, але густо червоніє й сідає на місце.
— Але стривайте, панове! Ця пропозиція вже прийнята, чи що?!
Всім стає дивно, але й ясно, що дійсно вже прийнята. Вже після Максового гнівного болю немає ніяких посмішок. А після Трудиних скривлених, стиснутих за горло слів нема зовсім ніяких усмішок. Ніякому сміхові, ніякій ніяковості й уникливості нема тепер місця Треба просто одверто дивитися в очі собі і "Тіням Минулого".
— Просимо на голосування пропозицію пана Мертенса!
— Дебати, дебати!
— Годі дебатів! Нема часу! Нас усіх серед дебатів заарештують!
— Голосувати пропозицію Мертенса.
— І резолюцію Рудольфа Штора! Швидше!
— Разом обидві!
— Окремо!
— Разом!
Знову загула, зарухалась, заблищала очима зала, Макса вже нема біля Труди — вже віддано її, вже Макс стоїть оддалік і кусає нижню губу. А Труда широкими благальними очима ловить його погляд, ну, хоч погляд же—за що?!
— Панове, хто проти резолюції пана Мертенса, прошу підняти руку.
Нерішуче й слабо, рішуче й злісно підносяться ріденькі пеньки над головами.
— Хто за?
Рішуче, хмарно і з посвятою — цілий ліс рук.
— Прийнято. Хто за мою пропозицію?
Той самий рішучий і ще густіший ліс.
— Панове! Обидві резолюції прийнято. Члени Вільної Спілки розходяться Члени Найвищої Ради переходять на друге місце для виготовлення оголошення до населення й обговорення конкретних заходів щодо дальшого. Засідання зачинене.
Гуде стриманим гудом маса голів, поспішно виливаючись із зали. А Труда все ловить очима спину Макса! Господи! Зовсім не така вже й страшна резолюція. Не конче, дійсно ж, усі жінки мусять брати участь і не конче ж усім бути коханками солдатів Аби тільки ласка, жіноча увага, навіть трохи кокетування Аби тільки прочистити шлях до Сонячної машини. Як же Макс цього не розуміє? За віщо ж до неї така дивна раптова холодність, ворожість?!
Забутий, самотній чорно-срібний лицар стоїть біля стінки й тихим усміхом проводжає бронзові, широкі, непорозумілоблагальні очі. Бідна, смуглява дитинко, ти вже принесла в жертву твій цвіт кохання. Вже на вівтарі геройства лежить заколота твоя любовна радість. Але боги героїзму такі самі мудро безсилі там, де діє необхідність, як і всі інші боги.
І бідні всі ви, діти обох полів, бородаті й безбороді: із де сятка "єдиних виходів" ви вибрали той, який припадає остан нім. Але хоч який би ви прийняли, він усе буде так само безнадійно невдалий там, де ніякого виходу не може бути. Коріння тисяч років не вирвати за місяці. Не армія Сходу при летіла, а тисячоліттями закорінена закономірність. І не спинить її дії ні театральними святами, ні вимахами кулаків, ні герой ством смуглявих дитинчат. Одчай і страх дійсно, видно, погані порадники, коли навіть таку тверезу голову, як Мертенса, сп'янили на такий дитячий "єдиний вихід"
Чорно-срібний лицар не спішить за юрбою бородатих і безбородих дітей, не бере участі ні у вимахах кулаків, ні в піднесеному готуванні до любовності. І піднесеність, і понурість — це явні ознаки того, що самі піднесені й понурі почувають цілковиту безнадійність. Для чого ускладняти її даремними корчами? Мудрість не товаришує з одчаєм та пристрастями.
І, коли весь будинок спорожнюється до останньої людини, чорно-срібний лицар зачиняє всі двері, бере щітку і, не хапаючись, починає підмітати забруднені, засмічені хати. Тепер він житиме тут сам — це перший вияв закономірності. А потім, хто знає, чи не вернеться й смуглява дитинка в ту затоку, до якої її вже раз прибили хвилі геройства.
