— Неймовірно, що саме на вас покладається таке завдання? І ви можете спитати мене: чого ж ми не посилаємо на нього наших фахівців, а посилаємо вас, провінціялів? Через цілий ряд причин, товариші, про які тут довго говорити. А поза всім... це моя особиста система. Я гадаю, що в деяких випадках нефахівці, але люди, віддані справі, з творчою ініціятивою, з ідеологічною твердістю можуть зробити значно більше, ніж фахівці. Фахівець, товариші, — людина трохи неповоротка, скута своєю наукою, визнаними методами, традиціями. А це спиняє творчу фантазію. В таких випадках, як цей, я рішуче й абсолютно стою за те, щоб посилати людей не фахових. Рішуче й абсолютно. Так от, товариші, справа отака. Власне, вона по суті чисто технічного характеру. Не політика, не пропаганда, не організація (навпаки, це вам абсолютно й рішуче забороняється!), а саме технічне завдання: найближче пробратися до цього мільярдера (найкраще, звичайно, пройти в його оточення) і стежити за ним та за всім його оточенням і довідатися, чого він хоче. Це все. Але, правда, завдання дуже й дуже трудне. Не ховаю, товариші, не ховаю. До цього часу ми не могли досягти його. Круг Стовера — таке товсте коло всяких людей, така охорона його, а головне така конспірація, що всі наші спроби просунути до нього одного з французьких товаришів провалювались. Рішуче й абсолютно. Ми маємо тільки одну людину в нього, правда, абсолютно свою, але вона малоосвічена, не розуміє по-англійському і стоїть досить далеко від самого Стовера та його оточення. Це молодий шофер при гаражі Стовера, француз.
Кішкін вийняв цигарку, постукав мундштуком об стіл і закурив. Потім, схаменувшись, швиденько простяг портсигар до Скиби й Савенка. Скиба з посмішкою покрутив головою й сказав:
— Дякую, не вживаю.
А Савенко обережно, самими пучками взяв цигарку й знову, чи то з насмішкою, чи з ніжністю, тихенько кинув:
— Вегетаріянець. Не курить.
— Так? — здивувався Кішкін. — Ти вегетаріянець, Скибо?
Скиба знову шарпнувся до Савенка й кумедно примружився на нього. Але, встигнувши стримати себе, тільки покрутив головою й бовкнув:
— Ну й їй-богу ж!
— Та хіба ж неправда? — аж ніби обурився Савенко і припав лицем з цигаркою до піднесеного Кішкіним сірника.
— Та певно ж, що неправда! Що м'яса та риби не їм? Та я ж тобі скільки раз казав, що це не вегетаріянство, неук ти! Вегетаріянці хоч не їдять ні м'яса, ні риби, їдять же варене. А я їм майже все сире. Є різниця чи ні?
— Ти не їси м'яса? Зовсім? Ніколи?
— Ні, часом, як нема нічого кращого, то я м'ясо їм... — із своїм усміхом сказав Скиба.
Кішкін непорозуміло подивився на широченні плечі, на груди, що випинали чорну косоворотку, як жіночу кохтину, на запечений рум'янець: чорт його зна, м'яса не їсть, а коня, мабуть, голими руками задушить.
— Та-ак. Ну, так от, товаришу, таке вам дається від партії завдання. Якими способами та засобами ви його виконаєте, це абсолютно і рішуче ваше діло. Це залежатиме тільки від вашої енергії, відданости справі, спритности, творчости навіть, коли хочете. Ну, звичайно, від вашого розуміння самої цілі.
Отже, щодо головного, то ми з вами, здається, все ;Гясуиали. Про всякі деталі, пашпорти, гроші, різні технічні штуки, про це все будете говорити з товаришем, до якого я вам дам записочку.
— А нам швидко треба буде виїхати, товаришу? — поштиво спитав Савенко, схиливши трохи на плече смугляве, довгасте лице.
— Якмога швидше, якмога швидше! — поспішно сказав товариш Кішкін і, вийнявши годинника з кишені, машинально подивився на нього. — Через тиждень треба вам уже бути в Парижі.
І поклав годинника назад.
— Технічну поміч — гроші, пашпорти й таке інше — ви матимете. Але нічого іншого. Отже, ви будете абсолютно самостійні. Абсолютно. Ніякої ні контролі, ні догляду, нічого за вами не буде й не може бути. До самого кінця ви ніякої відповідальности ні перед ким нести не будете. Ви будете відірвані від партії, від уряду, від вашої організації, товаришів, од усіх. Ваша відповідальність буде тільки перед вами самими. Якщо ви цього не усвідомите собі тепер, то в тих виняткових обставинах, у яких вам доведеться бути, вам легко буде взяти помилкову путь. Ось через що я наполягаю на цьому моменті. Крім того: пам'ятайте, що я роблю певний ухил од офіційних правил, я вам доручаю цю справу, яку вам офіційно не доручили б. Таким чином я беру на себе відповідальність за вас, отже, не підведіть, товариші, мене й мою "ліберальну" систему. Докажіть нам і самим собі, що на війні іноді "творча сила", особиста й вільна, може більше, ніж механічна слухняність.
