Принц Георг, хижо зігнувшись, м'яким бігом біжить понад алеєю на голос Елізи.
От вона — сіра пляма лиця. Темна постать із лабораторії поспішає на голос.
Штор уже біля неї. Хоче щось сказати. Вона хапає його за руку, заводить у тінь, ховає від світла з лабораторії!
Принц Георг чує, як на нього набігає гаряча, скажена хвиля, сліпить очі, підхоплює й кидає на дві постаті в алеї. Хтось із середини його кричить ревким горловим криком, від якого все тіло стрибає в екстазі люті.
Шторова незграбна постать шарпається вбік од Елізи. Але принц Георг, підхопивши шаль в обидві руки, накидає її як сіть на голову Штора, швидко обмотує її, ударом ноги по ногах збиває на землю й усім тілом падає згори на голову. За собою він чує жіночий верескливий скрик, шарпання за плечі, але цей скрик і шарпання жене на нього ще сліпучішу, ще екстазнішу хвилю люті. Принц Георг впивається обома руками поверх шалі в горло Штора, душить, притискає до землі, топче груди колінами, харчить, стогне. Голова Штора спазматичне шарпається, шия шалено випинається, все тіло, як велетенський черв'як, на який наступили, вигинається на всі боки, силкується повернутися грудьми до землі. І вмить коліна Георга сприскують із грудей Штора, і груди моментально повертаються до землі, спина зараз же залізно вигинається, підіймає на собі принца Георга, випростовується й сильно струшує. Але принц Георг висить на Шторі, вп'явшись руками в горло, не випускаючи ні на мить. Одначе він чує, як залізні руки обхоплюють його круг спини, здушують огруддя з такою силою, що спиняється дихання, і руки випускають самі собою горло. І в ту саму мить залізні страшні руки підіймають його догори, крутять у повітрі, змахують ним...
Але Штор, наступивши ногою на кінець шалі, спотикається, і обидва тіла з м'яким гупом падають на землю. Тут вони люто зчіплюються в страшний клубок, совають ногами по жорстві, стогнуть, хропуть, корчаться.
Принцеса Еліза вже не кричить, не шарпає за плечі. З усієї сили тиснучи собі руки, важ'ко, задихано дихаючи, наче сама б'ючись, перехилившись до страшного клубка, вона стоїть і вся дрібно-дрібно тремтить.
І раптом якийсь рвучкий рух у клубку. Над ним здіймається голова доктора Рудольфа, обкутана шаллю. Тримаючи одною рукою за горло принца Георга, сидячи верхи й затиснувши зомліле тіло між ногами, доктор Рудольф другою рукою судорожно зриває з голови шаль. Зриває й зараз же обмотує нею голову, плечі й руки противника й міцно зав'язує. Напівнепритомне, уткнуте лицем у пісок тіло в'яло хилитається, й уже не хрипить, і не сопить.
Доктор Рудольф схоплюється на ноги і, важко дихаючи, осліплено, очманіло озирається. В ту саму мить принцеса Еліза кидається до нього, для чогось хапає його за руки, тисне їх, гладить, тремтить. І враз руки доктора Рудольфа з тою самою люттю обхоплюють її тіло, підіймають у повітря, перегинають, притуляють до хрипко дихаючих грудей і хижо прожогом несуть у лабораторію.
Принцеса Еліза безгучно всередині скрикує жахом і гострим диким щастям. Хтось іще другий кричить у ній про безумство, про щось страшне, що десь тут є, про щось, що треба зразу ж негайно зробити. Тікати. Рада Армії. Такий момент. Божевілля.
Але, коли б тут усі армії всіх віків зчепилися між собою в скаженій борні, коли іб небо над їх головою зайнялося сірчаною пожежею, коли б планета звалилася з довічного шляху в чорну безодню всесвіту й запалала б, як смолоскип, принцеса Еліза не зробила б ні найменшого руху, щоб одірвати свої руки від цієї пітної гарячої шиї, від цього хижо, оскаженіло мчущого її тіла Згоріти, спопеліти, але не припинити ні на мить цього жахного, забиваючого дух, безгучного крику щастя!
І сяйво над Берліном так само, як півгодини тому, мирно й задумливо впирається віялом у темно-сіру запону неба. І сад той самий, мирно шелесливий, спокійно дихаючий ніжно-солодким духом бузку. І світло з лабораторії, неначе нічого не сталося, так само рівно безшумно лежить на вітах кущів.
