Сталинський (сміється). Ну, ви ж і запеклий народ. (До вахмістра, що входить). Дві склянки гарячого чаю. (Вахмістр виходить). Так. Ну, так що ж мені робити з вами, мовчунами милими? Мені наказано начальством покінчити вашу справу за всяку ціну. А як його скінчиш, коли ви такі непохитні? Я б уже й сам радий одчепитись од вас, аби мені хоч дві-три чисто формальні графи заповнить. І тоді — бог з вами, одчепіться од мене. (Добродушно сміється). Ну, на формальні запитання будете відповідать? Де родились, де вчились? Тут же нічого страшного немає. Га?
Ніна не рухається, мовчить. Вахмістр входить з чаєм, ставить на стіл,
виходить.
Сталинський (підсовуючи склянку Ніні). Прошу. Будь ласка, погрійтеся.
Ніна не дивиться на чай, мовчить.
Сталинський (з захопленням сміється). А, їй-богу, мені це подобається. Я це люблю. Таких противників я люблю. Оце видержка, сила, строга тактика. Прекрасно, прекрасно! І скажу вам так, знаєте, по щирості, не по-жандармськи, а по-людськи. (Озирається, тихіше). Держіться раз у раз такої тактики. Мовчіть і ні пари з уст. Головне, ні одного згуку, ні одного слова. Для нашого брата, жандарма, нема нічого гірше, як отаке абсолютне мовчання. Це, я вам скажу, вбивча, безнадійна штука. Туман, непроглядний туман. Я, по правді сказати, зовсім поганий жандарм, мене таке мовчання просто вводить в апатію, і я готов сяк-так замазати справу, швидше зіпхнуть її з рук. Як от з вами. А от є у нас такі поети жандармського діла, яких така, як ваша, тактика доводить до сказу, до хвороби. Їй-богу. Нехай арештований бреше, заплутує, вигадує, нехай лається, аби не мовчав, аби подав голос одним, двома словами "не знаю", або "не хочу відповідать", або що-небудь. Тут, розумієте, з психологічного боку важне отаке подавання голосу. Розумієте? Бо коли арештований каже "не знаю" або "не хочу відповідать", то цим він усе ж таки відповідає. Він уже входить в певний контакт із слідчим. Ви розумієте цю різницю? Розумієте?
Ніна мимоволі з цікавістю починає слухати його й киває головою.
Сталинський. Ні, ви не розумієте саму ідею цього бажання? Розумієте? Ніна. Розумію.
Сталинський. Тут одно-два слова, кивок голови, й уже тоді піде. А от з вами просто біда. Але ви молодці! Аж шкода, їй-богу, що вам доводиться все ж таки дорогенько платити за цей принцип. Наприклад, ваш чоловік. Чудесна, значна, сильна особа. Але... (сумно хита головою) тюремний лікар казав про нього неприємні речі.
Ніна тривожно дивиться на нього.
Сталинський. Не знаю, чи буду я ще з вами бачитись і чи варто вам це казати?
Ніна (тривожно). Він хворий?
Сталинський. Ні, так щоб дуже, то не можна сказати, але... у нього починається туберкульоз. Ви це, мабуть, знаєте? Йому треба якомога швидше з тюрми вийти. Інакше...
Ніна (гаряче). Господи! Так випустіть же його.
Сталинський (посміхаючись). Будь ласка. Будь ласка. Та ви ж самі не хочете виходить. Як же я вас випущу, коли я не можу пустих формальних відомостів записати? Наприклад, я й досі не знаю, коли ви подружились.
Ніна. Ну, три роки.
Сталинський. Ну, от бачите. Три роки, а ваша шановна тіточка каже — три з половиною.
Ніна. Ну, може, три з половиною.
Сталинський. Отак-о. "Може, три з половиною". Та мені ж треба точно це знати. Ви, здається, жили тоді в Полтаві?
Ніна. В Полтаві.
Сталинський. Але подружились ви ще до знайомства з Михайлом Буначенком?
Ніна. З Буначенком? Ні, ми познайомилися з Буна... (Злякано замовкає).
Сталинський. Ну, от ви й злякались уже. Так я й знав. Ну що тут такого, що ви знайомі? Це ж не революціонер, а мирний обиватель собі...
Н і н а. Я не можу відповідати вам. Одпустіть мене.
Сталинський. Як хочете. Як хочете. Я тільки в ваших інтересах. Чим довше я не зможу зібрать про вас формальних відомостів, тим довше ви сидітимете. А здоровля вашого чоловіка від того не покращає. Як хочете, наприклад, мені треба чисто таку... пусту справочку: за скільки день до того, як у вас в квартирі була друкарня, ви з вашим чоловіком їздили у Миронівку.
Ніна. Вибачайте. У нас ніякої друкарні не було.
Сталинський. Ах, простіть, я не так висловився. Як ми прийшли до вас на квартиру, за скільки день до того ви виїхали?
Н і н а. Я не знаю. Пустіть мене.
Сталинський. Ви не хочете відповідати чи не знаєте?
Н і н а. Я не хочу відповідати. Чи, той я не знаю... Я ні про що не знаю. І я не хочу відповідать. І пустіть мене. Я вас прошу... Я не можу... (Говорить з сльозами в голосі).
Сталинський. Добре, добре. Я ж нічого. Зараз же вас одведуть, ви не хвилюйтесь. (Дзвонить). Я ж тільки для вашого добра хотів. Не я сиджу, а ви. Я тільки службу виконую. (Вахмістру, що входить). Одвести пані Чоботар у прийомну. Прощайте. Ще раз вибачте, що потурбував.
