— А я дійсно ляжу спати, — відгукнувся Поспелов. — Тільки не сидіть там довго. Незручно мені в чужій хаті самому залишатися, — додав він, скидаючи мундир.
Герн сам відчинив Шевченкові двері.
— Нарешті ось і ви, наш уславлений мореплавцю! — весело привітав він поета. — Я ще вчора на вас чекав. Бутаков казав, що ви повинні прибути з оказією, — говорив Карл Іванович, запрошуючи гостя в свій кабінет. — Зося пішла глянути, що там нового у крамницях, і я дома сам. Ну, покажіться, який же ви.
Його пильний погляд враз схопив і набряки під очима, і поріділе волосся над високим "сократівським" чолом, і дрібні зморшки на вилицях.
—Час іде і залишає свій слід на людині, — сказав він серйозно, — а взагалі вигляд у вас непоганий. Я задоволений.
Герн теж змінився за ці два роки. Перша сивина заблищала сріблом на скронях, зачесаних наперед за модою Олександра І. Дві глибокі зморшки прорізали перенісся.
— А ви, Карле Івановичу, чогось невеселі, — стурбовано зауважив Шевченко.
—Ех, друже мій! На службі — інтриги, плітки, підсиджування, — гидливо відмахнувся Герн. — Обридло! Коли б, крім цього будинку, були хоч якісь кошти, плюнув би на все та й пішов на демісію.
— Підсиджування? — щиро здивувався Тарас Григорович. — За що? З якого дива?
— Стара та огидна історія! Коротко кажучи, був у нас до Обручова губернатор Перовський162, великий друг теперішнього царя, завдяки якому зробив він запаморочливу кар'єру. Кажуть, це він порадив цареві виставити чотирнадцятого грудня на Сенатську площу гармати.
Потім Перовський був тут, у Оренбурзі. Повстання киргизів під проводом Ісатая Тайманова придушував залізом і кров'ю — річками крові. Але немало своїх солдатів загинуло при ньому під шпіцрутенами. Взагалі при ньому катам, казнокрадам та різним темним людцям жилося як у Бога за пазухою, але чесних, розумних і гуманних офіцерів він за будь-яку дрібницю міг тижнями тримати на гауптвахті. Оточив він себе собі подібними, і лише через ганебний хівинський похід, коли загинуло чимало наших, довелося йому піти звідси, а на зміну цьому типовому сатрапові приїхав Обручов. Усі колишні соратники Перовського при зовнішній шанобливості ненавидять Обручова і всіма можливими й неможливими засобами під нього підкопуються. Але нелегко під нього підкопатися. Перш за все Обручов людина чесна, скромна й порядна. Він одразу відчув, що тут нема в нього опори, і почалася чехарда: декого він усунув, декого віддав під суд, а інших підвищив, щоб перетягти на свій бік. І, як кожен адміністратор, потрапивши в незнайоме оточення, почав перетягувати сюди своїх людей — і тепер між "обручовцями" та "перовцями" точиться глибока й непримиренна боротьба. Зовні все чудово: чемні привітання, ласкаві посмішки, візити, поздоровлення, а в душі — ладні горло перегризти один одному. А зачіпок для боротьби скільки хочете. Йде боротьба за кожну посаду, за кожен орден і чин, за кожне підвищення. Навіть за запрошення на бал, або урочистий бенкет, та раут. Хто багатший, тримається незалежно, а от нам, для кого служба — єдине джерело існування, тут надзвичайно важко. А мені як ад'ютанту для особливих доручень доводиться весь час варитися в самій гущі цього варева. І зокрема важко мені тому, що Обручов легко віддається першому-ліпшому впливові. Для такої посади він надто м'який і не має єдиної твердої лінії, тому ніколи не можна вгадати, чим завершиться та чи інша справа. А взагалі — чорт їх всіх забирай! — закінчив Герн, затягуючись запашною сигарою. — Вистачить вам ваших власних справ і турбот. Розкажіть краще, як вам було в Орську і в бутаковській експедиції.
Шевченко почав свою розповідь з того, як Мєшков не зрозумів листа Федяєва й Герна. Потім, змалювавши казармений побут, пом'янув сердечним словом дочок генерала Ісаєва, розповів про свої хвороби, про співчутливе ставлення лікаря Александрійського, нарешті змалював подорож через степ та пустелі, розповів про перше і друге плавання, про зимівлю в Косаралі. Розповів і про Бутакова, якого полюбив і глибоко поважав.
— Він і на мене справив хороше враження, — вкинув Герн, простягаючи Кобзареві портсигар.
Шевченко взяв сигару, почав розминати її проміж пальців. Потім, запаливши її від сигари Герна, спитав:
— Розкажіть же, що робиться на білому світі. Левицький каже, ніби в Парижі та в Угорщині все придушено, а поляки вранці мені казали, що в Західній Європі Росію називають всесвітнім жандармом. Назва влучна. Але що тепер у нас? В Петербурзі? На Україні? На Кавказі? І головне, що в нашій літературі?
— На жаль, хорошого мало. Ви, напевно, вже знаєте про смерть Бєлінського?