Наче не сталося щойно величезного чуда, наче не відбулося в безумному крику щастя страшне таїнство.
І хіба не кричуща, не дика неймовірність, що вони вже от біжать алеєю, мало що не переступивши через замотане безживне тіло під кущами, сплівшись руками, жадно торкаючись тілом об тіло.
Еліза наїжена всією шерстю душі: рятувати тепер свою неймовірність, боронити тепер лазурями, зубами!
При воротях повинен бути автомобіль принца Георга. Рудольф уміє правувати. Слабо. Добре, вона сама буде при стерні. Адресу салону знає добре.
Є авто! Шофер нетерпляче товчеться.
— Це авто його світлості?
— Так. Із ким маю честь...
— Його світлість наказує вам чекати тут на нього. Я беру авто. Зараз воно прийде назад.
Шофер придивляється й поштиво відступає набік, низько вклонившись.
— Пане докторе, сідайте! Швидше!
В лице б'є рівна ріжуча струя нічної свіжості; у вухах цмокають прожогом налітаючі стовпи, дерева, кіоски; нсприкрше волосся розтріпалося пасмами й теліпається, як грива, на плечах. А уста горять, горить усе тіло, над устами ще чути колючі, пекучі сліди вусів. І ніяка свіжість, ніякий вітер не прохолодять, не здують цього горіння.
Що ж це діється?! Один із нічних снів?! Але ще фантастичніший, неймовіриіший, неправдоподібніший.
Хочеться стати на весь зріст в авто, розпустити все волосся палаючою гривою, розставити руки й скажено мчати з вільним диким криком! Кінець! Нема лубка!
Господи, як здивується Труда, миле, любе Страховище! "Елізо, правда?!" Правда, Трудо, правда!
А ліве плече, ліва рука весь час почувають хвилююче, соромне, моторошно рідне тепло тіла й о г о. Страшно повернутися, страшно глянути в очі, що, чує вона, невідривно, покірно й владно лежать на її лиці.
— Як слід ми їдемо?
І тепер можна глянути, можна швидко-швидко обняти поглядом дорогу розтріпану голову з цілованими очима, що злякано вдивляються у вулицю. Розуміється, він не знає дороги, не впізнає вулиці. Та й як можна знати й розпізнати що небудь у таку ніч?
— Здається, як слід . Ні, щось... Так, так. Тепер направо.
Авто із шипучим рипом коліс по асфальті завертає праворуч, сильно нахиливши його тіло на плече. Перекинеться? Ні, тепер ніщо не сміє перекинутись! І все дурниці, всі окупаційні армії з їхнім смертельним промінням, газами, загрозами, сірахіттями!
— Тепер наліво.
Авто, жбурляючи позад себе стовпи, перехожих, стрічні, рідкі екіпажі, знову перехиляється на лівий бік і влітає в бічну вулицю.
Зовсім же мирні, тихі вулиці. Парочки, спів із вікон, військові постаті. Вони нічого не підозрюють, не вчувають.
— Далеко ще?
— Ні, зараз. Там, на лівому боці, залізні ворота. Ах, так, це ті самі ворота, що ще сьогодні вона бачила Як це давно-давно було. Індус, Ірма, болюча розмова з ним.
Кошмар?!
— А ми застанемо кого-небудь у салоні?
— Повинні застати. Вони звичайно всю ніч сидять. А глянути в очі все ж таки страшно, неможливо, а тягне так, як із височенної башти вниз.
Дійсно, вони сидять Різнокольорове притишене світло в за тишних одгорожених куточках, безперестанний дзюркіт розмов із виплюском сріблястого сміху, ніжно-рожеві вушка, біло-ро жеві плечі, шоколадні, кавові, шафранові обличчя.
Але, як тільки в дверях з'являються за зляканою Ірмою дві постаті з розкудовченим волоссям, із чудним блиском в очах, з рішучими рухами, з хапливими страшними словами, по затишних куточках пролпае тривога й змітає дзюркіт, викидає на середину кімнати рожеві вушка, шоколадні лиця й збиває їх круг двох посіатей у різнобарвну напружену купу.
А Мертенс, помалу підвівшись із свого фотеля, вражено наставивши наперед банькаті молоді очі, не може рушитися далі.
