Більше Рибін на берег не з'їжджав і тільки сьомого серпня поїхав на берег сам Бутаков, щоб визначили довготу та широту цього місця і нарубати дров. Справа була ризикована тому, що неподалік на узгір'ї розкинувся великий аул. На березі до Бутакова під'їхали кілька аксакалів і спитали його:
— Що ви за люди і чого приїхали до нас?
— Ми баликчі, рибалки та мисливці, — відповів Бутаков спокійно. — Приїхали ми нарубати палива, щоб зварити собі бишбармак та чай, а з вами розпочати дружбу. Ось вам від нас подарунки: дві мати, тютюн та голки, щоб шити одяг.
Діди перезирнулися, подарунки прийняли, подякували, але на зброю супутників Бутакова дивилися з недовір'ям і острахом.
— А ще, — вів далі Бутаков, — думали ми купити у вас кількох баранів або обміняти їх на різні речі. Ми можемо дати вам сокири, пили, ножі та ще що-небудь.
Аксакали неголосно порадилися проміж себе, потім найстарший кивнув головою:
— Добре. Завтра приженемо вранці баранів.
І, тихо перемовляючись, поїхали геть, а Бутаков пішов на сусідню гору, де не було ані людей, ані худоби, і взявся за роботу.
Він саме закінчив свої астрономічні спостереження, коли знов знявся свіжий вітер. Хвилі щохвилини зростали і з ревінням налітали на вузенький пляж біля підніжжя скель, здіймаючи із дна жовту каламуть. Довелося витягати шлюпку на берег і заночувати на хівинській землі. Це було дуже небезпечно, бо могло викликати дипломатичні ускладнення, і Бутаков дуже жалкував, що поїхав на берег. На щастя, ніч минула спокійно, а вранці він довго чекав обіцяних баранів, але так і не дочекався.
Ані дров, ані навіть хмизу або чагарника матроси тут не знайшли. Замість дров, нарізали снопів кураю.
— Нічого, — говорили моряки. — Зваримо кашу і на кураї, а дрова знайдемо в іншому місці.
Шхуна йшла вздовж південного берега від Кин-Камиша до Токмак-Ата. Спалили курай, спалили палубні лави, навіть запасні весла для шлюпки, але Бутаков більше не наважувався висаджуватися на берег, і південне узбережжя знімали з борта "Константина" так званою "окомірною" зйомкою. Двадцятого серпня задув ходовий вітер, і "Константин" нарешті вийшов у відкрите море, до мальовничих, густо порослих лісом островів, відкритих минулого літа.
І тут Бутаков несподівано відкрив ще один маленький скелястий острів, а поруч із ним другий, низовинний. Перший назвав він островом адмірала Лазарєва, а другий ім'ям славетного російського мореплавця Беллінсгаузена. Тут матроси нарубали дров та хмизу.
Рибін зробив повну зйомку, а Бутаков проміряв глибину моря між островами, а також в затоках і бухтах острова Николая.
Міцний вітер раптом змінився повним штилем, коли лише глибинна мертва зибінь помірно й ритмічно вколисувала шхуну на гнучкому склі заснулого моря. А потім знов дмухнув жаданий вітер, змивши дзеркальний блиск з ласкавого теплого моря, і рушив "Константан" на схід, перетинаючи море впоперек, до острова Менши-кова, бо Бутаков хотів ще раз спробувати знайти найсхідніше п'яте гирло Амудар'ї в затоці Биш-Кум.
Цього разу він пройшов в Биш-Кум зі сходу, за островом, який захищав затоку від північного вітру і відкритого моря, знайшов чудову якірну стоянку, а самий цей острів назвав островом Єрмолова. Вода в Биш-Кумі була прісною і кишіла рибою найсмачніших і найцінніших порід, а острів був порослий добрим лісом, і моряки одразу запаслися паливом, водою і свіжою рибою. Берег тут був пустельний, але вдалині вночі ледве помітно блищали вогники — то були стійбища каракалпаків, і старий казах-провідник розповів Бутакову, що вони приїжджають сюди збирати ягоди джиду, які росли тут у великій кількості.
Три дні простояв Бутаков у Биш-Кумі, поки задув південний вітер і "Константан" помчав на північ, в останній раз промірюючи глибину відкритого моря, і десятого вересня ввійшов у гирло Сирдар'ї, де знов зустрів шхуну "Николай".
П'ять днів відпочивали обидві команди, потім Бутаков з Поспє-ловим пішли в затоку Перовського, визначили її координати і зокрема координати чудової гавані Чубар-Тарауз і нарешті повернулись до Косаралу, розвантажили обидві шхуни і двадцять другого вересня спустили на них прапори.
Експедицію було закінчено, але сила роботи лягла на плечі її учасників. Бутаков спішно докреслював географічну, гідрографічну та мореплавну карти Аралу, упорядкував свої астрономічні спостереження. Істомін з ранку до ночі клацав на рахівниці, підраховуючи, скільки витрачено харчів, ліків, одягу тощо. Рибін перевіряв топографічні дані і креслив топографічну карту островів та берегів.
