Петро весело засміявся, забілівши рівним тинком зубів, і ніжно обняв за плечі Кіндрата.
— Та ну? Та невже заболіло? А я ж так легенько взяв. Ну, знаєш, що: у компенсацію ходім у кіно. Так мене щось здіймає, що хочеться чи рухатись, чи піти кудись.
Кіндрат поправив краватку й лукаво скоса зиркнув на Петра.
— А, може, в дансинг? — невинно кинув він.
— Як у дансинг? Чого?
— Та перше: порухатиlt;;ь, потанцювати. А по-друге: попрактикуватись. Може ж, машиністку доведеться воювати, так щоб зі зброєю вміти вправлятися. Адже й товариш Кішкін, пам'ятаєш, запитав, чи вміємо танцювати. Га?
Петро пильно, з підозрою дивився на Кіндрата.
— Ой, братухо, гляди: чи не чортик знову підбирається? Га?
Але Кіндрат, певно, зо сміхом підморгнув.
— Чорта з два! Тепер не підбереться. Ні, верно, гайда в дансинг. Гайда в той інтернаціональний та інтерсоціяльний дансинг, що ми з тобою колись бачили проходячи. Там паризький пролетаріят танцює, шлюшки бувають, пани та чужинці наїжджають. Ну, й ми не аби хто: буржуазія, та ще й мєлкая. Га? Гайда? Як не схочеться танцювати, не будемо, а подивитись чому ні? Гріха нема ніякого проти справи.
— Ну, що ж, смалімо до дансингу! Ех, Грицю, дай руку! Не бійсь, не роздушу. Страшенно я радий, що ми отако побалакали. Тепер ніщо не страшне. Вєрно?
— На сто процентів!.. Ой, сказився: болить! Та болить же! Тю!
Петро розкотисто засміявся, вхопив з кілка капелюх, натовкмачив на голову і почав натягати пальто.
Розділ IV
Жан Рульо, відпустивши по шостій секретаря й дактильку, стояв перед дзеркалом у своєму поважному кабінеті, забитому, як у книгарні, полицями та столами з книжками й паперами, і з ніяковістю та іронічним усміхом розглядав своє обличчя. Чи впізнає ж його Жак? Правда, він ще до розриву з ним заводив уже бороду. Але тоді вона була ще маленька. Нерішуча та й неначе трохи іншого, ніж тепер, кольору. Тепер вона он яка пишна, пухнаста, яким артистичним русявим віялом облягає щелепи (для закриття яких її й було, власне, заведено). Хто знає, чи згадає Жак, як він сам колись, було, сміявся з неї? Так-так, що б там не було, треба визнати, що Жак ніколи зле не сміявся з нього, ні з бороди, ні навіть потім ні з чого у своїх політичних виступах проти нього. І лисина з'явилась, якої тоді ще не було, он яка: цегляно-червона, в якихось плямках, в горбинках, з цими жалюгідними жовто-сивими начісками з боків, "зовнішньою позичкою". Зате очі в оцих капшучках, оці маленькі, сховані під чоло очі, і оцей великий і теж цегляний ніс лишились, чорт би їх узяв, ті самі. Правда, Жак колись казав йому: "Знаєш, голубе, ти не Аполон, про це не будемо сперечатись. Але в твоїх очах стільки розуму, а в носі стільки сили, що ти подобаєшся жінкам більше, ніж визнані красені грецькими носами". Казав це без іронії, без заздрости, з малесеньким гумором. Ні, Жак був хорошим товаришем, це треба визнати щиро!
І Жан Рульо уже з виразним хвилюванням одійшов од дзеркала й подивився на годинник на руці: тільки десять по шостій, а побачення рівно о сьомій. І тут же раптом здивовано, навіть з деяким обуренням знизав широкими плечима: що за чорт, нарешті, хвилювання таке, неначе з коханою жінкою на перше побачення вибирається! Кандидат у міністри, один із лідерів не абиякої, а урядової, соціялістичної партії іде на побачення з колишнім "мансардним" товаришем і хвилюється, як хлопець.
А воно, власне, треба було не хвилюватись, а соромитись: затіяв же бо цілком хлопчачу дурницю, про яку сказати людям соромно. Жак, розуміється, відкине її і напевне (вперше, мабуть!) висміє його. Та ще потім, чого доброго, і в своїй пресі підніме на глум. Мораль московських вихованців цілком здатна на такий вчинок.
І знову, ходячи по хаті, глянув Жан Рульо на годинника й знову забув, яка година. І раптом круто зупинився. А чи не покинути цю дурницю? Взяти оце слухавку та потелефонувати Жакові, що він одмовляється від побачення?
Але від цієї думки стало так порожньо і тоскно, що Жан Рульо рішуче вийшов до передпокою, хапливо вдягся і вийшов на сходи. Щоб заняти час, який залишився до побачення, він пішов пішки до ресторану. І що більше наближався до нього, то хвилювання ставало все дужчим.
Над Парижем висіла сіра, важка запона зимового неба, з неї сипалась легесенька мжичка і натягненим до землі тонесеньким павутинням обсотувала світло ліхтарів і колола крила носа. А в душі Жана Рульо схвильовано співали соловейки, ті самі соловейки, які співали тоді, коли він з Жаком у лісі весною під Версалем укладали проекти світового соціялізму.