Марта Пожежа! Сама Марта Пожежа! Те саме дике, роз'патлане, палаюче волосся на плечах і на лиці, топ самий п'яний, нахабний блиск у зелених очах, ті самі спухлі дигячі й безсоромні губи! І принцеса Еліза? Оця рішуча, хижо наїжена, важко дихаюча Марта Пожежа — принцеса Еліза, ота рівновелична, безстрасно-холодна черниця?! І з доктором Штором?! "Негайно... Заходи... Попередити.."
І Труда теж не може отямитись, не може так само пройнятись як слід страшним змістом звістки. Еліза з Руді?! Еліза з ними за Сонячну машину? Еліза в такому вигляді? Еліза з такими очима, з такими рухами! Це — Еліза, та сама, що ще сьогодні була тут із таким неприступним, мертвим лицем, з такою ворожістю?!
Шоколадні, шафранові, посірілі від тривоги й хвилювання обличчя попадають у хапливий піднятий рух. У казарми! Боронитися! Скликати з усього Берліна всіх своїх! Повстання! Битися до смерті!
Індус, ухопивши обидві руки Ірми в свої, нахилившися, щось гаряче швидко шепоче в підняте до нього злякане личко. Шепоче, питає, вимагає, просить А личко то злякано дивиться на нього, то знову вражено повертається кришталевими тарілями в бік тих двох постатей, розпатланих, блискаючих очима А в блискові ж тім не тільки тривога, не тільки страх і рішучість, а ще щось, щось страшніше за всі страхіття Сукурамі й його Ради! Що ж це таке?! І це та сама принцеса, яка...
— Панове! Панове! Треба якийсь план! Так не можна!
— План один — підняти армію! Битись до смерті! Знищити проклятих!
Величезний, кудлатий негр гарячкове застібає ґудзики френча, і баньки його очей моторошно переливаюгься синім блиском Японці їх ціла купка, наставивши один на одного окуляри, дрібно дрібно дрібоїяіь незрозумілими словами, перебиваючи один одного, хапаючи за руки, нетерпляче облизуючи блідо сині губи Елну й Рудольфа пообсідали оголені плечі, поблідлі вушка, пороздирані страхом очі, шарпають на всі боки питаннями, скриками Панове! На хвилину уваги!
Голос такий чужий цьому хаосові, такий спокійно важкий серед палу тривоги, що всі обличчя зразу повертаюіься до ньою
Мертенс! Колишній президент Мертенс! Той самий Мертенс!
— Панове військові! Рішучість і одважність — найкраща зброя Особливо в таких випадках. Треба заарештувати Раду Армії. Це — найлегший план. Є у вас сила захопити палац? Не всі військові розуміють німецьку мову. Швидкий шепіт поміж собою.
Тоді гиркаючий голос по-англійському повторює те саме. Негр Ну-шу-му-шу скидає головою, плечима, кулаками.
— Є! У нас є! Всі сонцеїсти!
Індус швидко підходить до Мертенса й простягає руку:
— Прекрасний, вірний план. Товариші! Нас може врятувати сміливість і рішучість. Нам треба взяти палац!
— Палац охороняє світляна батарея. Ні з повітря, ні від землі нема доступу!
— Все одно! У нас теж найдуться світляні батареї.
— Захопити їхню батарею!
— Та як же її захопити?! З-під землі, чи що?! Тут Мертенс раптом швидко підносить куцу руку.
— Панове! Палацовій варті відомі підземні ходи мого палацу?
Ніхто не може на це нічого сказати. Ніхто нічого не чув про підземні ходи. Японці відбували варту при палаці, але про підземні ходи нічого не відомо. Може, особиста охорона Сукурамі знає про неї. Але як їх знайти, ті ходи? Куди вони виходять? Що за ходи взагалі? І чи не поначинювані вони газовими мінами, які знищать усякого, хто увійде в ті ходи?
Мертенс якийсь мент важко, задумливо дивиться в підлогу, не слухаючи суперечок. Потім помалу підводить сідлаєте чоло, наставляє його на індуса й спокійно гиркає:
— Я знаю ходи. Всі. Можу провести.
На Марту Пожежу він не дивиться, але бачить її швидко повернене до нього палаюче волосся.
Індус дуже повільно, поштиво вклоняється й серйозно дивиться прекрасними задумливими очима у важке, іржавого кольору лице.
— Велика небезпека, пане президенте. Ваше життя ..
— Небезпека скрізь. Не в небезпеці річ Маєте досить вірних людей?
