— Добре! Після мук спраги в Каракумах та на Аральському морі відчуваю глибоку симпатію до всіх колодязів світу, — засміявся й Шевченко. — А ви знаєте, — іронічно додав він, — хоч які темні й похмурі обрії, а мені все ж таки посміхнулася надія на... унтер-офіцерські погони.
І з таким кумедним лукавством підморгнув Герну, що той ще веселіше розреготався.
Як не затримував Герн Тараса Григоровича, Шевченко швидко попрощався і поспішив до своїх друзів на Костьольну.
Повільно йшов Шевченко оренбурзькими вулицями, заглиблений у невеселі думи. Новини приголомшили його, і туга знов прокинулася в ньому.
Бєлінський, Петрашевський, Момбеллі... І раптом згадалося, що й Макшеєв був знайомий з Петрашевським і теж брав участь у палких суперечках в його гуртку про долю Росії та народів Сходу. Невже і тут, в Оренбурзі, вирве його з життя пазуриста лапа Третього відділу?! А може, все-таки переїзд із столиці в провінцію врятує його від арешту та каторги? Певно, справі Петрашевського надають неабиякого значення, коли навіть Герн, завжди такий спокійний, розповідав про неї з хвилюванням. Треба буде написати до Петербурга Михайлу Лазаревському, що перейшов на службу в столицю із значним підвищенням, і треба попередити Макшеєва.
Думки вихором кружляли в голові. Треба перш за все заспокоїтися і загнуздати свої нерви. З цього починав Шевченко завжди, коли душа його була збентежена. Він звернув на оголений і безлюдний бульвар, сів на лаву з поламаною спинкою, порізану та подряпану ножиками, і довго мовчки сидів, заплющивши очі.
Гострий біль від удару долі, який краяв його серце перший час, вже притамувався. Грубість, бруд і злидні солдатського житія тепер стали здаватися йому не кошмаром, а огидною, але звичною деталлю. Головне не це. Головне, що тепер він знав, як ніколи раніше, що не тільки поодинокі порядні і передові люди, які розуміють суть соціальних відносин, але й простий, не спокушений на політиці народ прекрасно відрізняє злочинця і лиходія від мученика. Народ не зневажає борця, ані коли він каторжник у дзвінких кайданах, ані коли забритий, у солдатському мундирі. Народ знає...
— Так. Так воно і є! — сказав Шевченко вголос і підвівся з лави.
Поспєлов і Левицький давно чекали Шевченка з обідом. Аксинья раз у раз вибігала на вулицю подивитися, чи не йде Тарас Григорович, і бідкалася, що перестоїть печеня й прохолонуть пухкі недільні пиріжки. І тільки-но ввійшов у кімнату поет, на столі з'явилася супова ваза з паруючим справжнім українським борщем і ціла гора рум'яних пиріжків.
Не встигли вони знищити й половини поданого, як за вікном задзеленчали дзвіночки і з тарантаса вистрибнув Федір Лазаревський.
— Федя приїхав! — кинувсь назустріч Левицький. — Федю, Федю, Тарас Григорович повернувся! — кричав він, хапаючи Лазаревського за плечі, поки Аксинья втягала чемодани, портплед, мисливську рушницю і пару забитих диких качок.
— Та невже!? Оце так сюрприз! Оце дійсно радість! — підбіг Лазаревський до Тараса Григоровича і палко обняв його. — Нарешті! Зовсім чи тимчасово?
— Не знаю. Поки що поживу, а там побачимо. Лазаревський був усе такий же худорлявий і гнучкий, але фігура
його вже втратила юнацьку тендітність, яка викликала у Шевченка мимовільну ніжність до молоденького земляка, як до дитини.
Він став ширший у плечах, і борідка почала рости по-справжньому, а не ріденькими кущиками, майже непомітними раніше на його ніжному обличчі.
— Змужнів, зміцнів, — з батьківською теплотою в голосі приказував Шевченко, поки Лазаревський скидав пильник та драпове пальто.
— Брудний я, як кіт, що швендяє по горищах та дахах, — сказав той Шевченкові, запитливо позираючи на Поспєлова, який делікатно відійшов і стояв осторонь.
Шевченко познайомив їх, потім Лазаревський пішов помитися, скоро повернувся в домашньому піджачку і сів до столу. Ковтаючи підігрітий борщ, він поквапливо розпитував Тараса Григоровича і раз у раз вибігав з-за стола, то пригадавши, що десь у комірці є заповітна пляшка, захована для урочистого випадку, то щоб показати надзвичайно цікаву, на його думку, статтю.
Потроху розмова стала загальною. У всіх на душі було тепло й радісно від цієї несподіваної і такої бажаної зустрічі. І Шевченко повеселішав. А може ж, ще поталанить і йому? Довго з смаком пили чай з ромом і сухим київським варенням, потім гуртом приступили до "великого переселення народів", як висловився Сергій Левицький. Відсунувши важку шафу, в якій було більше старих газет та різного мотлоху, ніж білизни й одягу, відкрили забиті двері в суміжну кімнату і почали улаштовуватися.
