За чверть години на столі парував наваристий флотський борщ, стояла бляшанка маринованої риби, і Макшеєв розливав по чарках міцну старку. Гість не залишився в боргу і витяг з погребця пляшку зубрівки. Зав'язалася бесіда. Корсаков розповів, як зграя вовків довго йшла за оказією. Макшеєв згадав про полювання на тигра. Після борщу подали зайця, якого напередодні застрелив Істомін, потім киплячий самовар, і Тарас Григорович урочисто поставив на стіл пляшку справжнього ямайського рому.
— Звідкіля? — здивувався Макшеєв.
— Заробив! Намалював портрет одного новопризначеного офіцера, а він мені, крім умовленого гонорару, подарував оце й чудову рамку для акварелі.
По обіді Шевченко сів осторонь докінчувати краєвид морської затоки із вмерзлими в кригу шхунами на зимівлі, а Макшеєв з Корса-ковим продовжували розмову.
— Так, шер амі, — скаржився Корсаков, присьорбуючи чай з ромом. — Що й казати: препаршива у мене посада. Тиняєшся увесь рік цим степом, стягаючи з тутешніх дикунів податки. Працюєш, працюєш — ніякої тобі подяки, і головне, ніяк не добитися повної сплати податків. А все через милого тестя. "Служи, — каже, — до действительного статського совєтніка, щоб дочка генеральшею стала. Тоді озолочу!" А він у мене мільйонер. Але ж як тут вислужитися, коли ці чортові киргизи ніколи не вилізають з недоїмок? Я вже й так добився, що недоїмки зменшилися майже удвічі. Його превосходительство мене за це до "анни" представив.
— Он як! Але ж... як ви добилися таких блискучих результатів? — спитав Макшеєв, підливаючи гостеві рому.
Гість неабияк хильнув за обідом і розбалакався:
— Дуже просто: батогами. Але, уявіть собі, є такі мерзотники, що воліють краще вмерти під батогом, а податків так і не сплачують.
Шевченко випростався, кров шугнула йому в обличчя, самі собою стиснулися кулаки, але неймовірним зусиллям волі він стримався і взявся за пензель.
— Невже ви не розумієте, що ніякий батіг не виб'є в жебрака того, чого він не має? — спитав Макшеєв.
— Е, батечку мій! Всі вони удають із себе жебраків. Посада дійсно препогана: противно слухати їх скарги, крики і так далі... Не те, що у вас, офіцерів! Ви повертаєтесь з воїнського поїску багатими, ая,які раніше, живу на свою платню.
Макшеєв здивовано звів брови.
— Але ж який зв'язок між воїнським поїском і стягненням податків?
Корсаков іронічно примружився:
— Невже ви ніколи не брали в них участі?
— Ні. За освітою я військовий інженер-топограф. На Кавказі я дійсно випадково якось потрапив під кулі. Але тут?..
— Ну, тоді зрозуміло... Поїск — це не просто каральна експедиція проти бунтівників. Це похід... як би це висловити... не тільки, щоб страхати, а, головним чином щоб... поліпшити свої особисті справи за рахунок цих... інородців.
— Іншими словами грабіжницький наскок, або по-тутешньому баримта? — уточнив Макшеєв.
— Ну навіщо ж так гостро!..
— І це на бідарів, які живуть у дірявих юртах і майже голі пасуть на снігу голодну худобу!.. Яка підлота!
Макшеєв скочив з місця і забігав по тісній землянці, натикаючись на клунки, на свою креслярську дошку і на чемодани непроханого гостя. Корсаков тихенько посміювався.
— Який ви ще ідеаліст! В шістнадцять років або на першому курсі це зрозуміло, але в тридцять років, пробачте, це вже донкішотство!
В цю мить двері беззвучно прочинилися, і на порозі з'явився Трохимич.
— Накажете, пане, їхати до киргизів для торгу? — спитав він тихо, нерішуче зиркнувши на Макшеєва і Шевченка. — Тут, кажуть, є недалеко аул.
— Звичайно, звичайно! — насупився Корсаков. — Сам знаєш. Навіщо питати? І не забувай за хутро.
— Хто це? — уривчасто спитав Макшеєв, коли Трохимич щез. Корсаков на мить зам'явся:
— Що ж, мон шер, це між нами. Я не офіцер і не козак, отже, не можу забагатіти на воїнських поїсках. Дружина моя свої капітали міцно тримає в руках: їх не вкусиш. Це мій кріпак. Він закуповує в Ірбіті цукор, борошно, ситці, казани та різні дрібниці, а потім продає киргизам. їде він, ніби стороння особа, так що я тут, власне, офіціально ні при чому.
— А гроші, здобуті тією торгівлею? — холодно спитав Макшеєв.
— А грошенята потрапляють мені, — весело і до нахабства од-верто ствердив Корсаков.
В цю мить хтось знову нерішуче сіпнув двері.
— Хто там? Увійдіть! — гукнув Макшеєв.
В землянку ввійшов Жайсак. Він низько вклонився Макшеєву і Шевченкові і мовчки зупинився біля порога.