— Я хочу думати, що маю.
— Їдьмо!
Мертенс рішуче повертається й прямує до виходу, важко й твердо пересгавляючи короткі ноги. На Марту Пожежу він усе ж таки не дивиться, але, порівнявшися з нею, раптом зупиияєгься, простягає руку й слабо, блідо посміхається.
— Радий, принцесо, побачитись. Приємно вражений. Сподіваюсь іще побачитись.
Принцеса Еліза сильно, міцно стискає руку, шарпнувши її так само, як колись Марта Вона ясно, з викликом якимсь дивиться на нього, хоче щось сказати, але не встигає: японці, негр, якісь інші темні обличчя пропихаються між ними, оточують Мертенса й індуса й сердито, схвильовано вимагають сказати, що ж їм робити. Не можуть же всі до підземних ходів І взагалі треба розробити детальніше план. А коли через підземні ходи неможливо? Що тоді?
— Стягати всі, які є, сили до палацу! Взяти центр! Робити над палацом демонстрації, притягати до себе увагу, постягати з палацу в повітря й лоза палац усю варту. Зайняти в повітрі всі підступи до палацу.
— Але наші вогні? Які наші вогні?
— Жовто-зелені. Вогні Сонячної машини!
— Панове! Нема часу на деталі! По дорозі обговоримо
— Панове! Не робити в місті зайвої тривоги Не викликати настороженості противника.
— Але треба попередити інші салони!
— Швидше, швидше!
Метання тіл, судорожні стиски рук, одверті болючі доцілунки, чогось шукання, скрики, здоровенний чорний кулак у іповітрі.
— Всі невійськові — попереджати салони, попереджати всякого військового на вулицях, в будинках Швидше, панове, швидше!
Еліза хапає за одну руку доктора Рудольфа, за другу — Труду, що, нарешті, протискається до неї, й тягне обох до виходу швидше, швидше попереджати
— Елізо! Елізо!.. Ради бога, як це, Елізо?
— Потім, потім, Трудонько! Там, по дорозі! Швидше! В нас є авто?
— Є.
— Віддайте іншим і їдьте з нами! Швидше!
В саду в пітьмі чути бурхливий, змішаний із різнотонних голосів гомін — то військові радяться Ах, що та Труда там так довго! Зелено-жовтою смугою розрізується тьма над садом, і смуга прожогом летить угору, гягнучи за собою темну масу літака Друга ракета світла, з темною довгастою ґулею літака За ними третя
Отак би звитися в небо! Ах, що ж та Труда!
А він сидигь на старому місці, все такий самий затихлий, все так само несміло плечем шукаючи відповіді її тіла. І її плече м'яко й сильно відповідає. І більше нічого не треба, ніяких слів, мов, навіть мови очей.
Аж ось нарешті летить миле Страховище. Прожогом вилітає на авто, обнімає за шию Елізу, бурно цілує в лице, чоло, волосся.
— Елізо?! Це ж... Це ж... Значить, це Руді?! Руді?!
Еліза підводить до неї вгору вогкі великі сміхотливі очі.
— Та ви не Еліза! Я дивилась і не могла пізнати. Руді, в мене голова крутиться!
Руді ж теж мовчить, і його очі теж чудно й вогко блищать під світлом ліхтарів.
Авто злегка шарпається, і Труда падає на сидіння.
— Трудо, ви показуйте дорогу. Просто? Назад?
— Просто, просто!
Труда не може сама сидіти ззаду. Вона схоплюється й примощується збоку, тримаючись за плече Руді — так їй видно принаймні хоч профіль Елізи. Але не встигає вмоститись, як ізнову схоплюється й хапає Елізу за руку.
— Стоп, стоп! Макс! Максе! Максе!
На тротуарі помалу розвезеними кроками посувається висока постать. Зачувши крик, вона здивовано зупиняється й придивляється до авто
— Ну, Максе! Що ж ви стоїте? Швидше!
Але, підійшовши вже до самого авто, Макс ізнову зупиняється — поруч із Руді при стерні сидить простоволоса, розкудовчена принцеса Еліза! Дивиться при цьому на нього й чудно, не то збентежено, не то лукаво, посміхається. І Руді мовчить І Труда тріумфуюче стоїть і жде. Невже?!
Але Труда перехиляється до нього, хапає обома руками за плечі й тягне до авто:
— Швидше, швидше, нема часу.
