І вона знов дивилася на брата великими імлистими очима, а Рахім, захлинаючись, розповідав їй, як вони виїжджують найкращих коней табуна, і які чудові Жайсакові жеребці, і які багаті майири з Косаралу. Он-бо вже третій місяць вони щодня годують борщем і масною кашею всіх дітей аулу; і як Тарас-ага намалював його біля залізної грубки, коли він сидів у нього в землянці.
Все це Кульжан чула й раніше, але тепер кожне слово братика якось зливалося в її душі в єдину низку події, кінець якої блискотів перед нею світлом великої надії.
Після від'їзду Зулькарнаєвих посланців Джантемир нарешті зібрався в степ подивитися на відібраних до байги скакунів.
Того дня Рахімові вперше дозволили скакати на одному з одібраних жеребців, звичайно найсумирнішому. Акбозад, Карайгир і Кар-керат залишилися пастись в табуні. З ранку до обіду тривав перший забіг. Після обіду засідлали решту коней і знов зібралися в степ.
— Кого накажеш посадити на третю пару коней, ага? — спитав Жайсак. — Рахім ще хлопчик. Я дозволяю йому скакати тільки на тих сірих, яких ти бачив уранці. Решта такі злі й сильні, що Рахім їх не втримає, а день зараз короткий: третій забіг вийшов би вночі, коли б ми по когось ще вертали, а в степу бродять вовки.
— Чому ти відразу мені не доповів, що потрібен їздець? — раптом озлився Джантемир.
— Я пропонував їм, ага, Ісмагула, а вони без тебе не наважувалися, — рішуче втрутився Рахім. — Ми щодня чекали на тебе. Хоч Ісмагул лише на рік старший від мене, але він найміцніший серед хлопців аулу. І він добре вміє мовчати. А Жайсак мені не дозволяє сідати на інших коней, ніби я баба, — ображено додав він.
— А ти як вважаєш, Жайсак? Справиться Ісмагул чи ні? Здається, він непоганий їздець?
— Гадаю, що справиться, — сказав Жайсак, побачивши розпачливі жести Рахіма з-за батькової спини. — І він дійсно хороший.
— Добре! Я згодний. Але коли Ісмагул зламає собі шию або почне базікати зайве, — ти відповіси мені за нього, — вирішив Джантемир, — а поки що покажи мені своїх огирів і пусти скакати ось це чортеня.
Роботою Жайсака Джантемир був задоволений, похвалив і Тай-жана, а сина поплескав по плечу і вперше назвав жигітом, але коли він поїхав, Рахім признався Жайсакові:
— Ви з Тайжаном скакали на всю силу, а я потихеньку притримував Акбозада і Каркерата, щоб вони не випередили батькових. Присягаюся честю, Жайсак, не було ще в степу таких скакунів, як твої.
VIII. ЗА ШКУРКИ-ЧОРНОБУРКИ
Наприкінці січня прийшла оказія.
Цього разу це не була маленька валка з двома гарматами, з півсотнею козаків та з двома ротами охорони, а тисячний транспорт з величезною отарою і трьома сотнями саней, вантажених харчами, людьми, їх майном, поштою і різним іншим вантажем військового і цивільного характеру.
Для бутаковської експедиції теж прийшло чимало різного вантажу й новин.
Перш за все весь персонал щиро поздоровив Бутакова з наданням йому чина капітан-лейтенанта. Одночасно прийшло повідомлення, що його обрано дійсним членом Російського Географічного Товариства. Це вже було визнання його заслуг як ученого-дослідника, мандрівника і першовідкривача.
Вернер теж сяяв: йому надали звання унтер-офіцера. Це був перший крок по шляху до звільнення. Томаш палко дякував Бутакову за представлення і прекрасну характеристику.
Прийшло чимало радісного й Тарасу Григоровичу. Він одержав від Лизогуба великого й дружнього листа і пакунок з теплим одягом, комплектом олійних фарб, ліками й різними дрібними речами. Прийшов також лист і з Петербурга від Михайла Лазаревського з Черни-шовим. Петербурзькі друзі знов надіслали йому грошей і сповіщали, що були в Орлова, який спочатку й слухати не хотів про Шевченка, але, прочитавши його листи і довідавшись про його хворобу, подобрішав і обіцяв запитати Оренбург і Орськ про поведінку та напрям думок поета "на предмет пом'якшення його долі".
Всі ці листи були давні, писані навесні, пролежали в Орську все літо й осінь, але для Шевченка було дуже важливо, що його пам'ятають, турбуються й клопочуться про його звільнення. Рєпніна теж прислала йому багато теплих щирих слів, повних співчуття, писала, що молиться за нього щодня і теж клопотатиме у Орлова та інших, тільки-но виїде до Петербурга.
Із сльозами вдячності читав і перечитував поет ці рядки, і в душі оживала надія, якій він ще боявся піддатися, надія на світле майбутнє.
Розхвилювався й Макшеєв, бо його відкликали в Оренбург. Він спішно взявся за обробку своїх зйомок і за складання карти островів і знятих ділянок узбережжя. Один примірник цієї карти мусив залишитися в справах експедиції, а другий — в Оренбурзькому військовому окрузі, де теж потроху складали військово-топографічну карту свого округу.
