І від цього було так чудно, так дивно-приємно і так ніяково, що Петрові аж легше стало, коли вона мусила відвести очі на подругу. Але в залі від усього цього зробилось враз неначе затишніше. Був і галас, і чад, і дим, і та сама дика музика з хрюканням, клацанням, гупанням, була та сама безглузда каша божевільних молільників унизу, але все стало чогось м'якше, тепліше, жалюгідніше. Бідні люди, — вони ж хотіли в цьому чаді й галасі приглушити, причадити свої денні прикрощі, свою постійну, хоч, може, й неусвідомлену тривогу від того, що готував їм і всьому світові атомовий Волл-Стріт.
А золотява зі своєю подругою, — чого вони прийшли сюди, чого шукати, чого хотіти?
І знову немовби байдуже, немовби зовсім незалежно ні від чого очі його сковзнули по біляво-золотій голові. Вона була обернена до товаришки, очі чогось лукаво-лукаво мружилися, і горішня задерта губка зворушливо морщилася сміхом. Ах, яка мила дівчина! І чого така мила? І чого така славна?
І вмить сірі, серйозні допитливі очі знову натисли на його очі, знову вп'ялися, і знову невідривно, одверто, неначе п'ючи його погляд. І від цього здавалося, що вона вся присувається все щільніше й щільніше до нього, стає все ближчою йому, знайомішою, все теплішою.
На щастя, Кіндрат був зайнятий танцями: він вивчав, як танцюють тут, у Парила, фокстрот і танго. Що ж, «в общем и целом» так само, як і в Києві, але, звичайно, куди смаковитіше та вихилястіше. Розуміється, буржуйські танці, але пролетарі танцювали їх нічогенько, а деякі так і з артизмом, просто-таки з артизмом. Он, наприклад, отой кучерявий. Убраннячко, видко, не буржуйське, а яка грація, яка ніжна делікатність у рухах, нахилах, поворотах голови до партнерки.
Петро умгукав, але відірватись од сірих, серйозно-допитливих, часом немов аж скорботних, очей не міг. І ноги, руки, груди йому були важкі й солодко-скорботні.
Коли вона відвела очі, він глибоко зітхнув і здивовано повів очима по залі: що за чортзна-що таке з ним діється?! Що за дівчина? Чого їй треба?
— Ну, що, Па... чи той, Петре, давай попрактикуємося з якими-небудь посмітюшками? Га? Чого ж так сидіти, справді? Я вже придивився до їхніх викрутасів, — справлюсь. Давай? Га? Запроси ось цю нашу сусідочку. Одна там гарненька. Бачив? А я он — там набачив чорнявеньку, вона вже й посміхнулася до мене. Тільки от чорт... з мовою біда. Як швидко балакають, так дев'яносто відсотків не схоплю. Ну, як? Давай?
Але Петро аж злякався: як, золотяву?! Це здавалося йому таким неймовірним, неможливим, аж образливим. Отако підійти, як до всякої, покликати, обняти й отам-о топтатися з нею, в тій дурній, пітній, чадній каші?! Та він здурів, цей Гриць, чи той, Кіндрат!
— Ну, що ти! Отак візьму й піду танцювать.
— А чого ж ні? А як доведеться з машиністкою...
— А ну її к чорту! — раптом сердито (аж на диво самому собі) вирвалось у Петра.
Кіндрат здивувався.
— Та ти чого? От туди к бісу. Знову щось?
Але Петро засміявся й, зиркнувши на сірі очі, що вже чекали на нього, поклав свою руку на руку Кіндрата й сказав:
— Та нічого. Я так. Іди танцюй, а я трошки... той... Може, й я потім. Іди, іди, я подивлюсь на тебе та й наберуся духу. Катай!
Кіндрат незалежно знизав плечима.
— От ще духу набиратися! Подумаєш, яке страшне діло. От дивись!
Він підвівся й, не хапаючись, застібаючи піджак, попростував до чорнявенької посмітюшки. І як тільки Кіндрат одійшов, так Петро зараз же перевів очі на золотяву. Але вона не дивилась на нього. Зате йому в очі кинулась біла хусточка, що лежала біля її ніг на підлозі, мабуть, упала з колін або зо столу. Петро подумав, що слід було б, бувши європейцем, підняти хусточку й ґалянтно подати її панночці. Серце йому сильно завмерло від цієї думки, і тієї ж миті наче хтось чужий узяв його за плечі, підвів, посунув до панни, нахилив до хустки. Обережно взявши її за кінчик, він підвівся й, уклонившись, підніс її золотявій, яка вже зі своєю червоно-білою усмішкою дивилася на нього
— Вибачте, панно, ви, здається загубили хусточку?
— О, дякую, дякую! Це дуже мило з вашого боку.
Петро ще раз уклонився і хотів уже іти на своє місце, як у цей мент до панни, шаркнувши ніжкою, підкотився фертик, з яким вона вже танцювала, і запросив її до танцю. Золотява підвелась, але взяла попід руку Петра і сказала фертикові з привітною усмішкою.
— Вибачте, я вже запрошена.
І повела Петра до залі. Він з радісним ошелешенням ішов з нею й не знав що казати.
— Ви танцюєте? — сміючись, запитала золотява. Петро зам'явся.
— Як вам сказати? Погано танцюю. Власне, краще сказати, не танцюю.
