З Корсакова вмить злетіла пиха й нахабна самовпевненість. Він злякано відсахнувся, хапаючи ротом повітря, і, зірвавши з цвяха шубу й шапку, зник, забувши лисиць.
Макшеєв, відсапуючись, поставив пляшку на стіл, викинув за двері корсаковські чемодани, потім одним ковтком допив свій прохололий чай, поклав на стіл креслярську дошку, взяв рейсфедер і схилився над своєю роботою.
Тарас Григорович догнав Жайсака далеко за казармою.
— Жайсак! Постій, Жайсак! Що трапилося? — кричав він, хапаючи за плече молодого табунника. — Навіщо віддав лисиць цьому шахраєві? Я тебе штовхаю, моргаю тобі, ати...
Жайсак зупинився і, ніби прокинувшись, глянув на Шевченка.
— Біда, Тарас-ага! Ібрай помер. Вчора від його батька приїхали. Ісхак та інші подалися на похорон. А Шаукен вночі народила хлопчика.
— Так що ж тут жахливого? — здивувався Кобзар. — Помер Ібрай — так царствіє йому небесне, а що байга буде, так ти ж сам про неї мріяв увесь час. Радіти треба, и не сумувати.
Жайсак журно глянув на Тараса Григоровича.
— А Молдабай?
— Який Молдабай?
— Родич Ібраїв. Той старий дід, що хоче одружитися з Кульжан. Вона тоді собі віку збавить. А Джантемирові аби не віддавати завдатку, який він одержав у рахунок калиму.
— Тьху, чорт! — вилаявся Шевченко. — А коли той Молдабай може з'явитися?
— За законом, тільки коли кінчиться рік сліз від дня смерті Ібрая, тобто після поминального асу, але...
— Так це ж чудово! — аж скрикнув Шевченко. — По-перше, поки вона в жалобі, ніхто не зможе її посватати, а за цей час такий старий жених може сорок разів дуба дати, а по-друге, за цей строк ти можеш добре заробити і забагатіти.
— Забагатіти!.. — гірко посміхнувся юнак. — От мені зараз треба грошей. Багато грошей. А де їх узяти? Бачиш, як ясачний начальник платить за хутро? За них в Жаман-Кала Ісай-паша, і Мєшка-майир, і лисий майир завжди давали мені по червоненькій. В Оренбурзі більше дають, але ж як туди дістатися? Від Жаман-Кала три дні їхати, а звідси...
І Жайсак безнадійно махнув рукою, потім додав:
— Та й закону у нас не завжди додержують, Молдабай — імам. Варт йому сказати: "Можна", і всі мовчатимуть. Він і тепер може приїхати, не чекаючи, поки пройдуть поминки. Нема кому за Кульжан заступитися. А мені і за три роки не набрати баранів на калим, і на весілля, і щоб прогодувати матір та жінку. Ех, Тарас-ага, дорогий! Нема ніде щастя бідній людині!
Шевченко щиро пожалів молодого табунника. Але треба було якось підбадьорити його, і поет рішуче вдарив його по плечу:
— От нетерплячий! Йому меду дають, а він одразу ложку вимагає. Навчись без ложки кашу їсти і не скигли, як баба. Мені теж гірко, та я ж не плачу. Тобто плакав і багато плакав, та сльози вже висохли. Злий я тепер, і від того легше стало. Допомогти тобі — допоможу. Жодної шкурки більше не продавай цьому мерзотникові. Принеси мені завтра двадцять штук. Спробую виручити за них більше: принаймні дешевше, як по десять карбованців, не віддам.
Коли Шевченко повернувся в землянку, ані Корсакова, ані його чемоданів там не було.
— Деж наш гість? — спитав він.
— Вигнав, — уривисто відповів Макшеєв і, знов розпалюючись, схвильовано заговорив: — Жайсак б'ється, наче птах у клітці, а цей нахаба на ньому багатітиме! Мало не пошпурив у нього вашу пляшку.
— Щиро кажучи, у мене теж свербіли руки виписати йому подорожню на мороз, — засміявся поет. — Ну та хай йому чорт! А от Жайсакові дійсно треба допомогти. Грошей надіслали мені небагато, і все ж я від себе даю червінця...
— І мені перед виїздом важкувато, — признався Макшеєв. — Але треба щось зробити для нього спільними силами.
— От так і мої друзі колись сушили собі голову, як мене викупити в Енгельгардта, — посміхнувся Шевченко, а потім Брюллов написав портрет поета Жуковського і його розіграли в лотереї. Вистачило тоді і на викуп, і мені на перший час.
— Лотерея? — перепитав Макшеєв. — Так, це добре вигадано. Але що б же таке розіграти?
Він глянув на стіни своєї землянки і погляд його зупинився на мисливській рушниці, на яку давно вже з заздрістю позирали Поспелов та Істомін. Чи варто тягти її назад в Оренбург? Ані в дорозі, ані там вона йому не знадобиться. І взагалі який з нього мисливець?
— Розіграємо на Жайсакове щастя рушницю! — вигукнув він. — На зло цьому шахраєві! Вона зовсім новенька. Я віддав за неї рівно двісті карбованців. От тільки не знаю, як улаштовують ці лотереї. Допоможіть, Тарасе Григоровичу. Ви у нас на всі руки майстер.