Кішкін чи то іронічно, чи сумно посміхнувся, і з цієї посмішки видко було, що ці слова його виходили не з голого теоретизування, а з якогось болючого власного досвіду.
— Так от, товариші, майте це на увазі. А тепер... — раптом рвучко й молодо підвівся Кішкін, — ідіть до товариша Максімова. Записки я вам не дам. Вас просто одведуть до нього, він уже знає.
Він натиснув ґудзика на столі, а Скиба й Савенко теж швидко підвелись і взяли свої кепки в ліві руки. Двері розчинились, і на порозі з'явився той самий молоденький товариш, що провів їх до кабінету товариша Кішкіна. Кішкін хитнув йому головою на Скибу й Савенка і сказав:
— Проведіть товаришів зараз же до товариша Максімова.
І по черзі простяг руку обом. Але, коли вони були вже біля порогу, він гукнув їм:
— Чекайте! Вас сьогодні вдягнуть по-европейському. Ви зайдіть до мене завтра показатися мені. Вуса свої поголіть. Чекайте. Танцювати модерні танці вмієте?
Скиба й Савенко засміялися, ніяково посміхаючись.
— Та кажіть, кажіть, що тут такого!
— Та чортові дівчата чіплялись і примусили... Погано тільки.
— Значить, усе ж таки вмієте? Нічого, це може пригодитися. А як не вмієте, то на всякий випадок зараз же навчіться. Ну, бувайте, до завтра!
А коли назавтра до кабінету товариша Кішкіна ввійшов товариш Максімов разом з двома молодими людьми європейського вигляду, то він їх з першого моменту навіть не впізнав. .Чисто поголені, щільно зачісані, в білих комірчиках і гарних краватках, в нових черевиках і в костюмах з продільною зморшкою на штанях вони були зовсім інші. Обидва ніяково посміхалися, тримали руки якось осторонь од тіла, мов були закуті в бляху, але вигляд мали цілком пристойний. Правда, на Скибу, видко, піджак у плечах був тісний, а в Савенка штани трохи задовгі, але ж це дурниця!
Товариш Кішкін весело поздоровкався з ними, озирнув із усіх боків, помняв для чогось біцепси Скиби й сказав:
— Ну, оал раит! З цього боку краще, ніж я думав. А з інших побачимо. Ну, товариші, щасливого побачення!
І він міцно потиснув їм руки. Сьогодні в нього не було тої сухости, що вчора, коли він їх зустрів.
Скиба й Савенко, так само ніяково посміхаючись і тримаючи руки осторонь од тіла, вийшли з кабінету за товаришем Максімовим.
Розділ II
В маленькому готельчику, що пахнув мастикою, смаженою цибулею і ще чимсь, непіддатним аналізі, де були вузесенькі коридорчики і кам'яні долівки, оселилося двоє чужинців. Двоє молодих, симпатичних слов'ян. Вони називали себе українцями з Галичини, втікачами з "совєтського раю", але хазяїн готельчика, мсьс Бонамі, не дуже добре знався на етнографії і не дав би собі відрубати ні праву, ні ліву руку за те, що українці не межують з кафрами чи китайцями, — десь там собі на Сході.
Але що ці українці були добрими клієнтами, за це мсьє Бонамі дав би й праву руку відрубати. Серйозно. Він на своєму віку зустрічав у своєму готельчику стільки облич, а проводив під ними стільки лукавства, дрібненького шахрайства, вимушеного цинізму, приниженої запобігливости, удаваної величности та силу всяких інших виявів людського борюкання за існування, що досить йому було глянути на ці два нові обличчя, щоб уже знати, чого слід і чого не слід сподіватися.
Вони не були багаті, ці двоє українців, ні (хоч валізочки й новенькі були в них), але вони не втечуть, не заплативши за готель, покинувши в кімнаті порожні ці валізочки. Як тисячі тисяч усяких чужинців, вони приїхали до столиці світу ловити своє щастя за хвіст.
І так само, як у тисячі тисяч чужинців, у них було дещо, що потрібне для того, щоб спіймати: і гаряче бажання, і завзяття, і купа геніяльних проектів, вигарячкованих ще там у своїх Галичинах. От тільки не було, мабуть, і в них одного: тої соли, що сиплеться на хвіст ловленого щастя. А де її здобути, цього й парижани не могли сказати.
Старший, мсьє Петро, себто Пьєр Ві...вішнятіскі (та й прізвища ж у цих чужинців!— коли б не практика, то чоловік давно б язика на них собі скрутив) був сином священика, скінчив університет і мав намір галицьким адвокатським списом пробивати в Парижі шлях до багатства, слави і щастя. Одначе, маючи трошки розсудливости, він на початок згодився б віддати свої університетські знання на відповідну працю десь при фабричному бюрі чи хоч за продавця в крамниці.
(Продовження на наступній сторінці)