— О, цього будь ласка! Правда, Жако, ти маєш рацію. Отже, ми так і зробимо. Під час обіду ти йому потелефонуєш, і ми призначимо побачення у нас. І коли ти ніде сьогодні ввечері не зайнятий, то давай сьогодні й побачимось. Я горю нетерпінням вияснити.
Жако цього вечора не був зайнятий. А Жан звільнився від якогось партійного зібрання і ввечері точно в умовлену сьому годину дзвонив до помешкання Лену-арів. Вони обоє зустріли його в передпокої. І те, що обоє зустріли і що Матільда міцно, як колись, трошки рвучко подала йому руку, що весело блиснула на нього своїми чорними очима і білими та рівними, як пелюстки білого бузкового цвіту, зубами, що сказала йому просто "Жан", усе це зразу підбадьорило його.
Зустріч була як колись, але мешкання було не те, що двадцять років тому, не "мансардне", а пристойно буржуазне, спокійне, з килимами, з картинами, з ознаками естетичного (Матільдиного) і методичного (Жакового) влаштування. Правда, в їдальні були деякі речі, які пережили всі двадцять років, старі товариші, свідки колишньої дружби, наприклад, той самий "аристократичний" буфет, який колись Жако разом з Жано купили за "скажено дешеву" ціну на авкціоні в Готель Друо і яким Матільда весело-гумористично пишалась перед усіма своїми знайомими. Жан одразу впізнав його, і це теж додало йому бадьорости. Він навіть підійшов до буфету й погладив його як товариша.
— Живе старий? — кивнув він до Жака. Жак зворушено посміхнувся, а Тіль сміливо підхопила:
— Живе й раз у раз нагадує нам наших старих друзів!
І вечеря почалася в тому самому піднятті й, хоча добре схованому, але глибокому хвилюванні, — адже, Боже мій, мало вирішуватися питання життя й смерти. Тому і не приступали до нього відразу, а спочатку непомітно, але пильно розглядали себе при яркому світлі великої лямпи над столом, що була в білому матовому, такому поважному абажурі (не колишньому, заліпленому підгорілим папером). Спочатку вивіряли, що лишилося з старого, що з'явилося нового. Ну, зморшки, сивина, випнутість того, що колись не випиналось, нові слова, нове дещо в поглядах, але загалом, їй-богу, той же колишній, гарячий, нетерплячий Жано, та сама точена, весела, заклопотана, непосидюща Тіль, той самий горбоносенький, тонкогубий, м'яко-спокійний, зворушливо розсудний Жако.
— А яка пишна, чудесна борода у вас стала, Жане!
— Ну, як же, Господи, — завтрашній же міністер! — з гумористичною поважністю погладив себе по русявому віялі бороди Жан і так само, як колись, сховав очі в розтягнених посмішкою капшучках, і так само на схилах м'ясистого носу збіглись зморшки.
І тільки тоді, коли Тіль з веселою заклопотаною швидкістю прибрала зо столу й розставила перед усіма маленькі череватенькі чашечки з чорною кавою, і Жано і Жако закурили, тоді тільки Жан одверто глянув в очі Жакові й спитав:
— Ну, старенький... (він хотів продовжити: "Вертаємось у мансарду?" і сказав) будемо говорити?
— Будемо, — тихо й одверто сказав Жак.
— Прекрасно. Слово за вами. Моє було вчора.
— Добре. Беру слово, — і Жак глянув на Матільду, яка ще чогось поралась біля буфету. Матільда швиденько зробила останній рух, сіла на своє місце, присунула ближче до себе свою череватеньку чашечку і виставила на Жака матово-біле, гарне лице з уважними чорними очима, — тепер, мовляв, говори.
Жак струсив попіл з люльки в попільничку і заговорив, як звичайно, точними, закінченими фразами:
— Ми довго й уважно обговорювали твою пропозицію, Жане. Вона дуже серйозна і важна. Але ми ніякого рішення не могли прийняти, бо нам не все ясне. Занадто велика відповідальність лягає на нас. Ми хочемо поставити кілька запитань.
— Будь ласка, будь ласка! — охоче підхопив Жан. Жак вийняв з бічної кишені маленького бльокнота, розгорнув його й прочитав:
— Перше запитання: в чому була б сутня різниця між евентуальною незалежною трудовою партією, яку ти пропонуєш створити, і соціялістичною та комуністичною?
Жан згідливо, з розумінням хитнув головою.
— Справедливе запитання. Відповім вам з усією щирістю. Будемо говорити просто, по-товариському, без ніяких ораторських і полемічних засобів. Так от. Ви, комуністи, і ми, соціялісти, маємо одну й ту саму мету: знищити на світі страждання людей. А як вони головним чином походять од того, що лиш самі себе гнітять, поневолюють, експлуатують, то треба знищити цей гніт, поневолення, експлуатацію. Правда ж? Це просте, давно всім відоме, і ніякої різниці не творить між нами. Та сама мета була б, розуміється, і у нас... чи то пак, і у трудової незалежної партії. В меті ні в кого не було б різниці. Прекрасно. Але от у способах досягнення цієї мети є різниця у всіх. Різницю між соціялістами й комуністами ви знаєте. А різниця між незалежниками і тими двома течіями була б така...