— Справа не складна. Напишіть список усіх знайомих коса-ральців та раїмців. Хай кожен сплатить вам вартість квитка й одразу віддасть вам гроші, навіть розпишеться навпроти свого прізвища. А потім наробимо квитків. Усі будуть порожні, а на одному буде напис: рушниця. Хай усі зберуться в найближче свято, і кожен тягтиме з кошика чи з торбинки квиток. Комусь-то прийде тоді й рушниця.
— Чудово, — весело відповів Макшеєв і одразу сів писати список учасників експедиції та уральських козаків, завзятих мисливців.
Другого ранку, взявши з собою рушницю, як хорошу принаду, Макшеєв вирушив в обхід. Поспєлов і Істомін одразу взяли по три квитки, з матросів поласилися на рушницю тільки двоє, проте уральці мало не всі замилувалися чудовою зброєю, і квитки пішли нарозхват.
— Ці очерети — справжній рай для мисливців, — казали вони, сплачуючи гроші. — Диких качок тут, гусей, лебедів — сила-силен-на. А звірів!.. Тільки встигай набивати й стріляти!
Квитків зробили вісімдесят, по п'ять карбованців кожен. Пообідавши, Макшеєв наказав сідлати його Зіроньку і помчав у Раїм спокусити ще й раїмців таким чудовим виграшем. Тут рушниця теж мала успіх, а розповідь про полювання на тигра справила на новачків таке враження, що Макшеєв повернувся ввечері в Косарал, не продавши тільки двох останніх квитків.
Тарас Григорович теж не гаяв марно часу. Вранці Жайсак приніс йому двадцять чорнобурок, і Шевченко пішов з ними в Раїм і перш за все обійшов усіх одружених. Дружина новопризначеного коменданта Даміса взяла у нього дві шкурки на комір до манто та на муфту за двадцять п'ять карбованців. У Цибісових теж взяли дві. Спокусилася й Дубовська, і старі діви з лорнетами. Навіть маркітант-вірменин узяв одну велику лисицю для своєї неосяжно товстої Аннуш Аршаківни...
Залишилося у Тараса Григоровича дванадцять шкурок, які він почав потроху збувати палким залицяльникам смуглявенької Людо-чки Цибісової.
Діяв він тонко і дипломатично. Довідавшись, що за тиждень буде день народження Людочки і їй вийде вісімнадцять років, він ніби випадково зустрічав кожного з них і, залишившись з ним сам на сам, починав, ховаючи в очах лукаві іскорки, приблизно таку розмову:
— Живемо ми з вами, мій любий юначе, в такому ведмежому кутку, де не можна придбати жодного пристойного подарунка для молоденької симпатичної панночки. Ось днями вийде Людочці вісімнадцять років, а тут не знайдеш ані тонких духів, ані дорогих цукерок, ані живих квітів... Випадково потрапила до мене чудова річ: знайомий киргиз мусить негайно сплатити ясак, а грошей нема. От він і приніс мені таку чудову шкурку. Віддає він її за безцінь. Розкішне хутро! Купіть: це ждля вас просто знахідка.
І витягував чергову чорнобурку. Рибка безвідмовно клювала.
— Тільки про це нікому анітелень, — попереджав закоханого Шевченко, — бо ж інші можуть наслідувати цю ж ідею, і пропаде весь ефект.
Так за три дні розійшлися всі шкурки і навіть в останню хвилину взяв одну з них і Макшеєв — у подарунок дружині.
В день народження Людочки кожен з її вірних рицарів подарував їй по чорно-бурій лисиці. Багато було з цього приводу сміху і жартів, але ані залицяльники, ані сама Людмила, ані її батьки не мали нічого проти такого припливу розкішного хутра. Навпаки: старі відразу зрозуміли, що в великому місті це хутро стане справжнім скарбом і від щирого серця дякували Тарасові Григоровичу за його вигадку, потім пересипали хутро тютюном і, залишивши дві шкурки на комір і муфту доньці, решту сховали у скриню, де вже збирали посаг для "своєї царівни".
В найближчу неділю розіграли й рушницю. Виграв її один з матросів і одразу продав за півста карбованців завзятому мисливцю Поспелову, а в понеділок, як і було умовлено, з'явився в Косаралі Жайсак.
Дивовижна заціпенілість охопила його, коли він побачив на столі купу асигнацій, срібних, золотих і мідних монет. Мовчки дивився він то на Макшеєва, то на Тараса Григоровича і не міг вимовити ані звука, ані слова.
— Скільки він з тебе вимагає ясака? — питав Тарас Григорович, насолоджуючись справленим на юнака враженням.
— Півтора карбованця, — неживим голосом видушив з себе нарешті Жайсак. — Та за минулий рік батько сплатив тільки половину.
— За померлих не платять, — зауважив Макшеєв. Жайсак похитав головою:
— Ясачний начальник дуже вимагає. "Бити буду", — каже. Три дні думати дав.
— Та хай йому чорт, шахраєві клятому! Віддай і за батька. Це буде два з чвертю карбованця. Та ще пені з полтину набіжить. Взагалі рахуй три карбованці. А скільки з тебе візьмуть за байгу?
— Ще невідомо. Байга буде, коли дитині вийде місяць, — усе так само оціпеніло відповів Жайсак, ніби радість все ще не просякла до глибини його серця і воно ще не затріпотіло від несподіваного щастя.
(Продовження на наступній сторінці)