Чимало роботи припало й Вернерові та Шевченку. Вони систематизували, нумерували та каталогізували кожен камінець, кожну грудку глини, кожну черепашку та скам'янілість, потім вкладали їх в пласкі коробочки і наліплювали на коробочках порядкові номери. Після мінералогічної колекції взялися за ботанічну і якомога краще пильнували рослини, висаджені в горщики, як зразки рідкісних представників пустельної зони.
— Хоч би в дорозі не вдарив мороз. Тоді все загине, — приказував Вернер і з великою тривогою щоранку дивився на барометр та на термометр.
Кожну засушену рослину вони обережно наклеювали на аркуш александрійського паперу, під нею робили напис латинською і російською мовами іноді з місцевою назвою, вказуючи місце, де її знайдено. Рослини сортували по сімействах, потім готові аркуші пакували, старанно перекладаючи цигарковим папером та ватою. І нарешті взялися за зоологічну колекцію. Метелики, жуки, скорпіони та павуки були теж перенумеровані, записані в каталог і добре запаковані в засклені коробочки. Кожне пташине яєчко загортали у вату і складали в коробки від сигар, нумерували і записували в каталог, і повні коробки обережно опускали у велику скриню, обіклавши їх м'яким сіном та клоччям.
Настрій у Шевченка і Вернера був чудовий. Вернер був певний, що коли йому вже дали унтер-офіцера на підставі торішнього представлення Бутакова, то зараз за виконання наукової роботи з ботаніки, геології, і головне, за відкриття ще одного родовища кам'яного вугілля його напевно мусять підвищити до прапорщика, тобто механічно зняти з нього заслання.
— Негайно піду на демісію, — мріяв він уголос, і одразу вступлю в один з технологічних інститутів на схід від Дніпра. Тоді через три-чотири роки стану інженером.
— Чому — на схід від Дніпра? — здивувався Шевченко.
— Невже ти, Тарасе, забув, що нам, ляхам, нещодавно заборонили служити в державних установах і вчитися в університетах та інститутах на захід від Пулковського меридіана?
— Ой, чорт! Знов забув, де живу і в який час, — з серцем відгукнувся поет.
Шевченко дуже хотів побачити Кульжан та Жайсака і довідатися, як склалося їх життя, але аул відкочував від Раїма майже одночасно з виходом у море "Константина", і нікому не сказали казахи, де кочуватимуть до зими.
Шевченко поїхав туди, де стояв порожній будинок Джантемира, але жатаки, сторожі зимівлі грізного бая, не розуміли російської мови і тільки радісно вітали Тараса-агу, вклонялися йому і, посміхаючись, щось казали, повторюючи імена Джантемира, Кульжан та Жайсака. Так і повернувся Тарас Григорович в Раїм, нічого не зрозумівши. Він залишив у жатака записку, в якій писав Жайсаку, що їде в Оренбург, де про нього завжди можна буде довідатися на квартирі Федора Лазаревського.
Багато люду наїхало за літо в Раїм: солдаток, купців, чиновників, ремісників. Багато набудували вони собі жовто-сірих саманних будиночків з пласкими глиняними дахами і такими ж огорожами-ду-валами. Поруч хаток ліпилися крихітні вівчарні, корівники, стояли височенні ожереди сіна, кури з курчатами греблися в смітті. Ніщо тут вже не цікавило Тараса Григоровича, душею був він далеко.
І навіть те, що оказії і влітку нічого йому не привезли, вже майже не хвилювало його.
Недбало переглядав він газети за останні місяці, і тільки показав Вернеру кореспонденцію з Парижа про те, що президент Луї Наполеон Бонапарт приймав парад Національної гвардії.
— Пустили цапа в город! Побачиш, Хомо, ще буде з цього президента новий король. І подумати тільки, що це в Парижі, колисці республіки! І пишуть, що його вітали селяни!
— Тому, що покійний Наполеон дав їм землю, а інші всі тільки й дивляться, як позбавити селянина землі. Ну, треба нам з роботою поспішати, — перевів Вернер розмову на інше. — Адже коли відпочине остання оказія, і нам з нею доведеться вертати до Оренбурга.
За два дні до відходу оказії Бутаков тепло попрощався з гарнізоном та іншими жителями Косаралу й Раїма і поїхав під охороною півсотні яїцьких козаків разом з воєнним інженером, який приїжджав для фортифікації Раїмського укріплення, а Вернер, Рибін, Шевченко та Поспелов з матросами Балтійського флотського екіпажу навантажили на вози оказії всі колекції, майно та наукові матеріали експедиції і тепер чекали від'їзду.
В останню ніч не спалося Тарасу Григоровичу. Всі речі давно були спаковані. Лишалася тільки постіль та складані похідні койки. Вернер довго мовчки сидів біля столу і дивився в одну точку, а Шевченко дістав свою заповітну книжечку і почав писати. І раптом йому стало сумно від думки про те, що він часом так недбало і навіть презирливо ставився до цього Синього моря, до повної величі багатоводної Сирдар'ї, до Раїма і Косарала, де жилося йому багато краще, ніж в Орську. Тут всі ставилися до нього чуйно, шанували в ньому не тільки людину, але й художника, і поета, і його прощальні вірші мимоволі відбили цей його сум.
(Продовження на наступній сторінці)