І він терпляче, повертаючись до Жака, то до Матільди, почав, дещо долаючи, дещо міняючи, викладати те саме, що вчора казав Жакові. То Жак, то Матільда задавали йому нові запитання, і він так само охоче, і дедалі більш і більш розпалюючись, оповідав їм. Часом він благально простягав до них обидві руки і скрикував:
— Та, ради Бога, це ж не соціялізм!
Або: — Та будьмо ж, нарешті, справедливі й об'єктивні!
Жак, похмуривши брови, стиснувши й так тонкі губи в ниточку, акуратно записував відповіді Жана в бльокнот. Тоді Жан замовкав і вичікував, поки той записував. Коли запитання були нарешті вичерпані, Жак закрив бльокнот і, перезирнувшися з Матільдою, сказав:
— Добре. Тепер ми обміркуємо ще раз усе питання. І тоді дамо тобі нашу остаточну відповідь. Ти, Жано, не ображайся, що ми такі обережні, ти ж розумієш, це ж таке...
Жан знову благально витяг до нього обидві руки.
— О, голубчику, ради Бога! Я, навпаки, дуже радий, я просто зворушений тим, що ви так серйозно, по-товариському (так, так, по-товариському, що б там не було!) поставились до моєї пропозиції. І тим, що так пильно, з усіх боків її обмірковуєте. Ваше рішення буде, напевне, не легковажне.
Жак знову перезирнувся з Матільдою і сказав:
— У кожному разі, Жане, коли б ми й вирішили питання позитивно, то ми думаємо, що нам усім було б краще з партії не виходити. З тактичного боку корисніше було б лишатися там і пропагувати своєї ідеї. А потім, коли б у нас було досить однодумців, або коли б нам було заборонено нашими партіями нашу пропаганду в партії, ми вийшли б і заклали свою незалежну організацію. Крім того, коли б ми з Матільдою вирішили позитивно, то ми думаємо, що треба було б після того і тобі, і нам поговорити на тему колектократії з окремими партійними товаришами, розуміється, впливовими людьми. Не офіційно, а цілком приватно. І вивідати в них, яке могло б бути ставлення наших центральних комітетів до цієї концепції. Навіть запропонувати, щоб ці наші керівні органи зійшлися між собою і обговорили цю ідею. А коли б погодились між собою, — щоб запропонували її Москві. Що ти на це?
— Розуміється, прекрасна думка! Згода, цілком згода!
— Отже, ми постараємось дати тобі нашу відповідь якомога швидше. Правда, Матільдо?
Матільда з серйозною заклопотаністю хитнула головою. Тоді Жан глянув на годинника і скрикнув:
— О, Господи, вже десять по одинадцятій! А мені ж іще треба статтю писати на завтра на ранок.
— Отже, тобі краще під час сніданку телефонувати?
— Так, тоді частіше буваю дома, хоча родини в мене й немає.
— А чого ж ви не женились, Жано? — весело й лукаво спитала Тіль.
— Не встиг, Тіль! — так само весело, навіть радісно відгукнувся Жан і по-молодому, бадьоро й рвучко підвівся (навіть не "Жан", а "Жано" сказала!)
І коли він уже виходив і прощався в передпокої, він трошки довше й дужче повиснув руку Тіль.
Розділ VII
Останній акт "Кармен" скінчився, і в чепурні Лю-сьєн Тандр товпились усякого роду приклонники. Одних лестило, що вони залицялися до кохання такої персони, як Жан Рульо; другі робили собі маленьку кар'єру в того самого Рульо, собачоплатонічну відданість його метресі; треті мали наркотичну звичку щовечора крутитись по чепурнях прем'єрш; четверті сподівалися поживитися свіженькими пльотками з те-атрально-парляментської кухні.
В чепурні було надзвичайно тепло, до задухи (Лю-сьєн була страшенна мерзлячка). Повітря було густе, насичене пахощами пудри, гриму, квітів, тютюну.
Люсьєн Тандр сиділа перед дзеркалом і, підставляючи себе під спритні руки камеристки, що здіймала грим, у дзеркало балакала одночасно зо всіма. Одному, новоприбулому, підставляла руку для поцілунку, другому відповідала схвальним усміхом на тонкий дотеп, третьому вголос робила дитячим, вередливим голосом наганяй.
Шасер, продершися крізь спини й лікті приклонників, подав Люсьєн на маленькій таці візитову картку. Люсьєн машинально взяла, неуважно зиркнула, але зараз же ближче піднесла до лиця й про себе прочитала:
"Маркіз де Монфор дуже просить у негайній і важній справі прийняти його на самоті".
Люсьєн уся аж скинулась усередині, але недбало поклала картку на стіл перед собою (білою сторінкою догори) і коротко кинула до Шасера:
— Просіть до сальону. Я зараз.
І, зробивши до всіх гримасу дівчинки, яку мучать усякими серйозностями, зітхнула:
— Знову справа! Я вас мушу покинути, панове. Маргарите, швидко докінчуйте.
(Продовження на наступній сторінці)