Марія (пхає Ніну). Швидше, швидше, ради бога!
Іван. Михась, Ангелок, спускайте жінок. Вони зараз будуть ламати двері. Ми не встигнемо. Я піду їх затримаю.
М а р і я. Ви не маєте права цього робити. Подивіться на Ніну. Беріть її і спускайтесь. Я задержу.
Дзвінок і зараз же гупання в двері. Крик жіночий.
Марія. Вони ламають. Олена Карпівна прокинулась. Швидше, я вам кажу.
Ангелок (розтеряно хапає Ніну й тягне її до балкона). Ходімте, ходімте...
Ніна. Іване, Іване. Я не піду без Івана.
Марія (пхаючи Івана). Та йдіть же ви. Ах, господи! Михасю, чого ж ви?
Михась. Я зостанусь, я задержу.
Ніна. Ва-аню.
Іван хапає її й майже виносить на балкон.
Марія (злісно штовхає Михася до балкона). Ідіть-бо, я вам кажу. У вас старий батько. Швидше. Чуєте?
В квартирі тупотіння ніг. Дзвінок. Михась, махнувши1 рукою, вибігає. Марія біжить у передпокій. Іван ще раз виглядає, зачиняє за собою балконні двері й зникає. Чути голосні балачки, брязкіт острогів, важкі кроки, шамотня.
Входять: Марія, Сталинський, поліцай, жандарм. Сталинський — років 38, з довгою викоханою чорною бородою.
Марія (йдучи попереду жандармів і поліції). А це моя кімната. (Спокійно зупиняється і стоїть).
Сталинський (дуже ввічливо, майже ніжно). Ага, це ваша кімнатка! Дуже приємно, дуже приємно. Мила кімнатка.
1-й поліцай (знаходить на столі шрифт і зараз же підносить до Сталинського). Типограхфія, ваше високоблагородіє.
Сталинський (живо). А-а, шрифт. Он як. Багато? 1-й поліцай. Так точно, порадошно. (Показує рукою на стіл).
Сталинський. Ага, це тільки що, очевидно, принесений. (До Марії, дуже привітно, добродушно). Правда?
Марія. Хіба вам не все одно, коли принесений?
Пристав (розглядаючи валізку). Пудів зо три буде. (До поліції). Двері на балкон подивись. Живо!
2-й поліцай. Там какаясь біла вещ, ваше високоблагородіє.
Пристав. Подивись. Корнієнко, книжки передивись. Шрифт у одно місце. Та не розкидать мені.
Сталинський (ходить по кімнаті й уважно роздивляється. До Марії ласкаво). А чия ж це друкарня, дозвольте спитати?
Марі я. Моя.
Входить Олена Карпівна, закутана в велику хустку.
Олена Карпівна (зачувши слова Марії, гордо, велично). Прошу вас не вірити. Ця особа живе тут в гостях. Квартира ця моя і друкарня моя.
Сталинський (з ласкавою й серйозною посмішкою). А, ваша? А дозвольте вас спитати: для якої потреби ви маєте у себе друкарню?
Олена Карпівна. То моє діло. Тільки я вам заявляю...
Марія. Олено Карпівно, ну навіщо ви це?.. Олена Карпівна. Я вас не розумію, Маріє Антонівно.
В цей час другий поліцай знаходить драбинку на балконі і кличе знаками туди пристава. Пристав через якийсь мент вертається з драбинкою в руках у кімнату і прямує до Сталинського.
Пристав (тихим голосом). Мотузяна драбинка.
Сталинський (жваво). Де була? На балконі? Значить, вони тудою тільки що втекли. Що ж ви мені показуєте її? Свисніть моментально. Вони ж тут, на подвір'ї, в сусідніх квартирах. Обшукать весь будинок.
Пристав. Слухаю, ваше високородіє. (До поліцаїв). Подать свисток на двір. А ти, Сівашов, біжи на вулицю. Стій, я сам. (Вибігає).
Сталинський(до Олени Карпівни і Марії). На великий жаль, доводиться турбувати вас такої пізньої години, але що зробиш. В тих кімнатах нікого більше немає?
Олена Карпівна. Немає. (Раптом). Я сподіваюсь, що ви, арештовуючи мене, дозволите взяти з собою необхідні речі? А також Євангеліє.
Сталинський. О, будь ласка, будь ласка. Але ви зовсім даремно гадаєте, що я вас буду арештовувать. Абсолютно непотрібно. Я от попрохаю тільки шановну паню поїхати зі мною на півгодинки в управління — там напишемо протокольчика. Шрифт ми, розуміється, мусимо забрати у вас. Це вже прошу вибачити мені, але ж ви не маєте промислового дозволу на хатню друкарню? Ні?
Олена К а р п і в н а. Ні, не маємо.
Сталинський (тим же ввічливо-серйозним тоном). Ну, от бачите. Значить, ви незаконно тримаєте у себе без дозволу промислове знаряддя.
Олена Карпівна. Хіба ж я не маю права тримати у себе промислові речі?
Марія. Ах, Олено Карпівно, жандарм глузує з вас, а ви...
Сталинський (поспішно, навіть з образою в голосі). Бог з вами, бог з вами. Де ж ви тут бачите глузування? Я цілком серйозно кажу, що не маю за що арештовувати шановну лані. А шрифт мушу конфіскувати. Вас*же прошу зі —мною на півгодинки для протоколу...
Пристав (вбігаючи, радісно). Дозвольте доложить. Злочинці спустились в квартиру під нею. Вони арештовані.
Сталинський. Ага! Чудесно. Так прошу вас, шановна пані. (Показує рукою на двері. До пристава). А ви тут самі докінчуйте трус.
Пристав. Слухаю.
