— Ми не вміємо?! А хто зуміє? Хто? Ні, на нашому місці хто зуміє? Звісно, інакше підійшовши до справи, можна зуміти. Хто такий Стовер? Американець, мільйонер, капіталіст, буржуй (чортяка його послала на нашу голову!). Яке його оточення? Американське, мільйонерське, буржуйське. Ну й ясно, що треба бути американцем, капіталістом, буржуєм, щоб те оточення прийняло тебе. Ну хай не американцем, але капіталістом, фабрикантом там, чи банкіром, чи якимсь таким чортом. От таких і посилайте. А то... два якихось паршивих галицьких студенти. Та нас і на поріг не пустять, за оті ґрати воріт з золотими бульбочками не пропустять. А тут "оточення". Та ще ж і яке треба оточення: щоб усю душу Стовера, чим він дихає, щоб усе знало. А коли вони так ловко війну замасковують оцією його пропаґандою миру, то вони так тобі, Петрові Вишнятинському, галичанинові нещасному, так усе й викладуть? "Значить, ми — ідіоти, що не вміємо". Х-хе! Цікаво було б подивитися на тих розумників, що зуміли б!
Петро мовчав і широкими некліпаючими очима дивився у вікно!
Але другого дня з самого ранку вони знову тяглися до палацу: ясно було, що це ходіння було зовсім ні до чого, навіть шкідливе могло бути, адже Стоверова охорона могла звернути увагу на двох типів, що чогось майже щодня ходять повз палац. Правда, вони розділялись й ішли поодинці, ішли з діловим, заклопотаним виглядом, а все ж таки могло видатись підозрілим.
Але не ходити не могли. Як ще й не ходити туди, то що ж тоді робити? Сидіти в готельчику й чогось чекати? Цим ходінням, хоч на одному місці, хоч безглуздо, але тупчились коло свого завдання.
Принаймні вони вже напам'ять знали, що й коли робилося коло палацу. Знали, що до дев'ятої ранку там панувала тиша: спало американське мільярдове панство. Потім починали сходитися секретарі, урядовці, дактилографки — ціле ж там міністерство було. (Всю цю братву пропускали не на парадні, з мармуровими, як коло храму, сходами, а на бічні двері.) Далі починали з'їжджатися всякі візитери на автах. На вершечку мармурових сходів з'являлося двоє швай царів у пишних лівреях. (Поважні, величні, гордовиті величчю свого Далай Лами.) На одинадцяту довжелезний ряд автомобілів починав танути і через півгодини зникав — роз'їжджалися на обід. Тоді наставала тиша і зникали величні швайцари. Але о третій годині знову зачинався рух, як фігурки на годинниках, з'являлися швайцари й знову о шостій ховалися. Від шостої вже наставала повна тиша. Тільки хіба що з бічних воріт виїжджало якесь авто і або котилося собі просто вулицею до міста, або підкочувало під головну браму. Якщо під браму, то значить, самі Далай Лама зволили виїжджати, чи хто-небудь із його близького оточення.
Але бідним галичанам ні разу не пощастило навіть оком зблизька кинути на ті високі особи, що виходили з палацу до авта.
Пізно ввечорі, справивши свою службу, Петро й Кіндрат потихеньку плентались собі додому. Париж, що ближче до центру, то дужче, потужніше гуркотів, то яскравіше, святочніше світив вогнями ліхтарів, реклям, магазинів, кіно, автомобілів. І що більше було тут гуркоту, гуду, гамору, руху, світла, то самотніше, безпорадніше, жалюгідніше почували себе двоє бідних галичан, то неможливіше, фантастичніше здавалося їм доручене завдання.
А Панас (чи то пак: Петро) з кожним днем ставав усе скупіший, причіпкуватіший, дріб'язковіший. За всяку помилку вибухав злістю, лаявся останніми словами, годинами не говорив. Кожний франк рахував так, наче зі своєї кишені нам загорьовані гроші видавав. Сам у ресторані вже навіть своєї городини не їв, а купував баклажанів, моркви, салати, ще якоїсь трави, накришував усе це в бляшану каструльку, що спеціально для цього купив, солив, наливав туди олії, перемішував, як свиням, і жустрив з хлібом. Закінчивши свою їжу склянкою молока і фруктами, мив свою каструльку та й усе, оце ввесь його обід був.
Ні до театру, ні до кіна допроситися його вже не можна було. Спочатку, як приїхали, ще ходили, а потім ні за що.
— Якого чорта я там не бачив? Гримаси їхні? Якби ще хоч життя їхнє можна було з тих фільмів пізнати. А тож тільки викрутаси, кривлення, балаганщина, брехня.
— Та хоч розважатись...
— Розважатись? Гм! Після гіркої праці? Після таких досягнень? Правильно, іди розважайся, — заслужив.
— А я винен?
— Е-е "винен"! Тобі все винен чи не винен!
— Та розуміється! Заслали нас сюди, завдали якесь неможливе завдання та ми ще й винні?
— Е, Кіндрате, годі!