В авто ж хапає за голову й несамовито, збожеволіло цілує. Авто знову шарпається, здіймає вітер і летить вулицею, ковтаючи все, що жене назустріч.
Макс ошелешено напівлежить і дивиться в нахилене над ним лице Труди. Воно труситься від гону авто, киває кучерями, хилитається то сюди, то туди й хапливо, гарячкове сипле на нього такими словами, від яких ошелешеність іще дужче налягає на тіло Цілий вулкан подій за кілька годин.
— А тепер ми мусимо попередити всі салони, всіх військових, яких зустрінемо. А Мертенс, Максе, Мертенс! Він — герой! Максе, а Еліза?! Я нічого не розумію Абсолютно нічого! Максе, як це могло?! Якби ти бачив її! А Руді, Руді?! Максе! Ти що-небудь розумієш?!
Макс раптом бурно скидається, хапає голову Труди, переломлює назад і надушує довгим поцілунком — він розуміє.
Труда вигинається, відштовхується руками, крутить головою й нарешті затихає І як затихає, Макс випускає її й відкидається назад. А авто жене, цмокає, вищить шинами; вітер, як кінським волосом, тягне по лиці; гривасто витяглось пасмо волосся з голови Елізи.
— Максе, ви збожеволіли?!
— Може, і збожеволів. І що тут дивного було б?
— Максе, але що буде? Що буде?
— Чорт його знає!
— Ти думаєш, вони візьмуть палац? Я не вірю. Вони всі такі розхристані, ошелешені І в ті підземні ходи я не вірю. Максе, треба закопуватися глибоко в землю, під льохи навіть. Тоді світло й газ не дістануть Китаєць казав. Але куди ж ми заїхали?! Елізо, Елізо! Праворуч! Назад!
Еліза злякано зупиняє машину и озирається до Труди.
— Назад! Ми проїхали.
Авто завертає назад, шарпається і знову летить. Еліза ж знову напівпримружує очі від вітру й од того, що його пальці обережно просуваються між її тілом і обіймають руку нижче ліктя. Так можна тепер мчатися всю ніч — і хай буде, що буде.
— Елізо, наліво! Наліво, Елізо!
— Ах, наліво? Зараз, зараз!
Пальці сполохано зсуваються з руки, і стає видно порожню вулицю, самотні ліхтарі, поснулі вікна будинків.
— Стоп! Тут!
Макс і Труда ізстрибують і біжать у дім. Увесь перший поверх його жовтою щербиною горить на темнім безживнім фасаді.
Тоді пальці хапливо просуваються між тілом, обнімають руку, і рука ніжно притискує їх разом із собою до тіла. І тепер так можна сидіти всю ніч — і хай буде, що буде.
Але Макс і Труда вже біжать (що вони там — одну секунду були?) і знову пальці зсуваються.
І знову скажено летить авто пустельними вулицями, зупиняється Макс і Труда вистрибують із нього, зникають, вертаються. Вони щось говорять, говорить в і н, говорить і вона, але все, все, що вони всі говорять, таке нереальне, маленьке, бліде Реальне, велике тільки те, що говорять пальці, та те, що там десь говориться в небі над палацом Мертенса чи під ним у землі Що там? Що за світляні пасма блискавками пролітають он там у проміжжі домів на темному нічному обрії?
— Панове! Їдьмо до палацу Мертенса! Я не можу більше!
— Їдьмо, їдьмо!
Пальці сильно здушують руку — їдьмо!
А пасма світла, що ближче до палацу, стають щораз частіші Вони прожогом летять, як метеори в темно-сірій височині, зникають за будинками, вистрибують, стрімголов падають униз.
— Панове, там уже бій! Там бій! Елізо, ради бога, швидше!
Але авто вже й так гойдається, як колиска, від швидкості, і вітер ріже очі осокою.
Вже виразніші й виразніші світляні стьожки. Як велетенський серпантин, вони в'ються в густій тьмі, гоняться одна за одною, сплітаються.
Авто вилітає на Алею Відродження. Зараз палац.
Раптом десь далеко розлягається велетенський вибух. Авто здригається під рукою Елізи, робить хисткий вимах убік і, вирівнявшись, притишує ходу.
