І то, правда, не так університетським дипломом, як своїми очима, а таки мав шанси добитися як не продавця, то розсильного напевне. Бо дійсно хороші очі мав хлопець, нема що: чисті, одверті, шарі. Вони не кліпали без пуття й причини, як у багатьох; вони не уникали погляду, як у дуже багатьох; вони не вихилялися, не вимахували хвостиками, як у дуже-дуже багатьох. Ні, вони одверто, просто, певно дивилися перед собою, як два автомобільні ліхтарі. Та так уже ж чисто та ясно, що часом аж дивно ставало: як така чистота та ясність могли зберегтися в цьому бруді життя, адже ліхтарі автомобіля та й ті заляпуються.
Та й взагалі цей мсьє Ві...вішнятіскі увесь був не зовсім звичайний. Одне вже те, що на зріст був доволі таки помітненький. Та не так на зріст, як на плечі та груди, — йому б, властиво, боксерської слави слід би собі шукати з такими плечима. А цей рум'янець? А кільчики волосся на чолі? А ямочка на підборідді? Так і здавалося, що цей здоровенний хлоп'яга тільки що вилупився з якогось велетенського яйця. Вилупився й зараз же приїхав до Парижа дзьобати зернятка долі.
Але по-французькому говорив непогано, і ввічливенький був, а посміхався такими білими, такими свіжими й ясними зубами, що мимоволі чоловікові хотілося озирнутися: чого це неначе пояснішало в хаті. Ні, видко відразу, що хорошого роду людина (священика ж, хоч і слов'янського, син!) і дбайливого, панського виховання.
Другий, мсьє Кіндорат Сліпошук, теж був нічогенький хлопець, але вже не тої талії, ні. І на зріст менший, трохи не на голову, і плечі, як плечі в кожного доброго француза. Правда, стрункенький, чепурненький, смуглявий і лице з червоними, пухкими губами та ніжними, ой, занадто ніжними очима. Вони не дивилися просто й одверто, як ліхтарі, а мрійно кліпали, як зірки. Такі зіркові обличчя жіночкам дуже подобаються, але спиратися на них, як на скелю, було б трошки ризиковано. Мсьє Сліпошук ще ніде не скінчив університету, але мав дуже велике бажання скінчити його в Парижі, щоб зручніше й легше було хапати щастя за хвіст. І не такий ввічливий він був, як мсьє Ві...вішітскі, й поганенько по-французькому говорив, та й роду був нижчого: син сільського вчителя. (Як одразу видко різницю походження!)
Але жили вони дружно між собою, — все разом, все весело, все зо сміхом та жартами. Правда, жартував більше мсьє Кіндорат Сліпошук, а мсьє Вішівіскі тільки добродушно посміхався або раптом всіма своїми широченними грудьми заходився таким реготом, що всі озиралися.
Перші дні перебування вони, звичайно, як і всі чужинці, що не були раніше в столиці світу, були трохи очманілі, а разом з тим немов здивовані та розчаровані. Вони, ці чужинці, раз у раз, бач, чекають, що столиця світу повинна бути якась така грандіозна, така велетенська, що повинна їх ущент розчавити. Будинки тут повинні бути під самі хмари: автомобілі, як будинки; люди, як автомобілі; собаки, як люди. А виходило зовсім щось звичайне: будинки, як будинки, люди, як люди, собаки, як собаки, — нічого велетенського й неймовірного. І чужинці ходили собі не розчавчені, не роздушені, тільки трохи очманілі. Бо, дурненькі, вони не розуміли, що Париж — це тобі не якась американська віскі, що глушить людину, а старе, шляхетне, тонке вино, яке непомітно для самої людини лукаво й ніжно чманить її.
От тільки в цих двох симпатичних українців очманілість почала ставати якась невесела, немовби чимсь запорошена. Вони частенько обідали при готелі в спільній їдальні і мсьє Бонамі бачив, як вони дедалі то тихіші й запорошеніші ставали. Ага, голубчики: нелегко ловити щастя за хвіст? Що, ні американки-мільйонерки не котяться вам під ноги, ні слава кінозірок не вішається вам на шию?
Так-так, ще трошки почекаєте, татові гроші попрофиськуєте і підете на вокзал вагони розвантажувати.
І мсьє Бонамі посміхався собі в свою густу, чорну еспаньйолку під товстою нижньою губою. А двоє симпатичних слов'ян заклопотано й похмуро мовчали за своїм столиком.
Але що далі, то Петро Вишнятинський і Кіндрат Сліпчук все менше та менше вибухали реготом. В початку була майже абсолютна певність... ну, була досить тверда надія, ну, до певної міри логічна можливість була досягнути мети. А дедалі навіть логіка почала хилитатися і гнутись під ногами, як місток із лозинок. Дедалі мета їхня почала здаватися їм не то що важкою чи небезпечною, а просто таки фантастичною. Американські мільйонерки чи кінозірки, в порівнянні з нею, були просто найреальнішою, найдосяжнішою буденщиною.
