— Вибачте, Мабель, я бачу, що вам сьогодні цікаво...
— Дуже цікаво! — буйно мотнула головою Мабель.
— Та це видно. Але ви самі знаєте, що нам треба бути дома. А вже дванадцята година.
— Дванадцята?! — з комічним жахом скрикнула Мабель і глибоко зітхнула. Ну, що ж, — по-французькому додала вона. — Треба їхати додому. Нема ради.
І повільно простягла до Петра руку. Він обережно взяв і не зразу випустив. А Мабель і не хапалася видирати її.
— Ну нічого! — прошепотіла вона вголос по-змовницькому, — ми завтра знову зустрінемося тут і дотанцюємо. Правда?
— З радістю, — сказав Петро. — Але ми теж ідемо додому. Може, як дозволите, ми провели б вас?
— О, ні! — якось занадто живо й немов аж злякавшись, скрикнула Мабель, і тут же, щоб замазати цей тон, додала спокійніше:
— Ні, ні, проводжати нас не треба. Дякую дуже. Але завтра приходьте сюди. О десятій. Добре? Точно? Гаразд. До завтра!
Розуміється, в такому разі Петро й Кіндрат навіть до роздягальні з ними не пішли. Але коли дівчата відійшли вже кроків на п'ять, Петро раптом щось згадав і метнувся за ними, кинувши Кіндратові:
— Почекай. Я зараз.
І, обминаючи гарсонів та парочки, він швидко почав доганяти подруг. Опинившися зовсім ззаду їх, він тихенько сказав над вухом золотявої:
— Мадмуазель Джонсон!
Вона рвучко обернулась і, зустрівши його лице, здивовано й радісно, наче давно-давно не бачилися, скрикнула:
— О, мсьє Петро!
— Вибачте, будь ласка, я на одну хвилиночку. Хочу вам дещо сказати.
— Одну хвилинку, Мері! — кинула золотява і зараз же ступила вбік. — Ну? — з цікавістю і немовби аж трошки хвилюючись, підвела вона до нього лице.
Петро з легким замішанням кашлянув.
— Та, власне, нічого серйозного. Але я думав, що повинен вам це сказати. Річ у тому, що я розумію по-англійському. Отже, може, ви часом щось таке між собою по секрету...
— Ви розумієте по-англійському?! — вражено і радісно скрикнула вона. — О, як це чудово! О, як це, знаєте, надзвичайно чудово! Все, все розумієте? І балакаєте?
— І балакаю, — по-англійському відповів Петро.
— І коли я навіть швидко-швидко почну говорити, то й це ви зрозумієте? — теж по-англійськи й навмисне швидко проторохтіла вона.
Петро всміхнувся.
— Якщо можете ще швидше, то все одно всі секрети зрозумію...
— О-о, — аж проспівала Мабель, широко вражено дивлячись на нього (чого вона, власне, так була вражена, чого це було так "надзвичайно чудово", що він розумів по-англійському, це було незрозуміло).
— Ну, ви дуже-дуже добре зробили, що сказали. Це дуже по-джентльменськи з вашого боку. Ви дуже милий!
І вона, простягнувши йому руку, сильно потисла його пальці, кивнула головою й попрямувала до Мері.
Петро посміхнувся п'яненьким усміхом, зачесав пальцями волосся і помалу вернувся до Кіндрата.
— Ну, братіку, — зараз же зустрів його той рішучим і вимогливим тоном, — тепер ти мені розкажи, що це за панни? Як ти до них підсапався?
Петро сів, машинально сьорбнув із чиєїсь склянки пива, гидливо скривився і... засміявся. Потім непорозуміло просто в лице подивився Кіндратові й знизав плечима.
— Ні чорта не розумію! Віриш?
— Це мені без надобності. Ти мені, кажу, розкажи докладно, як це все вийшло.
Петро не слухав його і розгублено, непорозуміло водив очима по залі, по столиках, по людях. Наче тільки що Кіндрат отут його розбудив.
— Та, Петре! Не валяй дурня. Ну? Що воно за дівчата?
— А я знаю? — знизав плечима Петро і знову дурнувато засміявся.
— Е, брат, та ти, я бачу, хильнув чогось. їдьмо додому, може, дорогою протверезишся. Вставай.
Петро, сміючися, слухняно встав і пішов за Кіндратом. Вийшовши з дансинґу, Кіндрат сміливо підкликав автомобіль. Іншим разом він би цього не дозволив собі, знаючи, що Петро почав би лаятися за марнотратство.
Дорогою Петро дійсно ніби трохи протверизився і докладно-недокладно, а в головних рисах розповів про хусточку, фертика, танець. Тільки нічого не розповів йому про зустрічі очима ще до знайомства. Власне, розповідати не було про що, але розповідати можна було б усю ніч, коли б... коли б він сам що-небудь розумів.