Сталинський, погладжуючи бороду рукою й задоволено посміхаючись, помалу виходить за Марією й Оленою Карпівною.
Завіса
ДІЯ ДРУГА
Кабінет жандармського підполковника Сталинського. М'які фотелі 2, шафи з актами, бібліотека, портрети царів, стіл. Одні двері — в прийомну, другі — в сусідню кімнату. Велика шафа з скляними дверцями, запнутими зсередини сітчатим серпанком. В кімнаті Ніздря й Вахмістр. Ніздря — років 50, високий, худий,— з понурими чорними вусами і хмарним
лицем п'яниці. Вахмістр — молодий, франтуватий.
Ніздря (стоїть біля шафи й тримає в руці табакерку з табаком, з якої часом нюхає). А ти думаєш, ти на старість не дойдьош до тетой шафи? Дойдьош. Каїн доведе.
Вахмістр. Я на казьонной службе, мені він нічого зробить не в силах. (Прибирає на столі).
Ніздря. Хто? Каїн не в силах? Понімаєш ти, з носа та в рот. Та Каїн, брат, тобі кого хоч, самого генерала, как схоче;
в острог посадовить. "Казьонна служба"! Він тобі з кого хоч, з усіх апостолів юд може поделать. Я по какой причині в нього на шкафном положенії состою? Га? Я до Каїна, знаєш, хто був? Га?
Вахмістр. Та чув, машиністом.
Ніздря. Так ото ж понімай! А познакомився з цим Каїном, і от що получилося. Га? Достоїн я, щоб мене полові у трактирах по морді били? Совершенно упольнє достоїн. А хто причина? Каїн. Та ти мене, бувало, ножем ріж, огнем печи, щоб я товариша виказав. А тепер? Гм. "На казьонній службі"! Ну, згадаєш моє слово: уб'ють Каїна.
Вахмістр. Хто?
Ніздря. Найдуться такі. Та ти перший можеш убить, знаєш ти це чи ні? Посміхаєшся. А от згадаєш мене. Хіба це офіцер как офіцер? Це диявол. Вєрно, диявол. Нечистий дух. Ти смотри: другі офіцери як спольняють службу? Прийшов, позанімався, скільки полагається, того допросив, тому приказав, там підписав, напився чаю, покурив і пішов додому. Так. А тетот?А тетот нє-є. Тетот не довольний допросом, не довольний тим, що чоловік сидить у тюрмі год, два, три, що, може, здоров'я потеряв. Йому наплювать. Що йому допрос? Йому душу свою давай. Понімаєш? У душу йому нада залізти, сковирнуть її, обплутать, обснувать, як паукові. От що йому нада. От він мене у шкафу засадовить, щоб я записував і підглядав за арештованими. І сиджу, сукин син, сиджу. Скаже задушить своїми руками — і задушу. А як він насилував тут оту, що потом повісилась у тюрмі, хіба ж я не сидів отут у шкафі й не бачив того? Бачив і не пікнув. А спробуй я пікнуть про це, то іменно, що тільки пікнув би.
Вахмістр. А в шкафі ж таки чхаєте?
Ніздря. Ну, а ти не чхнув би, якби бачив, що чоловік от-от лізе сам у павутиння? Га?
Вахмістр. Так ви ж проти служби. Змєну, значить, дєлаєте.
Ніздря. Яку службу? Хіба по службі полагається чоловіка заплутувать? Када він винуват,— допроси його, суди, в тюрму одправ. А не совращай його душу страхом і обманом.
Вахмістр. А Каїн на цей щот сволоч порадошна, то правда.
Ніздря. У-у, сатана, нечистий дух. Стой, кажись, сам іде. Його голос. Оце, значить, уже тих мовчунів на допрос привезли.(Хова в кишеню табакерку). А молодці. Сім місяців б'ється з вими й ні одного слова не добився. Тшш.
Входить Сталинський.
Сталинський (різко, сухо, строго). Приготовлено все?
Ніздря (влесливо, з м'якою запобігливою посмішкою). Так точно, ваше високоблагородіє.
Сталинський (до вахмістра). Впусти паню Чоботар.
Вахмістр мовчки повертається й виходить.
Сталинський. А табакерка де? Ніздря. Дома зосталась, ваше високобл... Василь Павлович.
Сталинський. Чхать не будете?
Ніздря. Боже борони, Василь Павлович! Що ж я, служби не понімаю, чи как? Ну, согрішив у той раз, так хто, Василь Павлович, не грішний?
Сталинський. Ну, на місце. В будку. Марш!
Ніздря зирка на нього, одчиняє шафу н залазить у неї.
Сталинський. Папір, перо, все є? Ніздря. Так точно, Василь Павлович. Прикажете замкнутись?
Сталинський. Замикайтесь.
Ніздря зачиняє за собою двері шафи. Сталинський сідає за стіл, готує теку
з паперами.
Вахмістр попереду, за ним Ніна входять. Ніна схудла, змарніла, з боязкими широкими очима, в теплій в'язаній блузці й дитячій, теж в'язаній, шапочці. Вахмістр пропускає Ніну вперед і виходить.
Сталинський (прибирає вигляд простої, добродушної людини; ввічливо встає, подає стільця). Сідайте, будь ласка. Ще раз вибачайте, що знов потурбував вас. Знаю, знаю, лаєте мене, а що ж я маю робити? Ну, так як, і сьогодні мовчатимете?
Ніна мовчить і засува руки в рукав — видно, їй трошки холодно.
Сталинський. Вибачте, вам, здається, трошки холодно? Може, дозволите скляночку чаю? Я гадаю, що це така штука, що й од жандарма можна прийняти. Га? Дозволите? (Надушує ґудзика дзвінка).
Ніна мовчить і дивиться повз Сталинського.
(Продовження на наступній сторінці)