Х-хе! — то тільки здалеку, в кабінетній теорії легко було сказати: поїхати до Парижа, роздивитися, розвідатись, націлитись і гоп! — перескочити. Ні, трошки воно не так було в дійсності, "абсолютно і рішуче" не так. І приїхали, і почали дивитися та роздивлятися, але навіть націлюватися "рішуче й абсолютно" не було ніякісінької можливости. А "гоп", то вже й зовсім була чистісінька фантастика. В теорії, отам, у Москві, легко було сказати: пробратись у оточення американця Стовера і розвідатись, чого він хоче. Здається, що тут таке справді неможливе? Але на практиці легше пробратися в оточення тібетського Далай Лами, ніж оцього самого американця.
Ну, добре, були вони (та й не раз і не два) на тій вулиці, де жив Стовер. Бачили не раз і не два той величезний "осібняк", майже палац, що він займав. Чудова вулиця, тиха, спокійна, аристократична. Прекрасний палац, оточений мурами й ґратами завтовшки в дитячу руку.
Ну, бачились з французьким товаришем Анрі, що служив зв'язком. Хороший, симпатичний парубійко. Але що з того всього? Увійти до палацу вони не могли, оточення й здалеку не бачили, а самого Стовера товариш Анрі навіть фотографії не міг показати. Дав він деякі інформації, але до чого вони могли здатися, коли головне явно було неможливе. Яка їм буде поміч з того, що в Стовера була товста, дуже релігійна жінка, чи не товста і не релігійна небіжка?
Зробив їм Анрі побачення з товаришем Жозефом, що був за шефа у Стовера. Теж хлопчина симпатичний, білявий, аж рудий, з щербиною на горішніх зубах. Так, багато всякого люду приїздило до Стовера. Приймає щодня генеральний секретар його, маркіз де Монфор, а сам Стовер тільки тричі на тиждень і то лише тих, хто вже був просіяний на сито двох секретарів і маркіза. Отже, навіть попасти на прийом до Стовера не було надії: чого? по віщо? хто такі?
Жозеф узяв нумер їхнього телефону на випадок, може, трапиться щось цікаве, щоб міг одразу повідомити. Та що з того?
Отже, мсьє Бонамі дуже великої спостережливости не треба було мати, щоб посміхатися собі в еспаньйолку, подібну до чорного жука: вигляд хлопців не показував, що щастя давалося їм в руки.
За столом та навіть на вулиці вони з конспірації не говорили між собою про Стовера. Кіндрат Сліпчук спочатку забував про їхню постанову й заводив розмови, але Петро Вишнятинський щоразу так сердито й суворо обривав, що й Кіндрат уже навчився мовчати. Але зате в хаті (теж, правда, неголосно) він уже розціплював зуби на всю зашморку. Як тільки вони верталися з своєї блуканини по Парижу, він шпурляв капелюхом об ліжко й починав швидко та дрібно ходити по кімнаті, дзвінко стукаючи підборами об цегляну долівку.
— Глум! Ій-богу, глум! Я тобі кажу, Панасе, що це... Але тут Петро Вишнятинський з суворим обуренням перепиняв його:
— Ти знов? Ну й людина! Нема ніякого Панаса! Чуєш? Ні Панаса Скиби, ні Грицька Савенка немає! Зникли, вмерли, провалились крізь землю. Чуєш?
— Тю, знов забув. Та хто ж тут почує?
— Річ не в тому, почує хто чи ні. Та й то... А в тому, що треба в собі, в собі... — (Тут Петро Вишнятинський тикав себе пальцем у груди) — ...в собі перемінитися. Ти — Кіндрат Сліпчук.
— Мсьє Сліпошук.
— Ти — Кіндрат Сліпчук і більше нічого. Чуєш? "Неукінчений" студент львівського університету, син сільського вчителя, еміґрант. Двадцять раз я казав тобі: уяви собі це і будь, будь Кіндратом Сліпчуком. А ти: "хто ж почує". Коли ти будеш у собі Сліпчуком, то не забуватимеш.
— Ну, знаєш, "будь". Легко сказати.
— Вся справа не легка. Але коли взялись, то треба робити як слід, а не партачити.
— Вся справа — глум, я тобі кажу!
— Ну, що ж це, справді, таке? Послати двох дурнів, які ні бе, ні ме в таких справах. Хіба не ідіотство? Ну, як ми проліземо в той палац? Як? Ми! Маєш собі! Тут є ціла організація місцевих людей, вони всі входи й виходи знають, і вони не змогли. А ми зможемо! "Абсолютно і рішуче"! А тут тільки абсолютно смішно та рішуче глупо. От і все. От уже два тижні ми лазимо круг цього палацу. Ну й що? Хоч на крок посунулись? Ну, скажи сам: чи не ідіотство було посилати нас? Ні?
— Значить, не ідіотство, коли послали. Значить, ми ідіоти, що не вміємо.
Ну, тут Кіндрат аж за боки взявся.
(Продовження на наступній сторінці)