— Гості — благословення Аллаха, — приказував він, розтягаючи губи солодкою та улесливою посмішкою. — Велике свято, великий айт сьогодні в мене через ваш приїзд до мого скромного аулу. Хай буде благословенна справа, що привела вас сюди, — вів він далі, обома руками потискуючи руку Бутакова.
— Дай Боже, щоб ця справа дійсно стала святом хоча б для двох людей, — відповів Бутаков, намагаючись потрапити йому в тон і не знаючи, як належить поводитися в таких незвичних обставинах.
Джантемир так само урочисто потиснув руки всім іншим гостям і продовжував жестами й поклонами запрошувати їх до себе.
— Я так шкодував, що непереможні російські майири не залишилися до кінця тою. Я лаяв своїх синів: певно, вони погано прислуговували дорогим і поважним гостям, що найпочесніші гості поїхали так рано додому, — упадав бай біля офіцерів.
— Навпаки, — навперебій заперечували вони, — ми були дуже задоволені і надзвичайно шкодували, що довелося поїхати, але ж нічого не вдієш: служба є служба і наказ є наказ.
В найбільшій гостевій юрті вже готували чай. Кумині збовтувала плетеною з лози мутовкою перший кумис, яким хотіли почастувати гостей. Джантемир знов розплився солодкою посмішкою, а Шаукен, важко перехиляючись через свій товстий живіт, діставала з великої скрині пляшки коньяку та рому, вже знаючи, що саме ці напої п'ють "майири" з гарячим чаєм.
Джантемира весь час гризла думка, в якій справі з'явилися до нього офіцери. Він скоса позирав на їх парадні мундири з блискучими золотими ґудзиками, на ордени та медалі з барвистими шовковими стрічками і якісь незрозумілі овальні значки на грудях Бутакова й Ейсмонта, значення яких було йому невідоме. Все це надавало гостям особливого святково-урочистого вигляду але день був буденний, коли всі російські начальники працюють по своїх місцях і таємна тривога смоктала серце товстого бая. Збентежила його і перша загадкова фраза капітан-лейтенанта про щастя двох людей.
Він запросив гостей сідати на білій повсті, постеленій на почесному місці, а сам сповз кудись убік, аж під саме кереге, і лише старанно доливав у піали свіжого чаю, чи коньяку, або густого солодкого напою з приємним запахом апельсина. Гості присьорбували чай, а Бутаков перезирався з Дамісом, не знаючи, чи пристойно одразу приступити до справи, чи спочатку треба поговорити про щось стороннє, а вже тоді перейти до мети свого приїзду. Але ні той, ні другий не знаходили, про що говорити з Джантемир-баєм.
— А хто з акинів виявився переможцем? — несподівано врятував їх Шевченко, якому дійсно було цікаво знати, чим закінчилося змагання чотирьох співців.
Джантемир розплився солодкою усмішкою:
— Який акин кращий за Абдрахмана? — відповів він запитанням. — Найбільшу нагороду одержав Абдрахман: коня з сідлом, прикрашеним візерунками і різьбленням з кістки.
— А Азат?
— Азат теж добре співав. Халат дістав бухарського шовку, а Кок-пай дістав килим. Хороший килим, гарний. Кульжан, дочка моя, ткала.
— Красуня в тебе дочка, Джантемир. Треба подумати про її щастя, — вхопився Бутаков за ці слова, які давали змогу повернути розмову в потрібному напрямку.
— Будемо думати. Продавати дочка треба, весілля грати, — закивав головою Джантемир, гублячись у здогадах; невже офіцери дійсно приїхали просто в гості, поговорити й напитися дорогого вина та кумису? — Знову той улаштуємо.
— Ось у цій справі ми й приїхали до тебе сьогодні, — раптом заговорив Даміс, не бажаючи віддавати Бутакову роль головного свата. — Є для неї підходящий жених. Людина чесна, роботяща. І калим добрий сплатить, і тобі буде вірним сином.
— Хто такий? — насторожився Джантемир. — Де кочує?
— Тут він, поруч тебе. Навіть байського роду. Бідним був, але тепер став багатий.
— Нам бідний не треба, — стурбувався Джантемир. — Багатому продамо. Щоб дочка ситий був. Щоб юрта великий і теплий мав. Барани, верблюди, коні щоб були.
Помітивши, що розмова набуває поганого напрямку, Бутаков зробив Дамісові знак і рішуче втрутився в розмову:
— Цей чоловік зробив тобі чимало послуг: він врятував твою отару під час бурану; він врятував Кульжан в Каракумах. Вовки мало не скалічили його на все життя, напавши на твій табун. Здобув він тобі й чудового беркута. Невже ти не дорожиш такою людиною, не хотів би, щоб він став тобі сином і щоб твої власні сини стали такими ж вмілими й сміливими, як Жайсак, син Шакіра?
— Моя дочка не для байгуша, — раптом налився кров'ю Джантемир. — За багатого піде. Нам бідних не треба.
— Скільки ти хочеш за Кульжан? — рішуче перебив його Даміс.