ЗІнаїда Тулуб. ISBN 978-966-97236-2-8.
401
Не обійшлося без дружніх суперечок. Молоді господарі намагалися будь-що віддати Шевченкові з Поспєловим окрему кімнату, вважаючи, що Тарасу Григоровичу не один раз забажається побути на самоті, щоб писати або просто відпочити і зосередитися, а гості твердо стояли на тому, що нову, більшу кімнату треба перетворити на загальну спальню, а першу — на вітальню і їдальню.
— Адже будуть до нас приходити люди, — говорив Шевченко, — не можна їх приймати в кімнаті з неприбраними ліжками, а так Аксинья прибиратиме її вранці, поки ми ще спимо, і кімната завжди буде охайною і пристойною.
Суперечка розпалювалася. Всі перебивали один одного і говорили разом, а Аксинья стояла серед хати з віником та ганчіркою і не знала, кого слухати і, головне, що робити. Нарешті всі захрипли і на мить замовкли. Тоді Шевченко вирішив захопити ініціативу.
— Коли так, завтра переїжджаю до Герна. Бутаков найняв у нього для мене флігель під житло і майстерню. Там дві кімнати. Вдвох з Ксе-нофонтом нам буде там дуже зручно, а ви приходьте до нас у гості.
Погроза вплинула. Левицький з Лазаревським виголосили, що вважатимуть себе смертельно ображеними, коли дорогі гості їх покинуть, і відразу згодилися розміститися так, як подобається Тарасу Григоровичу.
— Слухати мою команду! — раптом гукнув Шевченко, так влучно скопіювавши боцмана Парфенова, що Поспелов після першої хвилини здивування аж присів від реготу. — Диван, трюмо і м'які крісла тягніть в першу кімнату, — продовжував з комічною серйозністю Шевченко. — Ліжка та шафу туди. Ломберний столик один сюди, другий — туди, в спальню. Письмовий стіл — у простінок.
Почалася весела метушня. Кожен щось тяг або пересував, а Шевченко пробував усе нові й нові комбінації, щоб надати житлу якомога більше затишку і виставити кращі меблі напоказ, в першу кімнату, а старе прибрати в темні кутки, далі від чужих очей. Потім взялися вішати занавіски на вікна, і за годину-дві приміщення важко було впізнати, таким пристойним і затишним воно стало.
Точно о дев'ятій ранку Шевченко з'явився до Бутакова в штаб.
— Я думав улаштувати вашу майстерню тут, у штабі, але не вийшло, — одразу ж сказав Бутаков. — Усі приміщення зайняті, а в загальній канцелярії ви не зможете працювати: кожен зазирав би в ваші альбоми, і вам довелося б обов'язково носити мундир і щохвилини підводитися і ставати струнко перед кожним офіцером, який ввійшов би в кімнату. Я найняв для вас флігель, у Герна.
— Дякую, але ми з Ксенофонтом Егоровичем вже оселилися в моїх друзів Левицького та Лазаревського,
— Он як?! Дуже добре. Живіть, де хочете, але флігель беріть під майстерню. У друзів — затишок, сімейна атмосфера, а в майстерні — тиша і все потрібне для роботи. Остаточно закінчуйте ваші малюнки. Доповніть дрібними аксесуарами. Ми їх наклеїмо на ватман, зробимо розкішний альбом і надішлемо в подарунок цареві до дня його тезоіменитства шостого грудня, тому працюйте енергійно і швидко.
— Єсть! — по-моряцькому виструнчився Шевченко.
— Я теж поспішаю з картами — географічною, гідрографічною, топографічною та морехідною. Хочу ще дати кліматичну й живописну, та боюся — не встигну. Готую доповідь для Географічного Товариства і повний опис Аральського моря для міністерства. Роботи непочатий край. Якщо виникнуть непередбачені труднощі, приходьте до мене сюди, а ще краще на квартиру. І не раджу вам у цивільному мозолити начальству очі. Ось моя адреса, — простягнув він поету клаптик паперу, — і взагалі заходьте. Звик я до всіх вас за ці два роки і, щиро кажучи, полюбив. Дайте мені й свою адресу, тому що до Герна — не близько.
У Шевченка здригнулося серце.
— Ну, а ми ж! Коли вже так, дозвольте мені, дорогий Олексію Івановичу, від імені моїх земляків, від мене особисто і від Поспелова просити вас завітати й до нас. І я, і Ксенофонт, і весь екіпаж... ми полюбили вас, як рідного, а глас народу — глас Божий.
Бутаков почервонів, ніяково посміхнувся, і просто й тепло подякував за запрошення, потім знов заговорив своїм звичним діловим тоном:
— Щоб ви встигли, я прикомандирував до вас на допомогу ще одного художника з засланих поляків. Завтра він до вас прийде туди — до Герна. Ну, щасти вам...
Коли Шевченко вже відчиняв двері, Бутаков раптом зупинив його.
(Продовження на наступній сторінці)