Дні були ще дуже короткі, Макшеєв міг працювати тільки при денному освітленні, тому він ставав до роботи відразу після сніданку, а Тарас Григорович виходив з землянки, щоб не заважати йому.
Раїмський форт був крайньою точкою, до якої доходила оказія. Діставшись до Раїма, люди, коні і навіть верблюди були такі змучені далеким переходом, що їм давали тритижневий відпочинок перед поверненням до Оренбурга.
Але на цей раз тритижневий відпочинок подвоїли, тому що з цією оказією приїхав до Раїма генерал: зробити військовий огляд і повну ревізію Раїмського форту. Приїхав також податковий інспектор, що мав обкласти ясаком околишні аули і стягнути його. Прийшов і цілий батальйон піхоти на зміну тому, що тут пробув два роки.
Податковий інспектор Корсаков був людина метка. Про інтереси держави піклувався, але й своїх не забував, а тому, за критим візком, в якому він їхав сам, ще йшли двоє парних саней, вантажених чавунними й мідними казанами, самоварами, мисками та піалами, лантухами борошна, цукру, ящиками з сувоями ситцю, дешевого шовку, плису, ножами, позументами, великими блискучими ґудзиками, якими казашки оздоблюють свої безрукавки, голками та різним іншим дрібним крамом. З цим вантажем їхав його кріпак, лакей і прикажчик Трохимич.
Побачивши, що в Раїм наїхало багато оренбурзького начальства, при якому незручно розгорнути свої торговельні операції, Корсаков спочатку подався в найдальші аули і тільки через два тижні повернувся в околиці Раїма.
Макшеєв втомлено випростався. Наближався південь, а він з восьмої ранку, не розгинаючись, викреслював найдокладнішу військово-топографічну карту острова Барсакельмес.
Раптом за дверима землянки загупали чиїсь важкі кроки, почувся незнайомий голос, і в розчинені двері буквально ввалився Корсаков у вовчій шубі й шапці, а за ним Трохимич з двома чемоданами.
Макшеєв здивовано глянув на них.
— Здрастуйте, мон шер. Невже не пізнаєте?! Олександр Іванович Корсаков. З Петербурга. Ми з вами не раз зустрічалися у баронеси Притвіц159.
— А, пробачте! Ви так несподівано... І це було так давно, — подав йому руку Макшеєв, не виявляючи особливої радості від такого вторгнення.
Гість скинув шубу й шапку і витер носовою хусточкою посивілі від паморозі вуса, вії і брови.
— Чемодани підсунь під стіл і йди собі, — наказав він Трохи-мичу, безцеремонно сідаючи навпроти Макшеєва. — А я вже третій день як приїхав з аулів. В Раїмі тинявся... Собачі умови! Ночував на долівці, підклавши сіна. Не витримав! Утік! Довідався, що ви тут, і зрадів. Старий знайомий дасть хоч якийсь притулок.
— Боюся, що й тут не буде вам зручно. Я живу не сам, а з двома товаришами по експедиції.
— Так, так. Я чув: солдатні до себе понапускали. Так їм і в казармі буде добре. Адже ж я тимчасово і, до того ж, у справах службових. Тепер я більше не працюю в Опікунській раді, як у Пітері. Я тепер податковий інспектор. Охороняю, так би мовити, державний інтерес.
Макшеєв відчував, як від слів і тону Корсакова в ньому піднімається хвиля обурення, але стримався і спитав, аби щось спитати:
— Ви, здається, збирались одружитися з донькою баронеси? Як вони, живі, здорові?
— Ні. Ми не зійшлися з баронесою в ділових питаннях. Виявилося, що їх маєток — майорат, і тому повинен перейти до її сина. А я людина не з багатих. Чому я маю все життя лічити мідні гроші?! Моя дружина москвичка, народжена Солодовникова. Собою вродлива, вчилася в інституті шляхетних дівчат і гроші має неабиякі. Звичайно, кожній купецькій панночці приємно стати дворянкою. Промучимось ще з рік-два в Оренбурзі і знов переведуся до столиці. Обридла провінція.
Макшеєв зрозумів, що від Корсакова одразу не одкараскатися, зняв із стола креслярську дошку і, побачивши Тараса Григоровича, що саме входив до землянки, зробив широкий жест в його бік:
— Знайомтесь! Пан Шевченко, професор живопису Київського університету, а нині художник Аральської науково-описової експедиції.
Шевченко навіть розгубився від такої несподіваної рекомендації і мовчки вклонився приїжджому.
— Дуж-же приємно-с! Корсаков! Старий приятель Олексія Івановича, — вищирив той свої щербаті прокурені зуби.
— Дорогий Тарасе Григоровичу, — надзвичайно чемно звернувся Макшеєв до поета. — Ви ще в шубі. Не відмовте, будь ласка, в люб'язності: накажіть там, щоб нам дали швидше обідати. Гість, певно, з дороги голодний, а я, щиро кажучи, дуже втомився з цим кресленням. За їжею трохи відпочину — і знов за рейсфедер. Адже ж мене відкликають до Оренбурга, — пояснив він Корсакову. — От я й поспішаю закінчити всі креслення, інакше не зможу виїхати. Час спливає, а роботи ще на добрий місяць.
(Продовження на наступній сторінці)