Все небо над парком, над Алеею-Відродження світиться від різнокольорових стьожок. І ззаду ближчих видно темні овальні тіла повітряних страховищ. Більшість рухається дуже помалу, поводячи велетенськими світляними вусами. Другі вище над ними швидко нишпорять, освітлюючи одне одного. І тоді видно на мить блискучі металічні й скляні заброньовані тіла їхні з розчепіреними крилами.
Еліза підводить авто під кошлату покрівлю каштана й зупиняє,— далі їхати небезпечно Згори їх не видно, а звідси видно все.
А крім того, тут так темно, що можна притулити його руку до свого тіла, включити, як ток, його тепло в своє й з під затишку близькості слідкувати за тим, що вирішує там на небі долю тепла — щастя всіх.
Дивний, незрозумілий рух. Був він чи не був? Поразка чи перемога? Ні, перемога інакше виглядала б, інакше відчувало б небо її.
Знову вибух здалеку. Другий. Третій. І щоразу велетенські віяла сяйва злітають угору.
— Що це?! Що воно?!
— Тш! Тихше треба балакать! Очевидно, вибухи газу.
— Дивіться, дивіться, тут якийсь надзвичайний рух Стьожки раптом, як іскри з паровоза вночі, прожогливою, шугливою зграєю всі кидаються в один бік Чого?! А звідти, з боку вибухів і сяйв, летить якась сяюча смуга, як розпалена штаба заліза Може, сонцеїстський полк? Умить, як ударена молотом розпалена штаба, розлітається вогневими бризками в обидва боки І вмить усі, одна за одною гаснуть Що сталось?! Розбито полк? Упав? Але в ту саму мить гасне й палацова зграя стьожок. Тільки велетенські страховища так само сторожко й помалу соваються над палацом, водячи світляними вусами. Значить, ті погасили вогню. І тепер там, у тьмі, високо над землею, тихо крадуться, нишпорять, підповзають одні під одних.
Труда не може сидіти спокійно. Вона з усієї сили тисне Максову руку, шепоче, тягнеться всім тілом туди, в небо.
Вмить під страховищами внизу (очевидно, в палаці) розлягається чудний гомін, потім щось страшно вибухає раз за разом, блимаючи в небо таким світлом, що всі чотири обличчя за кожним разом вистрибують із тьми. І виразно видно поширені, неприродно блискучі очі.
Серед страховищ їздіймається непокійний рух, миготіння різнокольорових вогнів, звуки труб. Вони прожогом летять одне до одного Але тут же, як налетілий на яму кінь, одстрибують убік, летять угору й гаснуть. Що таке?!
— Дивіться, дивіться синій промінь, синій промінь! Знизу, з палацу, в небо вузьким віялом увіткнулося пасмо синього світла Воно помалу, поволі рухається то в той бік, то в другий І це легеньке повівання синього віяла змітає з неба, як пушинки, велетенські страховища. Але в той самий мент у чорняві неба, там, де зникли страховища, бризкають невеличкі іскри. Бризкають, гаснуть, а через якийсь мент унизу під ними громом розкочуються вибухи.
— Вони відстрілюються! Палац узято! Палац узято!
Синій віник жвавіше літає по небу, кружляє, перелітає від Іскри до іскри, гасає, мете. Часом його синю смугу перерізує стрімголов летюче, темне, з блиском і крилами тіло, падаючи вниз,— збитий левіафан.
У повітрі чути якийсь гостросолоний дух. У носі крутить, щипає за очі, виступає слина.
Доктор Рудольф раптом сильно тисне Елізу за руку й швидко повертається до Труди й Макса.
— Панове! Газ! Швидше звідси!
Еліза хапливо нахиляється до стерна, клацає, авто здригається, пнеться задом, м'яко повертає носом і, ставши як слід на дорогу, прожогом жене до міста.
А вибухи позаду вже переходять у безперестанний дріботливий гуркіт. Віяло гасає по небу. З боків з'являються счьожки, зникають, іскряться.
На вулицях повно народу. Розбурханим, розтривоженим комашником бігають, перебігають із місця на місце. Летіти вже вулицею не можна Комашня щохвилини зупиняє авто, видряпується на нього, засипає питаннями, жахно скрикує, обсипаеться, летить рятувати свої комашині подушечки. А замість обсипаних насипаються інші.
Небо вже починає сіріти. Контури будинків виступають угорі виразніше, вогні вулиць стають блідіші.
Там же стає все тихше й тихше й нарешті зовсім затихає. І немає вже світляних блискавок, стьожок і віяла. Кінець.
Але який?! Перемога чи..
