— А при тому, що ти вже зовсім дурника строїш. "При чому"! Ніби не розуміє. При тому, голубе, що нам сама доля посилає цю дівчину. От що! З нею ми до самого чорта проберемось. Це ж, видно, просто ударниця. Знаменита дівчина! Американська пролетарка, чого ти хочеш. Та коли вона, як ти кажеш, сотні професій перейшла, то, значить, у бувальцях уже бувала. Ого! І тобі зовсім не трагедію тут розводити, що зазнайомилися з такою людиною, а танцювати, свиня ти така! Ти ж їй, видно, страшенно вподобався, халамидро ти!
Петро надзвичайно байдуже позіхнув і делікатно поклав другу шкарпетку на стілець.
— Ну, добре. Давай лягати спати.
— Та лягти можна. Тільки хто спатиме, не знаю — чи ті, хто так страшенно позіхають, чи інші. Ех, ти ще й приставляєшся! А певно, що сподобався! Мені та Мері казала, що Мабель не завжди така, як була сьогодні. Та й по ній же видко було. Як на тебе дивилася! Коли б це вона так на мене, так я б оце спати лягав? Та я б до ранку по вулицях Парижа ходив би та пісні виводив, саламахо ти!
— Поки в комісаріят не попав би.
— Чорт його бери! І в комісаріяті співав би. І чого справді? Пролетарка ^к, не якась буржуйка. Ну, вподобалась, ну, хай би й закохався. Так що тут грішного? А коли ще таким чином справу можна посунути, так якого ж біса ще, я не знаю. Ні, ти вибач, а завтра ми на побачення підемо, ти свого амбітного чортика прикрути так, щоб і писнути не смів.
Петро спідлоба подивився на Кіндрата й мовчав. Кіндрат підсів до нього на ліжко.
— Ну, Петре? А коли з нею зробимо нашу справу, то додому просто героями приїдемо. Та, може, ще й не самі, а з дуже приємним додаточком. Га?
І Кіндрат аж перехилився до Петра і лукаво зазирнув йому в лице. І вмить Петро обома руками обхопив його за тіло, легенько підняв догори й гепнув об ліжко так, що аж пружини задзвеніли. Потім наліг на нього всім тілом і почав душити та лоскотати. Кіндрат заходився від реготу і задушеним шепотом кричав:
— Ой, Паню! Ой, не буду! Ой, більше не буду!.. Та почують сусіди, Паню! О-ой, не буду...
Петро, нарешті, випустив його і спихнув із свого ліжка.
— Геть! Спати лягай!
Ну, певно, що тепер Кіндрат міг спокійно лягати. Тепер, дійсно, хто спатиме, а хто всю ніч пісні співатиме, не на вулицях, не в комісаріяті, не вголос, а співатиме.
Він швиденько роздягся, ліг, закурив і погасив електрику. На стелю зараз же лягла знайома постійна смуга світла від ліхтаря з вулиці, помережана завіскою і розграфлена рамою вікна.
Петро лежав тихо, а Кіндрат мовчки попахкував цигаркою, освітлюючи щоразу кінчик носа.
— А мила дівчина? Га, Грицю? — раптом тихо почулося від Петра.
— Надзвичайно мила! Надзвичайно!!! — зразу ж гаряче підхопив Кіндрат.
І гаряче, і щиро, — це чулося в голосі.
Петро крутнувся на ліжку й у півтьмі видно було, як на постелі злегка підвелася велика постать, — мабуть, сперся на лікоть.
— І скажи ти мені, Грицю, чим це пояснити. Сотні дівчат і всяких жінок зустрічав я, і дома, і тут, за кордоном, а ні одна так не припадала до душі, як оця. І в один вечір! З одного погляду! Отак усю її вже знаю та й годі.
— Таке мені було з Іванченковою Дарусьою. Пам'ятаєш?
— І кращі ж у сто раз за неї зустрічалися. Вона ж і не така вже гарна...
— Ну, не скажи!
— Та правда. Але що мені з тої краси. Мила ж яка, щира, проста, весела. Своя! Ну, своя та й усе.
— А ще яка своя буде, як ближче спізнаєтесь, як секрет свій одкриє. У-у! Тільки ти, Паню, дуже обережненько підходь до неї. Не натискай ніяк. Підводь так, щоб сама тобі все розкрила. Ну, й сам, звичайно, не дуже розпанахуйся. Справа на першому місці. Аж коли зовсім вона перша розкриється, от тоді тільки...
— Та це вже нема що!
— А вона розкриється! Неодмінно розкриється. І все знесе до тебе, всі свої секрети й святощі. Жінка як закохається, то все тягне, як то кажуть, до свого кубла; придане, секрети, саму себе, аж до ниточки. Потягне й ця. Це вже видко. Ця з таких, що скупитись не буде. Як дивилася на тебе? Як дивилася! На, мовляв, усе без торгу!
— Ну, годі! Спати, спати! Годі!
Пружини задзвеніли під Петром, заскреготали зубами від болю й затихли.
Кіндрат притовкмачив у попільничці недокурка, ліг і глибоко зітхнув.
— Ех, Паню! Та як вернемося ми на Україну з американочкою, та як...
— Грицю, мовчи! Чуєш? Мовчи, а то вб'ю! Годі. Спи.