— Вона вже висватана, — роздратовано смикнув плечима Джантемир. — Я взяв завдаток, коли вона такий був, — показав він на аршин від землі.
— Так, але наречений помер. А за шаріатом, коли наречений помре, завдаток залишається батькам нареченої і ніхто не має права вимагати його назад.
Цього Джантемир не знав. Очі його жадібно блиснули.
— Ой, звідки ти це знаєш, начальник? — спитав він Даміса з раптовою підозрою.
— Знаю! Я служив в Оренбурзі. Там в одного татарина помер майбутній зять. Він звернувся до муфті, а той так пояснив йому закон.
— Хороший закон, — клацнув язиком Джантемир. — Але ж дядько Ібрая хоче одружитися з нею. Вона буде багатий. В білій юрті житиме. Плов їстиме щодня. Працювати не буде. На килимах лежатиме.
— Вона майже дитина, а він міг би бути навіть тобі батьком. Соромно навіть подумати про таку гидоту! — вихопилося в Шевченка.
— Соромно для бая віддати дочку прислужникові, — огризнувся Джантемир, але одразу й схаменувся й прикусив язика, згадавши, що свати "великі начальники".
— Не прислужникові, а синові Шакіра, який був другом твого батька і таким же баєм, як ти, — раптом втрутився якийсь аксакал.
Він непомітно ввійшов до юрти під час розмови і тихо стояв біля одвірка.
— В ніч своєї смерті, — продовжував старий, звертаючись до росіян досить хорошою російською мовою, — Шакір-ага покликав нас усіх до себе. Покликав і його, Джантемира, і розповів нам, як дружив він із старим Ундасином, батьком Джантемировим; як одної зими за кілька днів з багатого бая став він під час жута жебраком, і ти сам, Джантемир, перед усіма аксакалами свого роду ствердив клятвою правду Шакірових слів. І не те соромно, щоб Кульжан пішла за людину, біднішу від свого батька, а соромно те, що не прийняв друга свого батька і не допоміг йому, перетворив майже на раба. І чесну вдову, його бідолашну Кумині, аж досі тримаєш, стареньку і кволу, на важкій роботі! — гнівно підвищив він голос. — Оце дійсно сором! Оце ганьба! Оце чорна пляма на честі всього твого роду! А тепер, коли Жайсак-ага став кращим табунником мало не на весь степ і хоче не піти від тебе, а стати тобі вірним сином і за нього прийшли клопотатися великі російські начальники, — ти ще насмілився образити чесного жигіта за те, що він трохи бідніший від тебе!
— Скільки ти хочеш за свою доньку? — знову поставив питання руба полковник Даміс, жестом зупиняючи обуреного аксакала.
— Яз Зулькарная мав одержати сто карбованців грішми та триста баранів, — неохоче промимрив Джантемир, тремтячи від сорому й люті, але не наважуючись накинутися на аксакала в присутності російський офіцерів. Він розумів, що за образу старого весь аул міг повстати проти нього. Рука його нервово стискала держак камчі, а обличчя і навіть потилиця аж до синього налилися кров'ю.
— А скільки ти вже одержав на завдаток? — так само гостро далі допитувався Даміс.
— Коли Ібрай був живий, ми одержали три червоненьких та сотню баранів, — сказала Зейнеб, яка весь час сиділа осторонь, а бай тільки мовчки кивнув головою, стверджуючи її слова.
— Аз Жайсака скільки хочеш?
— У нього грошей нема. А дешевше, ніж Зулькарна, нікому її не віддам, — просичав крізь зуби Джантемир.
— Покличте Жайсака та дівчину, — наказав Даміс, зрозумівши, що треба використати хвилину розгубленості Джантемира.
Певно, закохані були десь зовсім близько, тому що за мить вони з'явилися. Кульжан сором'язливо вклонилася "майирам" і зупинилася біля входу, відчуваючи, що ноги не тримають її. Бліда аж до воскового відтінку, вона була напрочуд гарна в своєму найкращому святковому вбранні. Жайсак теж встиг переодягтися. Тепер він був у новому темно-червоному сукняному чапані і великому білому малахаї з розрізаними крисами. В руках тримав блискучий халат з золотого грезету, як на святкових церковних ризах, а на халаті розгорнуту сотенну. Низько вклонившись, подав він їх Джантемирові.
— Прийми, Джантемир-ага, мій калим і халат у подарунок від нового сина, — урочисто промовив він. — І накажи комусь прийняти від мене три сотні добірних баранів.
Джантемир мовчав, переводив погляд з росіян на Жайсака, з Жайсака на росіян. Губи його беззвучно ворушилися — чи то просто ловили повітря, чи то намагалися щось вимовити, та не могли. Лють, сором і жадібність боролися в ньому одразу, відбираючи змогу думати, говорити і навіть щось вирішити.
— Скажи, красуне, хочеш ти бути дружиною старого діда Мол-дабая чи волієш піти за Жайсака? — з ласкавою посмішкою спитав Бутаков, рухом вказавши на молодого жигіта.
(Продовження на наступній сторінці)