Вмить із того боку від палацу вилітає широке пасмо світла. Воно помалу спокійно сунеться небом низько над землею, як колосальний гребінь. Зубці його часом черкають об шпилі й башти будинків, і тоді вони загораються на мент світлом і гаснуть.
— Летять палити Берлін!! А а-а1!
Кишуща маса комашні ураганом паніки розмітається з вулиці на тротуари, впихається виючими грудками в двері, у вікна, в найменші щілини. Рудольф, Макс, Труда кричать, заспокоюють, але їхній крик губиться серед зойку й лементу, як писк комарів серед шуму прорваної загати.
А страшний гребінь щораз ближче та ближче. Вже блимає відблиск його вогню на шибках вікон, уже жовтіють стіни будинків угорі. От уже майже над головами, вже один бік вулиці освітлений, як од пожежі, другий — у косих тінях.
Але що то?! На світляних велетенських зубцях гребеня величезні рамці, а в тих рамцях якісь чорні літери. Так, дійсно, літери! Німецькі! Читайте, читайте!
"Сонцеїсти! Вітаємо з перемогою! Вороги Сонячної машини в Німеччині знищені. Армія з нами й вами! У французькій експедиційній армії повстання. Перемога Сонячної машини на всій планеті. Слава Сонячній машині!
Каесем Експедиційної Армії Союзу Східних Держав у Німеччині"
Благовісний, палаючий щастям, мовчки гримлячий гребінь просувається далі. Тіні пересуваються, загораються нові шибки, гаснуть, жовтіють стіни, рухаються, сіріють.
А між стінами, топчучи рухливі тіні від гребеня, задравши голови в жаріюче небо ранку, реве, лопотить, сяє очима висипана знову із щілин комашня.
— Слава!! Слава!! Слава Каесемові! Ура! О-о! А-а!
Юрба кишить, кипить, галасує захватом.
Труда задихається від щастя. Воно таке велике, що вона не може рухатись, не може навіть за руку взяти Макса, не може крикнути.
Еліза, обома руками обнявши руку Рудольфа, ще дивиться вгору, і пальці її судорожно, з гострим болем уп'ялися в тіло Рудольфа. А доктор Рудольф чує, як усе тіло його чудно опадає, слабне, звисає на кістках. Крик, плескіт, вигуки чудно кудись одсуваються чи прикриваються ватою, навіть біль у руці від пальців Елізи стає далекий. Як із-під води він чує безугавні крики, чує, як Макс і Труда теж щось кричать, як обнімають його, він бачить перед собою великі, прекрасні, такі страшно знайомі йому зелені очі, почуває на овойому лиці ослаблену посмішку, чує свій далекий слабенький голос. Авто рухається, якісь обличчя то вистрибують перед ним із-під авто, кричать, махають руками, то зникають Хочеться заплющити очі, лягти й блаженно спуститися на саме дно, тепле, тихе, без найменшого звуку.
Але, замість того, вода над ним потроху розсувається, звуки стають виразніші, предмети роздягають каламутний серпанок, видно вже вгорі над вулицями фіалкову червоність на згустках хмар і латки густо-синього неба.
Авто рухається вже швидко посеред вулиці. По тротуарах ті самі обличчя, що стрибали на авто, вони із співами, з криками, з дикими підскоками безладно товчуться. Вони вже забули всі крики й підскоки жаху, вони вже почувають свої ноги на порозі землі обіцяної, з дитячою щирістю вірячи в той мент, що на шляху до цієї вічно прагненої землі не буде вже перешкод і підскакуючі ноги їхні не спотикатимуться вже об них.
Рудольф повертає голову направо й зразу натикається на пильні, трошки тривожні зелені очі. Вони не сахаються його очей, не відстрибують, як увесь час, а питають знепокоєні, любовні. І такі зворушливо стомлені!
Доктор Рудольф у відповідь їм обіймає пальцями руку й сильно притискає її до свого тіла. І тоді тривога й непокій, як чорні мухи, спурхують із зелених очей, очі скрикують щастям, авто від того крику стрибає вперед, рявкає ріжком, розкидає грудками на тротуари злякану комашню.
І вмить упирається в юрбу й зупиняється. Площа. Рухлива поверхня голів, потилиць, вимахуючих рук. Крики попереплітані з гуком бубнів, свистом флейт, бреньканням струн. З одного кінця раптом тріскотить крик і лопотіння оплесків. Над головами, кумедно коливаючись, миготить щось біло-жовте.