Гриць знову зітхнув, повернувся набік і сказав:
— Ну, сплю. А ти як знаєш.
І, дійсно, через дві хвилини вже обережно й ритмічно похлюпував носом, неначе човн гойдався при березі на хвильках.
А Петро лежав горілиць і невідривно дивився на білу, тоскну смугу ліхтаря на стелі, помережану завіскою й пографлену рамою вікна.
Розділ VI
Цього разу під час усього побачення Жака з Жаном Матільда була серйозно заклопотана. В неї було два роди реакції на явища життя: весела заклопотаність і серйозна. Весела була для всіх дрібниць буденщини. "Глупо й несправедливо ставитись до всього цього сміття серйозно", — пояснила вона тим, хто дивувався, як вона могла вічно на все сміятись. "Життя наше складається переважно з цих маленьких капостів. Якщо сприймати їх серйозно, то все життя буде вічним дратуванням, гнівом, обуренням, злобою. Глупо ж так прожити його". І вона з веселою заклопотаністю бігала по установах, стояла в чергах, сперечалась, агітувала, навіть лаялась з веселістю.
Але були явища, до яких веселість ніяк не пасувала. Таким було й оце несподіване побачення з Жаном Рульо. І коли Жак повернувся, коли вона помогла йому роздягтися, коли повела в їдальню, посадила, нашвидку пригладила йому трошки розкудовчене чорно-сріблясте волосся, коли легенько поцілувала в чоло й побігла до кухні по приготовану улюблену чорну каву його, то заклопотаність її була серйозна. А тим паче, що Жак так мовчазно і задумано зараз же заходився набивати свою чорну люлечку і два рази назвав Матільду не Тіль, навіть не Тільд, а таки Матільдою, — знак серйозний.
Та не зникла заклопотаність і тоді, коли Жак почав, нарешті, викладати Жанову пропозицію. (І щоб потрапити в тон йому, вона так само називала його не Жако, а таки Жаком.)
Коли він, нарешті, закінчив і вибив люльку об край попільнички, Матільда примружила очі на порожню чашку від кави, помовчала і тихо, заклопотано сказала:
— Це дуже серйозне.
Жак пильно подивився на неї: вона не сказала "Яка дурниця!", або: "От ідіот", або: "Та як він посмів таке пропонувати?!". Ні, вона тільки знайшла, що це "дуже серйозне".
А коли так, то Жак почав теж серйозно розглядати пропозицію Жана. Методично, не виходячи з тихої задуми, він брав кожну тезу її, перевертав її на всі боки, як перевертає ювелір подані йому камінці. І розглянувши, він одні відкладав на один бік (позитивний), другі на другий (негативний). Матільда помагала йому, підсуваючи ті камінці, які він не бачив. І кінець кінцем вийшло так, що і тих, і тих було майже нарівно.
— Але те, Жаку, що він каже, що треба миру з собою, це справедливо. У нас, дійсно, стільки протиріч із самими собою, що іноді сама не знаєш, чи ти брешеш, чи правду кажеш. Та й ця ідея, що світова революція неодмінно викличе світову війну, теж, мені здається, справедлива. Але з другого боку... стільки непевного. Наприклад: чи поставляться серйозно політичні інтернаціональні кола до ідеї колектократії? Та й інші питання.
І знову вони брали один за одним камінці й уважно, неспокійно розглядали, зважували, зрівнювали, — й то відкидали, то приймали, то знову відкидали. Але рішення прийняти все ж таки ніяк не могли. Жако взагалі дуже обережно що-небудь вирішував. Шукаючи, наприклад, яку-небудь вулицю, він не задовольнявся запитанням одного поліцая чи перехожого, він неодмінно питав двох, трьох, і тільки тоді, коли більшість голосів сходилась у відповіді, він приймав її. Тіль була рішучою — раз, два, і готово, чого там довго думати! Коли над усякою дурницею задумуватись, то так усе життя дурницями й буде заповнене. А це глупо й несправедливо. Одначе тут і вона не рішалась ні на те ні на се.
— А крім того, Жако, не треба забувати й того, що ми все ж таки ризикуємо: якщо ми вийдемо з партії, нас буде оголошено зрадниками, ренегатами. Правда, ти — професор ліцею, і тебе за це не поженуть з посади, там комуністи не мають такого впливу, але... і без того вони можуть нам помститись.
"Вони" — здивовано і з болем подумав Жак. Значить, вона вже немовби згодилась?
Ні, Тіль не згодилась, вона тільки вголос міркувала. Але...
Та так, нічого не вирішивши, вони пішли спати. А вранці за сніданком постановили: ніякої відповіді Жанові не давати і ні на що не ангажуватися, — адже це занадто серйозне і відповідальне питання. Треба покликати Жана на вечерю і поставити йому цілий ряд усяких запитань. А тоді знову розглянути, знову проаналізувати всі його тези.
— Правда, Жако, правда, ти маєш цілковиту рацію. Не можна ж дійсно так легковажно... Жан Рульо — чудний чоловік, як він не міг подумати, що наше становище значно трудніше, ніж його.
— Ні, він думав. Та, зрештою, його товариші будуть його називати теж і зрадником, і ренегатом. І взагалі всяких наклепів і вигадок буде скільки хоч.
(Продовження на наступній сторінці)