— А от ми зараз перевіримо. Ходімте?
І вона, не чекаючи відповіді, знову взяла його попід руку й повела вниз. Внизу зупинилась і поклала йому руку на плече. Петро ніяково й боязко обняв її за стан, ухопив темп і обережно повів у юрбу. І дивна річ: у Києві з дівчатами він майже завжди не міг одразу вступити в такт. А тут як машиною втягло його. Чи не від того, що золотява танцювала не так, як київські дівчата?
Розуміється, танго був суто буржуазний танок. Про це й мови іншої не могло бути. Вся філософія життя буржуазії відбивалася в ньому, як у маленькій копанці. Чоловік повинен вести жінку. Жінка повинна коритися, слухатися всіх його рухів і йти за ним сліпо, без критики, без найменшого опору. Це так. А тим часом чого ж таке зворушення, чого така глибока ніжність заливали його від того, що він вів? І чого хотілося вести якнайлегше, найніжніше? Чи не залежить це від того, кого ведеш?
Одна рука його лежала на її стані, в другій була її рука. І таким чином вона була немовби включена в струм його життєвої енергії.
Під ніжним шовком сукні рука чула тепло її тіла, в другій руці покірно лежало тепло її руки. І коли вона часом піднімала до нього очі, то ця ніжна покора, ця дитяча теплість і відданість так і промінилися з її очей та з слабкої, затуманеної посмішки. Де ділася та жорстока насмішкуватість, певність у собі, владність, які часом з'являлись в неї на лиці, коли вона дивилась по залі.
Коли музика затихла, вони здивовано озирнулися. Парочки швиденько розкочувались на всі боки до естради, до своїх столиків з гіркеньким, тепленьким пивом.
Золотява взяла Петра попід руку й вони посунули за всіма на свій бік.
— А знаєте, — здивовано підвела вона ще злегка затуманені покорою очі до нього, — ви такий великий, міцний, а надзвичайно легко танцюєте. Ви ще не зовсім сміливі, але алюр у вас дуже-дуже легкий. Я рідко з ким так гарно почувала себе в танці.
Петро глибоко зітхнув, не знайшов що сказати й тільки посміхнувся вниз до неї. (Вона на зріст зовсім не маленька була, хорошого середнього зросту, але він усе ж таки мусив дивитися трошки вниз до неї, а вона — підводити очі вгору.)
— А ми своїх товаришів так і покинули, — раптом засміялась вона, виходячи по східцях і помахуючи рукою до своєї подруги, що шукала її по залі всім своїм круглим плескуватим лицем.
— А де ж ваш товариш? Ми повинні всі перезнайомитись і сісти за один столик, — рішуче сказала вона і повела його просто до своєї подруги.
— От, Мері, дозвольте вам появити. Мсьє... О, а як же вас звати?
Дійсно, про це вони й забули спитатися одне в другого.
— Петро Вишнятинський, — злегка вклонився Петро. — Себто, коли хочете, П'єр Вишнятинський.
— О, ні, Петро краще. П'єр — банально. А це — Мері Сміт, моя товаришка.
Петро й Мері потисли одне одному руки. —А ви ж як зветеся? — з усміхом спитав Петро золотяву.
— Ах, правда! Я — Мабель Джонсон. Із Кентуккі. Ми машиністки при американській Торговельній комісії. А де ж ваш товариш? Він не зник?
0, ні, товариш не зник. Стрункенький, елегантненький, він рівненько стояв збоку і напружено ждав,
не зводячи очей з товариства. І як тільки Петро кивнув йому, так він умент і підійшов. Петро хитнув на нього золотявій і сказав:
— Оце він. Мій товариш. Кіндрат Сліпчук. — Золотява з ясною посмішкою подала йому руку. Кіндрат ґалянтно потис її (о, на ґалянтність його просто мама родила!) — так само обернувся до Мері й теж міцненько потис, що пальці й Мабель, і Мері аж позлипались, але вони ані скривились.
— Ну, а тепер танцювати! — весело труснула головою золотява. — Чуєте: вже музика.
Мері на відповідь мовчки, з доброю посмішкою піднесла їй до лиця свою руку, на якій був крихітний годинничок на ремінці. Але золотява й подивитись не схотіла.
— О, година мене ні трішки не цікавить! Мсьє Петро, не гаймо часу!
1, схопивши його за руку, вона бігом потягла його
до сходів, озираючись і сміючись.
Петро не встиг і оком кліпнути до Кіндрата, щоб якось помогти йому в його трудній ситуації. Та Кіндрат зразу дав собі раду.
— Я погано балакаю по-французькому, мадмуазель, — рішуче, категорично, але не забуваючи за ґалянтність, сказав він. (Отож, мовляв, знай і не чіпляйся.)
Але Мері весело засміялась і сказала:
— Я теж.
— О! — зрадів Кіндрат. — Так ходімте танцювати! Мері ще веселіше засміялась, охоче хитнула йому
головою і пішла вниз. Розуміється, Кіндрат охочіше пішов би з тою золотявою танцювати, але... із золотявою вже кінець, Панько, бестія, захопив уперед.
Але коли обидві парочки зійшлися на ґалерійці після танцю, Мері знову піднесла до Мабель руку з годинником і по-англійськи сказала:
(Продовження на наступній сторінці)