— Як!.. Бєлінський?! Помер?! Який жах! Яка непоправна втрата! — із щирим болем вигукнув Шевченко. — Коли ж і як це сталося?
— Помер двадцять шостого травня минулого року в Петербурзі. Одна лише була розрада, що смерть врятувала його від каторги за його лист до Гоголя,
— Який лист? Я ж нічогісінько не знаю. Розкажіть, на Бога, все-все!
— Лист з приводу останньої книжки Гоголя "Выбранные места из переписки с друзьями".
— Огидна, ганебна книжчина! — докинув Шевченко. — Але, пробачте, я вас перебив... Що ж писав з цього приводу Бєлінський?
— Це був не лист, а нищівний вирок за зраду славетних традицій нашої передової літератури і громадської думки, за мракобісся, за виправдування кріпацтва, казнокрадства, ворюг та хабарників. Кожне слово Бєлінського бичувало й палило вогнем.
— Але... Невже ж його надрукували?
— Звичайно, ні! Бєлінський написав його за кордоном, в Зальц-бруннені, куди лікарі послали його лікуватися. Цей лист ходив і ходить по руках у тисячах копій. Бєлінський закликав до негайного звільнення селян, до загальної освіти, казав про конституцію та республіканський устрій. Це не лист, це — "Марсельєза", яка закликає до збройної боротьби за волю, це гімн майбутній революції!
— Боже мій! Хоча б прочитати його! Невже в Оренбурзі не можна його знайти?
— Знайти, мабуть, можна. Але вам, як політичному засланцеві, надзвичайно небезпечно його мати і навіть згадувати в розмовах, що ви про нього чули або читали його. Невже ви також не чули, що сталося з Петрашевським і всім його гуртком?
— Абсолютно нічого. Дорогий Карле Івановичу, ви забуваєте, де я був. Я ж відстав від життя на цілих два роки з гаком.
— Ви маєте рацію. Так ось цієї весни арештували і його, і всіх, хто в нього бував.
— За що? В чому їх обвинувачують?
— Нікому це ще невідомо. Ходять різні найпротилежніші чутки. Але між іншим, всі кажуть, що в нього читали вголос лист Бєлінського до Гоголя. І ніби вони поширювали його в копіях. Суду ще не було. Сидять вони в Петропавловській фортеці. Весь час у Петербурзі йдуть все нові труси й арешти. Публіка в паніці. А взагалі тепер дуже тяжкий і поганий момент. Францію та Угорщину придушили, але в Італії починається повстання проти австрійського ярма. Бунтують наші мужики. На Кавказі — війна з горцями. Усе це, разом узяте, так налякало наш уряд, що він ще дужче затягнув зашморг на шиї нещасної Росії, і в майбутньому я не бачу просвітку.
Шевченко відчув, наче його охопив холодний протяг. Хіба в таких умовах можна сподіватися звільнення? Не таких новин чекав він од Герна! Згадалося йому, як Момбеллі запрошував його до Петра-шевського, на його "п'ятниці", як розповідав, що там збираються передові люди і одверто обмінюються думками про прочитані книжки, роблять доповіді, сперечаються про майбутнє Росії... Невже і він?..
— Карле Івановичу, скажіть, а кого, крім самого Петрашевсько-го, заарештовано? — спитав Шевченко після довгої паузи.
Герн кинув недокурену сигару, але одразу знов закурив її і глибоко затягнувся. Відчувалося, що розмова розхвилювала і його.
— Запам'ятав я небагато. Взяли молодого письменника Досто-євського, Майкова163, Момбеллі, Спєшнєва. Ще поета Плещеєва... Мабуть, потім згадаю ще когось... А поки, здається, всі.
Шевченко сумно схилив голову: знав він і Плещеєва.
— Тільки прошу вас. Навіть у мене в домі на цю тему — ані слова! По роду моєї служба у мене, крім друзів, завжди буває різна публіка. А ворогів у мене вистачає не лише одвертих, а й прихованих.
— Схоже на часи "святої інквізиції", коли батьки боялися дітей, чоловік — жінки, діти — батьків, і всі разом — сусідів, знайомих, родичів та друзів.
— Схоже, — згодився й Герн. — До речі, я розмовляв про вас з Бу-таковим. У мене є вільний флігель у дворі. Там дві кімнатки, маленька кухня та сіни. Будиночок дерев'яний — сухий та теплий. Олексій Іванович казав, що вам потрібне приміщення під майстерню і житло. Отже, оселяйтеся у мене. Знайдуться і деякі меблі на горищі, не нові, правда... Денщикові я накажу щодня у вас прибирати та грубку топити. А снідати та обідати будете з нами. Дружина буде дуже вам рада.
— Щиро дякую, але я вже оселився у Лазаревського з Левицьким. Вони смертельно образяться, коли я від них піду. От хіба що для майстерні... Хоч Бутаков збирався улаштувати мене в приміщенні штабу.
— Немає там зараз навіть щілини вільної. Тому не відмовляйтеся передчасно від моєї пропозиції. За прислів'ям: "Не плюй в колодязь — пригодиться води напиться", — тепло засміявся Герн.
(Продовження на наступній сторінці)