Старенька Кумині вже підготувала каде, тобто весільні подарунки для Кульжан, Джантемира та Зейнеб. Незважаючи на роки й надмірну роботу, яка передчасно зігнула і виснажила її, Кумині встигла з'їздити верхи до маркітанта в Раїм і купила для Кульжан два разки коралів та блакитне фарфорове намисто, купила посуд для господарства молодих, самовар та різні дрібниці.
У баїв весілля іноді розтягувалося на тижні, але Жайсак поспішав одружитися, повний таємного страху перед Моддабаєм і зрадливою долею. Квапили його й росіяни, та й сам Джантемир був радий якомога швидше позбутися доньки, яка принесла йому такий багатий калим, щоб частка цього калиму не пішла на вгощання юрби голодних гостей.
Поки Жайсак їздив по дарунки і по свою матір, в аулі почали ставити велику білу юрту, яку, за звичаєм, заможні батьки дають у посаг доньці. Туди ж перенесли й скрині Кульжан з її одягом та деякими речами померлої матері.
В другій половині дня примчав Жайсак з приятелями. Він подарував Джантемирові кинджал і п'ять розкішних шкурок чорно-бурих лисиць, Кульжан — два намиста і оксамиту на сукню, Зейнеб — перську шаль, а чотирьом братам Кульжан — по щеняті-вовкодаву і по пістолету. Побувши трохи з майбутнім тестем і поговоривши з ним про різні господарчі справи, він знов, за звичаєм, зник у свій степовий самотній притулок під суворий нагляд аульних жінок.
Увечері знов прийшла до нареченої Маржан кликати її до своєї юрти і знов на Кульжан напали викрадачі, знов почалася удавана бійка, і викрадену наречену загорнули в килим і понесли, наче сповите немовля, до юрти Тайжана, де до півночі не вгавав веселий сміх, музика, жарти й співи.
Опівночі сюди зібралися всі родичі нареченої і єдина рідна нареченому людина — його матір Кумині, яка вперше за багато років одягла не жебрацьке дрантя, а пристойну сукню, яку потай пошила і подарувала їй Кульжан.
Мулла з Іргиз-Кала вже третій день жив в аулі, і коли бай за звичаєм, наказав молоді: "Покличте муллу, хай і призове благословення Аллахове на наших дітей", — мулла в ту ж мить переступив поріг Тайжанової юрти.
Тут Ісхак з Тайжаном розіграли веселу комедію: один з них удавав батька нареченого, а другий — батька нареченої. Вони торгувалися про калим, пересипаючи цей торг жартами й дотепами, прислів'ями та натяками, що викликали у присутніх дзвінкий і щирий регіт.
— Ні, я не згодний, — кричав Ісхак, який грав Джантемира, — щоб у баранів були відстрижені хвости! Стрижений баран — не баран, а бараняча шкура з кістками і м'ясом всередині.
— А я не можу інакше, тому що в нареченої вчора обстригли всі нігті на руках і ногах. Це вже не дівчина, коли в неї нема довгих нігтів. Ось за ці нігті я й забираю баранячі хвости.
Присутні реготали, а обидва "артисти" змагалися в вигадках, висуваючи все нові та нові причини для суперечки. Нарешті муллі обридло чекати, і він зупинив їх владним жестом:
— Досить вам! І тепер спитайте в нареченої, чи згодна вона піти заміж за Жайсака, сина Шакіра?
Тайжан і Ісхак підвелися і рушили до нареченої, яка мовчки сиділа під самим кереге. Молоді люди наблизилися до неї і спитали:
— Скажи нам, Кульжан, чи згодна ти стати дружиною Жайсака, сина Шакіра?
Кульжан пам'ятала повчання старих жінок і удала, що не чує запитання. Вони почекали з хвилину і знов повторили те ж запитання. І знов вона промовчала, хоч їй хотілося крикнути на весь світ: "Так! Згодна!" Але звичай наказував мовчати. І вона мовчала, тому що нема голосу в мусульманської жінки, коли вирішують її долю. І втретє спитали її Тайжан з Ісхаком. Тільки тепер дозволялося жінці або вимовити заповітне "так", або знов промовчати. І так розхвилювалася в цю мить Кульжан, що лише ворухнула губами, не в силі вимовити заповітного слова. Тоді подружка, яка сиділа поруч, голосно вимовила за Кульжан.
— Так, вона згодна.
— А тепер підіть та спитайте в нареченого, чи згодний він, — суворо наказав мулла.
Жайсак давно вийшов із свого тимчасового притулку і стояв на дворі біля входу в Тайжанову юрту. Ісхак з Тайжаном вийшли до нього і за мить одразу передали муллі його тверду відповідь.
Мулла поставив перед собою чашу, повну води, благословив її, відпив ковток, і передав її, щоб наречена й наречений теж відпили з неї, а за ними й усі присутні. Потім він вийшов з чоловіками і, коли б в аулі була мечеть, прочитав у ній шлюбні молитви. Але ж мечеті в аулі не було, тому мулла рушив до гостевої юрти Джантемир-бая, а жінки тим часом накинулися на наречену, яку марно намагалися захистити її подружки, і занесли її в одну з батькових юрт.