— Та що годі! Ну, хоч би ми ще на машинці писати вміли, хоч би автом правити вміли, хоч би що-небудь підходяще знали. Ну, за конторщика, чи за шофера, чи за садівника до їхнього парку пролазили б. А то ж ні чорта! Або нехай би, кажу, зробили нас якими-небудь капіталістами або якимсь таким чортом. Хай би дали нам яку-небудь зачіпку. А то ж безпорадні, як двоє сліпих кошенят. Тиняємось по тій вулиці й нявчимо. Оце й усе. "Така моя система". Добра системонька, дякую сердечно. Та ще ми й винні будемо. От побачиш.
— Це тобі найстрашніше? А як не винні, то все гаразд? І можна йти розважатися?
— От і говори з таким!
— А за краватку що було, так і будь вона тричі проклята, та паршива краватка.
Купив собі Кіндрат Сліпчук краватку. Ну от купив собі та й годі, ну, вподобалася. Біда велика: двісті нещасних франків. Так от, як побачив Панас, чи той Петро, так і захмарнів увесь, як паризьке небо.
— Нову краватку купив?
— Та от, ішов повз крамничку... Гарненька, правда? Петро глянув іще раз на краватку і мовчки втопив
очі в газету. (Газетами тими раз у раз був обкладений, як свиня поросятами. Все за діяннями того Стовера ганявся.)
Та так воно, може, й минулося б. Коли ж надав чорт Кіндратові підійти до дзеркала й подивитися в ньому на краватку.
— А навіщо ти її купив? — раптом бовкнув у газету Петро.
— Так. На зміну. Щоб та не псувалася.
— З якого це часу ми почали собі по двадцять краваток мати?
— О, вже двадцять! З двох двадцять зробив.
— Та хоч і дві. На якого чорта тобі друга? Тебе послано сюди прибиратися? Заслужив роботою?
— Та яке прибирання? Чого ти знову причепився?
— Того що негарно робиш. Нас послано сюди за ділом. Україна в скруті. Товариші там каторжно працюють. А ми тут на їхні гроші розважаємось та краватки купуємо. Хочеш бути подібним до тої сволоти, що бере за кордон командировки та обкрадає тут державу?
— Іди ти к чортам собачим! Що ти мене зрівнюєш зі сволотою? Двісті франків коштує ця паршива краватка! "Обкрадає".
— Хоча би двісті сантимів. Не заслужили ми й двадцять сантимів викидати по-дурному. На свої гроші прибирайся й розважайся скільки хоч. А за колективні сам перед собою відповідальність несеш. Треба для справи? Викладай на себе хоч двадцять тисяч. А це треба — обкрадаєш!
Розуміється, досадно, тоскно, соромно було від невдачі, від бездіяльности. Але чіплятися через це до кожної дрібниці, виливати свою злість на товаришеві — це вже чорт батька зна що. Розуміється, Пань-ко був талантовитий чорт і друзяка вірний, а все ж таки дозволяв собі трохи занадто.
Та, щоправда, не тільки до Кіндрата, до всього світу тепер так само чіпляється. Як тільки приїхали до Парижа та повні певности були, то й до всього він підходив інакше, бадьоро, весело, аж мило було слухати його.
А тепер змінився, тепер усе тільки й знав, що на все мружив очі своєю манерою та або мовчав, або лаявся на магазини:
— Ач, назбирала проклята буржуазія пролетарського поту! Порозвішувала, порозкладала... Естетично! С-сволочі, с-сукини с-сини. Марнотратці!
І люди його на вулицях тільки дратували.
— Ач, які юрби дармоїдів лазять! Щодня така маса людської сили пропала на цих бульварах. А хтось за них же працює, за цих гуляк. С-сволочі.
І ніщо його не тішило, навіть не розважало.
— "Веселий Париж"! Хваляться, задаються. Де та веселість? Ну, покажи мені. Де та радість? Я ще не бачив тут веселих, радих людей. Ач, які сірі, похмурі, нудні пики. Знаєш, де тільки й можна побачити по буржуазних країнах веселість? Знаєш?.. На рекламах їхніх товарів. їй-богу, тільки там. Ти подивись, яке захоплення намальоване в якогось панка, що на плякаті виставляє свої бретельки. Або подивись, у якому захопленні несе на таці пляшку якогось лікеру. Або яке щастя на лиці від вакси. Тільки там! А в житті... Ти хоч раз на вулицях бачив веселих, радісних людей? А хваляться!
Розділ III
За вікном одноманітно, вперто гуркотів Париж, як на вогні велетенський казан, у якому для чогось кипіло, підстрибувало, переверталося каміння. Мільйонові скупчення затурканих, зацькованих істот, що звалися людьми, важко вовтузилось, корчилось, спішило, переганяло саме себе.
Петро непорушно сидів, підперши голову рукою, й дивився в темний куток кімнати, де стояли на підставці дві новенькі жалюгідні валізки.
А там десь, далеко на сході, на зелених, полисілих од осени горах, у тихій задумі стояв Київ. Там ніколи після страхіть війни не чути цього важкого гуду.
Раптом коло дверей зацокали по камінних плитах швидкі кроки, знайомі й милі. Розчинилися двері, і влетів Гриць, чи то пак, Кіндрат. Пальто посивіло від дощового пороху, на смуглявих щоках, на віях і густих бровах блискали цяточки дощу. А очі, карі, лукаві, насмішкуваті, теж блищали. Блищали якось інакше, ніж раз у раз.
— Здоров! Дома? Дуже добре. Думав, що не застану.
(Продовження на наступній сторінці)