— Уррра-а! Урра-аі Слава Армії! Слава! Ага, то на руках носять солдатів. Зліва зовсім близько теж вибухає той самий крик і лопіт. На головах, на руках юрби,смішно подригуючи ногами і якось спіднизу блискаючи широким ротом, повним двох білих гребінцїв зубів, регочеться кучерява чорна голова негра
— Слава! Слава!!
Проїхати неможливо ні в той бік, ні в другий, ні вперед, ні назад. Авто загрузло, як човен у ледяках, у морі голів.
У глибині палацу стоїть величезна бронзова постать Бісмарка. В руку їй знову встромлено зелено-золотий прапор, і Бісмарк залізно, велично благословляє ним своїх нащадків.
Юрба нетерпеливиться й задирає голови до неба — хутко зійде сонце. Зараз жовто-чорні визвольники будуть частуватися сонячним хлібом. Прилюдно, вільно, урочисто.
Труда в захваті стає на авто й задирає голову до неба: зараз, зараз буде! Макс же радить стати навшпиньки — тоді вона зможе зазирнути через будинки до обрію.
Але Труда не може, ну не може так непорушне чекати. В неї темні синці іпід очима, губи пошерхли, очі тьмяно й п'яно блищать бронзою.
— Елізо! Я не можу!.. Я вся горю від цієї ночі, від усього цього Я ж нічого й досі не розумію. Елізо! Ну, поверніться зовсім сюди! Поверніться, я хочу бачити ваше лице!
Еліза тихо повертає лице і вгору дивиться на Труду тихо сяючими, мовчазними й трошки засоромленими очима. (А лице — дитяче-дитяче!!)
— Руді! Поверніться й ви. Поверніться до Елізи. Ну, Руді! Руді повертає теж голову й з усміхом підводить також очі до Страховища Воно ж пильно, схилившись, розглядає їх.
— Елізо! Я все ж таки не розумію. Нічого не розумію. І не вірю. Поцілуйте Руді!
Обидва обличчя одночасно швидко відхиляються — здуріло Страховище.
— Ну, Елізо! Ну, чудесна, прекрасна! Ну, ради сьогоднішнього ранку. Ви ж дивіться, яке свято! Зараз сонце зійде. Елізо! Ну, тут, прилюдно, одверто, з усієї сили. Поцілуйте. Дайте доказ усім1 Ви дивіться — на вас і на Руді всі вже дивляться Ану!
Доктор Рудольф знову повертається до Страховища, почервонілий, смішний, засоромлений, сердитий і милий.
— Трудо, я вас дуже прошу... Не треба.
Але тут раптом червона, палаюча розтріпаними пасмами голова Елізи швидко повертається, скидає чудними серйозними очима вгору на Труду, перестрибує ними на звернені до них голови цікавих, нахиляється, дві руки її беруть руку Рудольфа й підносять до її уст. Рука Рудольфа злякано, замішано шарпається, але уста Елізині притиснулись до неї довгим поцілунком і тримають. Потім червона голова підводиться й знову дивиться на юрбу й на затихле, не то вражене, не то пройняте поштивістю лице Труди.
А яо юрбі спочатку шарудить шепіт: "Рудольф Штор... Рудольф Штор, Рудольф Штор!", потім переходить у гомін, лиця повертаються до авто, наставляючи в одну точку біноклі очей, не відриваються, тягнуться. І коли червона голова перед ними схиляється до руки й застигає в поцілунку, очі юрби застигають так само, як Трудиш. А коли червона голова підводиться й обводить лиця серйозним і сяючим поглядом, вони здригаються одним рухом і вибухають.
— Слава Рудольфові Шторові! Слава Рудольфові Шторовії Слава! А-а! А-а!)
Крик помалу, зигзагами, як по запаленому шнурку, перебігає всією площею, запалює всі голови, здіймаь величезний вибух оплесків, вигуків, натовпу.
Рудольф Штор уже стоїть на ногах і киває головою на всі боки. А всередині прикушує посмішку: ідола спіймано! Потік тіл підхоплює ідола разом з авто і везе його тріумфальним походом.
Із-за будинків на сиво-молочні хмарини, на пухкі кучері землі тепло лягають рожево-золоті благословляючі пальці Великої Матері.
Берлін — 1922. Равен — 1924.
Кінець