Ніна, не уклонившись, хапливо виходить.
Сталинський (тихо до вахмістра). Підожди. Івана Чоботаря. Під час допиту я викличу Марію Ляшківську. Потім подзвоню три рази. Чуєш? Тоді ввійдеш і скажеш, що мене негайно просить до себе на хвилинку генерал. Чуєш?
Вахмістр (тихо). Слухаю. (Виходить за Ніною).
Сталинський (швидко підходить до шафи, одчиняє). Про Буначенка записано?
Ніздря. Так точно, Василь Павлович! Напрасно ви тільки пустили її так швидко, вона б іще сказала. Уже була на мазі.
Сталинський (мовчки відходить). Замкніться.
Ніздря хапливо зачиняється. Входить з вахмістром Іваи, дуже схудлий, зарослий бородою, під очима сині западини, часто кашляє, беручися за груди. Іде помалу, слабо тримаючись на ногах, як людина, що недавно встала після тяжкої хвороби, горбиться.
Сталинський (попереднім своїм тоном, м'яко і добродушно). Прошу сідати. Дуже, дуже мені прикро, що доводиться турбувати вас, але що ж зробиш, мене турбують через вас. Ну що ж, як ваше здоров'я?
Іван сідає помалу, немов сам у хаті, виймає цигарку.
Сталинський (поспішно витягає сірники, запалює й підносить). Прошу.
Іван, ніби не бачачи, так саме, не хапаючись, запалює свого сірника й
закурює.
Сталинський (сміється). Ех, панове, панове! І сміх із вас, і горе, і жаль на вас дивитись. Самі собі шкодите, а нас катами називаєте. Дивився я оце на вашу дружину й думав собі: ну за що. ж хоч оця дитина страждає? Кому то потрібно? Молоде, невинне, сидить у тюрмі, тужить. Ах, ви! Вважаєте себе за людей гуманних, чулих, чесних, а робите таку жорстокість над найближчими вам людьми. Егоїсти ви, мої панове, та й більш нічого. Егоїсти і боягузи. Нема у вас ні гідності, ні честі: напакостять, нашкодять, а потім ховаються за спідницю і примушують за себе майже дітей страждать. А що, не так? Ну для чого ви держите у тюрмі вашу жінку? Я вам кажу: ну, дайте мені відповідь на два-три чисто формальних запитання, і я випущу вашу жінку. Ні, не хочете; нехай, мовляв, і вона сидить зі мною. Неправда хіба? Ні? Ага, вам тут легко мовчать, я знаю. Ні, коли ви такі герої, коли ви такі сміливі люди, так виходьте на бій одверто, груди на груди. Ану, я вам даю слово, що як тільки заговорите, так моментально я вас накрию й за два допити довідаюсь все, що мені треба. Хочете заклад? Бачите, я чесно пропоную вам бій і відкриваю свої карти. Ну?
Іван сидить і поводиться так, ніби нікого в кімнаті, крім нього, нема. Курить, подивляється навкруги, позіхає, кашляє.
Сталинський. Ну, правда, чесність у вас не в пошані, я знаю. Вибачайте, що про таку нісенітницю забалакав. Джентльменства ви також не розумієте. Ви розумієте тільки страх. Правда? Ну, в такому разі, чого ж ви боїтесь? Щоб не сказати на самоті зі мною чого-небудь зайвого? Боїтесь, щоб товариші в чомусь не запідозрили? Добре. Я можу покликати сюди ваших товаришів. Говоріть при них. Згоджуєтесь? Мовчання — знак згоди. Чудесно. Зараз покличемо ваших товаришів, як вам так цього хочеться. (Дзвонить). Можна й це зробить для вас. (Вахмістрові, що входить). Попрохай сюди пані Марію Ляшківську. Швидко. (Вахмістр виходить). Ви нічого не маєте проти цієї особи?
Іван ніби не чує.
Сталинський (цинічно сміється). Приємна дамочка. Але, по правді, ваша жіночка мені більше подобається. Таке собі пухкеньке, м'якеньке. Вона в вас, здається, лоскоту боїться. Га? Я її трошки обняв, а вона зараз же зовсім по-дитячому сміятись почала. Хе-хе-хе. (Пильно дивиться, жде, іншим тоном). А правда, з мене немудрий жандарм? Ви собі сидите й думаєте: якими дурницями хочете розсердити мене, щоб моя жінка та під обіймами поганого жандарма засміялась. Правда, так думаєте? Але, я вам скажу, буває, що й сміються, буває, ви не думайте. Може, не зовсім хочеться сміятись, а коли треба... Розумієте, треба — то із жандармами сміється. І не тільки сміється, а буває дещо й більше. В жінок це буває. У них серце м'якше, більше. Вона готова свою честь ради коханого в жертву принести. А ваша дружина, здається, любить вас дуже-? Га? (Сміється).
Входить Марія, не пізнає Івана, підходить до столу.
Сталинський (біжить їй назустріч, дуже привітно). Прошу, прошу! Сідайте, будь ласка. Вибачте, що турбую вас... Ось тут...
Іван (підводиться, посміхається до неї, простягає руку). Невже не пізнаєте?
Марія. Господи. Та не може бути! (Хапає його руку, не випускає, вдивляється). Боже, що ж вони з вами зробили! Я чула про вашу хворобу, але не уявляла...
Сталинський. Вибачайте. Добродій Чоботар висловив бажання,, щоб я покликав кого-небудь з товаришів, і тоді він буде давати відповіді.
Марія (швидко, здивовано дивиться на Івана). Ви справді?..
Іван (ніби не чувши цього). Ну, як же ви живете?
(Продовження на наступній сторінці)