Але коли вони приїхали додому, він, видно, вже дещо зрозумів, і через те весь одразу похмарнів. Кіндрат уже почав догадуватися, в чому річ. Але щоб перевірити свою догадку, почав дуже весело говорити про нове знайомство. А давши волю своїй фантазії, він уже натрапив на "творчу ідею". Ці панни обидві машиністки. Чи не можна було б їх потім, як відносини стали б ближчими, направити одну з них як-небудь до Стовера. Га?
Петро мовчав, потім хмуро бовкнув:
— Хто ж її направить?
— Ну, це вже інша річ. Це треба обміркувати. А потім... Ти от казав, що Мабель два рази сказала "клясова солідарність". Це, брат, не жарт... єй-бо, не жарт! Чи не з наших вона? А може, й вона в якійсь такій справі тут? Га? Ти бачиш, як накручується? Бачиш? Ні, що ти скажеш на цю комбінацію? Га?
— Лягаймо спати, от що скажу. Годі. Завтра побалакаємо.
Е, ні, Кіндрат до завтра не хотів цього лишати. До завтра, хто зна, що могло накопичитись у цього скаженого. Завтра може виявитися, що він з американкою більше не буде бачитись, і дансинги буде десятою вулицею обминати.
— Ні, чекай. Встигнемо ще спати. Ти мені скажи, що ти думаєш про те, щоб з цією американочкою справу зробити? Га?
— Яз американкою не хочу більше бачитись. (Ну, от, так воно й є!) *
— Отакої. А чого ж то так?
— А так, що не хочу та й годі.
Тоді Кіндрат підійшов до самого Петра, що скидав шкарпетки, взявся в боки й нахилив голову на одне плече.
— А дозвольте вас спитати, мосьє Вівішіскі, хто сьогодні казав про те, що справа насамперед повинна бути? Га? Забулись те вже?
Петро зиркнув на Кіндрата і стяг шкарпетку з ноги. Нога була велика, біла, з рожевими нігтями пальців.
— От якраз для справи й не хочу бачитись, — немов би цілком спокійно, навіть байдуже сказав він і поворушив пальцями ноги.
— Так-ак? Х-хе! А чи не завгодно вам узяти делікатненько вашого чортика за в'язи та гарненько придушити його? От ви й побачите, що річ тут не в справі, а у вашому особистому почуваннячку, в вашій амбіції. А так, голубе, так! Ти боїшся, що щось не так зробиш, що з тебе посміються. І все пішло к чорту. І американка, і справа, і...
Петро раптом з усієї сили шпурнув шкарпеткою об землю і заревів:
— Та, власне, річ у справі, чортяка його мамі! Там Україна в руїнах, всі скажено працюють, усі готуються до нової війни, а ми тут коханнячко розводимо, по дансингах стрибаємо? К чорту всяких американок!
Кіндрат навмисне-злякано озирнувся.
— Та тихше, не реви так.
Петро глянув на двері до сусідньої кімнати й мовчки почав скидати другу шкарпетку.
— Ні, неправда, тут не в цьому річ. Ти з собою лукавиш, — тихим голосом знову почав Кіндрат. — Коли б ти мав тут на увазі війну, справу, ти б не так балакав. Чекай, чекай, дай я договорю... Ти б уважніше, по-діловому поставився б до того, що я кажу. Мені що американка? Абсолютно байдуже. Я маю на увазі тільки справу. Май і ти. Коли для справи може бути користь, щоб з цією американкою бачитися, танцювати й усе таке інше, то так і треба робить. А не пхикать од своєї амбіції: "Не хочу бачитись". Ні, голубе, ти повинен, ти мусиш бачитись!
— Та хто сказав, що це потрібне для справи?! — знову визвірився Петро і зараз же тихіше додав:
— Чого ти сюди справу притягаєш?
— А того, що бачу, що тут може вийти хороша комбінація. Та ти й сам це бачиш. Ми думали, до якої стоверської машиністки підібратися. А от тобі та сама якраз і підвертається.
— Та вона ж не служить у Стьопи!
— Зараз не служить, а завтра може служити. І треба постаратись направити її туди.
— Як?
— А це треба поміркувати. А ти подумай, а що, як вона з наших? Га? А що тут щось таке є, так це ж видно. Перша ота "клясова солідарність". Потім: не хотіла, щоб ми її проводжали. Не хотіла ж виразно, аж злякалася. Правда ж? Чого ніби? А того, що не хоче, щоб адресу її знали. Обережність. А чого б була обережність у простої собі дівчини, службовки? Ясно, що тут щось є. А що може бути? Що? Злодійка, авантуристка якась? Та злодійки не так поводяться, та й не такі на вигляд. Значить, щось із політикою. А що в Европі небезпечне з політики, з чим треба бути обережним? Тільки одне: комунізм. Так? Вірна ж, діялектична ж моя аналіза, чи ні? Кажи сам.
Петро то защіпав, то розщіпав защіпку від підв'язки шкарпетки й мовчав.
— Ні, ти кажи: вірна чи ні!
— Ну, хай навіть так. А при чому тут наша справа? Кіндрат переможно й вибачливо посміхнувся.
(Продовження на наступній сторінці)