А коли на вулиці раптом чується з обох боків прожогливий гуркіт автомобілів, коли розчиняються двері на ганок і до холу з револьверами в руках швидко й напружено увіходять люди в чудній військовій формі з темними чудними обличчями, колишній фабрикант Душнер спокійно і ввічливо вклоняється їм, не випускаючи щітки з рук.
Поперед військових чорнолицих людей двоє добродіїв у цивільному одязі з європейськими обличчями. Але всі обличчя вражено й неймовірно озираються: порожнеча, ні душі, крім тихого чоловіка із щіткою й густими чорними бровами над пукатими, розумно привітними очима.
— Тут збори Вільної Спілки?
Чоловік із густими бровами делікатно поправляє: тут були збори, але вони з півгодини, як розійшлися.
— Куди?
Цього чоловік не знає Він сам — колишній власник цієї вілли, яку захопили чужі люди.
Цивільний і військовий не вірять, не хочуть, не можуть вірчти йому — кидаються по всіх хатах, унизу, вгорі, навіть у льохи зазирають — ані душі.
Грюкнувши дверима, люто загуркотівши автами, військові люди зникають.
І насіає ще більша, ще певніша і мудро-сумна тиша—нічого, закономірність усе знайде.
***
Принцеса Еліза нікуди з дому не виходить. Але все, що діється в ці чудні, божввільні дні за мурами його, відомо їй якнайдетальніше їй не треба заглядати ні на фабрики, ні до бюро, ні до магазинів — досить тільки дивитись у ті обличчя, що проходять перед нею: в цих дзеркалах їй видно все так само, як і в дійсності Видно з усіх боків, з усіх точок.
От дзеркало Ганса Штора, батька того й рівночасно її найпоштивішого л ь о к а я, що витерти поту з лиця не сміє в її присутності. Воно відблискує гордощами й поважним, певним, непохитним тріумфом. Вічний Порядок на колісниці Закону в'їжджає в царство часового хаосу. Грішники й злочинці обмивають запорошений звіром образ божий. Самі охоче вільно зносять диявольські стекла. Весело, дружно повертаються на свої місця, займаючи щаблі ієрархії згідно з передустановленим Порядком Ніде ніяких протестів, опорів, сутичок.
Але от важке, насмішкувато-розумне й також досить певне дзеркало вищого щабля вічної ієрархії, старого графа Воно скептично ворушить кущами брів і вусів, вибачливо б'є по плечу величну певність Ганса Штора й плескає хитрощі грішників та злочинців. Розумно. Мудро. Геніально. Тактика великого стратега: ану, нехай противник стріляє без прицілу. Нема куди бити. Нема за що. А ворог тим часом б'є. Щодня з усіх своїх гармат лупить армію. Без маюну, без смертельного проміння, без новітньої техніки, а б'є смертельно.
Але підсувається дзеркало сина старого графа — і світло перекривляється в інший бік. Син вибачливо хльоскає по плечу насмішкуватість батька і м'яко подає звідомлення її свїглості Дезинфекція стає на добрий грунт, цілком на добрий.
Майже щовечора перед графським будинком тихо зупиняється авто, і принц Георг непомітно під охороною графа Адольфа входить до покоїв принцеси, де 'всі вікна щільно позапинані портьєрами. Принц Георг багато не розповідає, але те, що він певно й твердо притискає до уст руку Елізи, що тримає її довше, ніж слід, каже більше за всякі розповідання. Але принцеса Еліза й на це нічого не каже.
Ну, звичайно, в дзеркалі Страховища все трошки інакше виглядає, ніж у принца й графа Адольфа. Само воно якесь тепер загонисте, очайдушне, щось подібне до того, як було того вечора, коли принцеса Еліза помогла йому втекти з дому до чорно-срібного лицаря. І не то глузує з принцеси Елізи, не то агітує її.
(Продовження на наступній сторінці)