Звідти вже старша сваха, що приготувала в юрті молодого подружжя постіль, привела наречену в її нове житло й пішла по Жайсака.
Лише тепер Жайсак та Кульжан нарешті відчули, що всі перешкоди пройдено і віднині вони належать одне одному.
Вранці молоді за звичаєм пішли до Джантемира на поклін. Він благословив їх, добре почастував і одразу почав з Жайсаком розмову про те, що в Іргизі незабаром має бути великий той з байгою, до якої треба підготувати кілька скакунів.
Аул порожнів. Роз'їжджалися веселі гості. В кухонній юрті ще поралися жінки, готували останнє прощальне частування. А аксакали та жигіти вже говорили про те, що час відкочовувати з зимівлі на літнє пасовище — жайляу.
XII. МАТРОСЬКА ПІСНЯ
В перших числах травня "Константин" та "Николай" з капітаном Поспєловим вийшли в море. На прощання "Николай" відсалютував брейд-вимпелу Бутакова сімома гарматними пострілами.
"Константин" відповів таким же салютом — і розійшлися кораблі по своїх синіх незвіданих шляхах: "Николай" — уздовж правого узбережжя, роблячи його докладну зйомку, "Константин" попрямував на південь, обгинаючи з заходу численні острови, що тяглися вздовж східних берегів.
Важке і небезпечне було це плавання, і разом з тим нудне й одноманітне. Біля східних берегів зовсім не було мальовничих островів, скель та бухт. Острови були низовинні, піскуваті. Іноді вони ледве здіймалися над поверхнею моря. Непомітні оку і тому надзвичайно небезпечні мілини оточували їх і відходили далеко у відкрите море зрадницькими довгими язиками, ледь-ледь прикритими водою.
— Ну що тут малювати? — журився Шевченко. — Як заходи сонця відбиваються в морі? Або очерет? Але і тоді ніхто не повірить, що це Арал, а не Ладозьке озеро. Нічого характерного! Або ці дюни?.. Одну-однісіньку акварель зробив за тиждень на острові Чиканарал.
— Не хвилюйтеся, — заспокоював його Бутаков. — Знайдуться ще цікаві краєвиди. Не весь час будемо крутитися в цих дрібних протоках. Підемо в відкрите море — ще пожалієте за цими дюнами та мілинами.
— Яне знаю, що таке морська хвороба, — засміявся Шевченко.
— "Хто в морі не бував, той страху не знав", — відповів Бутаков старовинним прислів'ям,
День був сонячний і тихий-тихий. На острові Чиканарал топограф Рибін закінчував зйомку, а Шевченко склав альбом і пішов блукати разом з Вернером, поповнюючи ботанічну колекцію новими рослинами.
— З цього куян-суюка казахи роблять чудову жовту фарбу, — пояснював Вернер. — Треба його засушити...
— Чекайте, — раптом гукнув Шевченко. — Придивіться-но: навколо нас самі пташині гнізда. Ось чорний баклан годує рибою своїх пташенят. А це що за опудало?! — зупинився він, побачивши величезного пелікана. — Ой, та які ж у нього, чи то в неї дивні пташенята! Зовсім голі й червоні, як сире м'ясо.
— І як вони важко дихають, — підхопив Вернер, наближаючись до гнізда.
Пеліканка зашипіла, заклацала дзьобом, але, певно, птахи були тут нелякані, бо зовсім близько підпускали до себе. Це так вразило Шевченка й Вернера, що вони завмерли на місці, щоб не турбувати її материнського серця. А пеліканка тим часом витягла з своєї торбинки малесеньких рибок і совала їх в розкриті дзьоби своїх пташенят, скоса позираючи про всяк випадок на дивовижних двоногих.
— Що вас тут зацікавило? — підійшов і Бутаков. Друзі мовчки вказали йому на пеліканове гніздо.
— А-а-а!.. Птах-баба. Зверніть увагу на старших пташенят в другому гнізді поруч. Мати годує їх більшими рибками, якраз до розміру їх дзьобів та горла. Теж розуміє, що робить. А тут помилуйтеся, які красунчики! — захоплено казав Бутаков, зупинившись над жовтенькими пухнастими пташенятами з блискучими чорними дзьобами. — Це лебедятка. Які ж вони гарненькі. Справжні лялечки.
— Ось тобі маєш! — здивувався Тарас Григорович. — А як же казка Андерсена про погане каченя?!
Бутаков весело зареготав:
— На те ви й існуєте, автори-вигадники, щоб вигадувати і білих ворон, і блакитних собак, і рожевих...
— Чайок, — підказав Тарас Григорович в тон Бутакову.
— От і помилилися, друже мій! Рожеві чайки існують, та ще й які гарні! Мені навіть привезли в подарунок чучело такої чайки з берегів Охотського моря. Але зустрічаються вони рідко. А ось і наші звичайні сірі чайки — мартини, — вказав Бутаков на чайчине гніздо трохи осторонь. — Зверніть увагу, які вони гарні: крила зісподу сніжно-білі, зверху ясно-сірі, облямовані білим і тільки одне крайнє махове перо зовсім чорне.
(Продовження на наступній сторінці)