Змінився Жак чи не змінився? Колись їх обох товариші називали "Жан Жак не Руссо, а тільки Рульо". Хто зна, може, Жака тоді зачіпало те, що цією назвою його немовби позбавлялось ін диві дуальности, що його підпорядковувалось Жанові? Й може, ще й через те він тоді, щоб одірватись од Жана, відірвався від спільної партії й перейшов до москутерів? О, особисті маленькі амбіції часто грають більшу ролю, ніж високі принципи.
Коли Жан Рульо ввійшов до затишної залі ресторану й знайшов свій стіл, замовлений заздалегідь, Жака ще не було. І публіки в ресторані було ще не багато. Інтимне освітлення, незаймана білість скатертин, пухкий килим на всю залю, легесенька музика звідкись... Цей ресторан Жан вибрав навмисне: колись вони обидва мріяли про те, що, коли стануть відомими, а кишені їхні досить міцними, вони прийдуть сюди пообідати разом з великою буржуазією, щоб отут, на місці, у її присутності обміркувати, як краще її "ліквідувати". І от тепер вони обидва якщо не дуже відомі, то досить міцні на кишені. Так чому ж не виконати хоч першу половину програми? Але який Жак тепер, який?
І коли Жак Ленуар нарешті з'явився, коли його худорлява, тоненька, чепурненька, як і тоді, постать заклопотано просувалась між столиками, трошки ніяково озираючись на всі боки, Жан відчув, що в суті своїй Жак не змінився, що не тільки була та сама чорнява голова, ті самі злегка пукаті очі й чисто голене лице з горбатим носом, але й та сама лагідність, делікатність. Та сама соромливість і те саме сердження на себе за неї. І коли Жак нарешті побачив Жана й весь раптом просяяв, як колись тоді, коли знаходив його в юрбі, навіть так само зробив жест привіту зігнутою рукою, Жан Рульо швидко підвівся і, теж освітлений зсередини, широким жестом простяг до нього руку. Жак подав свою, і обидва, стиснувши їх, якийсь мент застигли так, мовчки дивлячись один одному в очі. І зараз же обидва з трохи засоромленою, але серйозною посмішкою сіли один проти одного і машинально розгорнули серветки. І Жан з хвилюванням помітив, що нижня губа Жакові легесенько тремтіла і що Жак її ментами, як це бувало й тоді при хвилюванні, прикусював. До них підійшов ґарсон і виручив із цього легкого замішання.
І от із усього цього Жан Рульо не зрозумів, а відчув, що й у Жака, мабуть, так само тьохкали соловейки в грудях, коли він ішов сюди, що й у нього призабулись ці двадцять років розстання, полеміки, гніву, навіть часами зневаги та ненависти, що спільне дитинство, а надто спільні юнацькі наївності так само, може, виявили себе дужчими за всі дорослі серйозності, за всі полеміки, зневаги, ненависті. Хто знає, може?
А з другого боку, хто знає, які сліди лишилися в душах, які зміни сталися в них, і тому обидва обережно підбирались один до одного, обмацуючи, обнюхуючи себе легенькими неважними запитаннями та увагами. І коли Жан Рульо переконався, що можна підходити вже до головного, він налив обидві склянки по вінця вином, узяв свою й простигнув її до Жака. Жак швиденько вхопив свою склянку й стукнув нею об Жанову.
— За минуле, Жаку!
— Так, за минуле, Жане!
Ну, значить, можна було сміливо починати говорити про свою серйозну дурницю.
— Так то, Жаку, дозволь мені поставити тобі насамперед таке запитання: чи не вважаєш ти, що в житті деяких людей (деяких, не всіх, розуміється!) іноді, а надто за наших таких складних бурхливих часів, настає такий момент, коли чоловік відчуває якусь таємну, незрозумілу йому самому потребу... гм! потребу, так би мовити, підвести підрахунок свого життя. Ні, навіть не так підрахунок, як...
Жан повів пальцями в повітрі, немов ловлячи не-схоплену думку.
— ...а навести мир у самому собі, погодити себе з самим собою. Бо з часом, розумієш, іноді це непогодження стає вже нестерпним. Знаєш ти це чи не знаєш?
І Жан зо схованим напруженням устромив очі в лице Жакові, — з відповіді Жака так само видко буде, чи є ще між ними хоч трошки колишнього схоплювання думки з одного слова чи немає вже?
Чортів ґарсон зірвав момент: приніс чергову страву й почав поратись з тарілками. І чи через це, чи через що інше, умисне чи ненависне, Жак не зрозумів питання.
— Вибач, Жане, мені трошки не ясно... — і куснув нижню губу.
Але, Боже мій! І в нього волосся поріділо, прошилося срібними ниточками, надто над вухами, і в нього круг очей повгризались у шкіру зморщечки, і горбатенький носик немовби схуд і дужче згорбився, і пукаті, милі очі теж ніби трошки схудли.
Коли ґарсон нарешті відійшов, Жан машинально відпив із склянки вина й знову допитливо встромив очі в Жака. Потім поставив склянку й тихо заговорив:
— Бачиш, Жаку, у мене є ціла купа питань, які я хотів би не те що... обговорити з тобою, а... довести до твого відома. А потім, в залежності від того, як ти реаґував би на них, рішати: обговорювати чи не обговорювати. Чекай: ніяких дебатів, дискусій я не пропоную, ми досить уже надискутувалися за ці двадцять років, як розійшлися. Річ тепер не в тому, хто в цей час мав рацію, а хто ні. Річ в іншому. Річ у тому, як бути далі.
(Продовження на наступній сторінці)