— Що скажеш, голубе? — спитав Корсаков, недбало закинувши ногу за ногу.
— Люди кажуть, шкурки лисячі тобі треба, ясачний начальник? У мене є шкурки. Я ходив у Раїм, там тебе шукав. Нема. А ти сюди відкочував.
— А-а!.. Так, хутро беремо, коли воно чогось варте. Покажи! — усе ще недбало кинув Корсаков.
Жайсак витяг з пазухи дві чудові чорно-бурі лисиці.
У Корсакова очі спалахнули жадібним вогнем. Він узяв шкурки, дмухнув на них, став гладити їх вздовж і проти шерсті, потім спитав з удаваною байдужістю:
— По скільки хочеш?
— Не знаю. Скільки даси, ясачний начальник. Мені ясак платити треба, за байгу треба... Багато треба...
— Скільки ж їх у тебе є? — зневажливо перебив його Корсаков. Його не цікавили Жайсакові справи.
— Багато є. Мабуть, два рази десять чи три рази. Треба перелічити.
— Тридцять? Ну що ж, дам тобі по полтинику.
— Ой начальник!.. — Аж скрикнув Жайсак. — Бухарський купець за маленьку три карбованці дає, а за такі... Це ж великі, зимові.
— Ну, то йди до своїх бухарців, — спокійно відвернувся Корсаков і сьорбнув з чашки, де було більше рому, ніж чаю.
Макшеєв обурено перезирнувся з Тарасом Григоровичем, а Жайсак переступав з ноги на ногу і з розпачем давився на своїх чудових лисиць.
— Дозвольте... Лисиці великі і відмінної якості, — втрутився Макшеєв, намагаючись зберегти коректний тон.
— От і беріть їх, коли вони вам так подобаються, — відповів Корсаков французькою мовою, щоб Жайсак його не зрозумів. — Аяне такий багатий, щоб кидатися дурними грішми.
Макшеєв і сам подумав у першу мить купити одну-дві шкурки, навіть потягнувся до кишені, але згадав, що їде він у довгу, майже двомісячну подорож,
І так і не витяг гаманця. Цей рух не випав з уваги Корсакова.
— Але ж у Москві ви візьмете за них карбованців по шістдесят щонайменше, — продовжував Макшеєв.
Тим часом Шевченко непомітно смикнув Жайсака і жестом наказав йому, щоб той забрав своїх лисиць. Але, певно, з Жайсаком трапилося щось надзвичайно серйозне, бо він не послухав Тараса Григоровича, а безнадійно зітхнув і заперечно похитав головою. Він уважно прислухався до розмови незнайомою мовою і тільки переводив погляд з Корсакова на Макшеєва і з Макшеєва на ясачного начальника і раптом сам звернувся до Макшеєва:
— Візьми, майир! Віддам по два карбованці шкурка. Дуже треба гроші.
Всі мовчали. Макшеєву було важко і незручно взяти хутро за таку мізерну ціну, а більших грошей у нього дійсно не було. Корсаков іронічно посміхнувся:
— Ну, добре! — раптом вимовив він. — Начальник тебе пожалів. Заради нього дам тобі по два карбованці за шкурку.
І з виглядом благодійника дав Жайсакові чотири карбованці, але не сріблом, а асигнаціями, значно дешевшими від срібла. Жайсак важко зітхнув, узяв гроші і вийшов, низько похнюпивши голову. Шевченко схопив пальто і кинувся йому навздогін. Коли ж за ним грюкнули двері, Корсаков весело ляснув себе по коліну і радісно реготнув.
— Оце дійсно хороший гешефт. Але в Москві я візьму за них не по шістдесят, а по сто карбованців сріблом. Гляньте, яка краса! Скільки це процентів прибутку!
— Це нечесно! — прорвало Макшеєва.
— Так це ж дикун! А дикунам сам Бог наказав служити для нас джерелом прибутку. Чого ви так скипаєте, мон амі?
— Соромно, шановний добродію! Замість стати для них джерелом світла, прикладом честі, обов'язку і справедливості, ви...
Корсаков гучно розреготався:
— Те-те-те-те, мій любий! Вони навіть і слів таких не зрозуміють. Адже ж вони первісні люди! Кам'яний вік! Пройдіть увесь степ, усі їхні кочовища — ніде ані поминки, ані вбиральні не знайдете. Птах — і той не паскудить в своєму гнізді, як вони в своїх юртах...
— А багато знайшли ви вбиралень та помийниць по наших селах?! — гостро урвав його мову Макшеєв. — Але це саме ви і подібні до вас винні в цьому. Треба вчити, бути для них прикладом, а не грабувати їх і заганяти в несилу батогами, хабарами та шахрайством, шановний добродію!
Корсаков скочив з місця:
— Що-о?! Повторіть, що ви сказали! — вискнув він пронизливим фальцетом.
Макшеєв зблід від люті:
— І по-вто-рю! — відкарбував він по складах. — Шахраюєте і займаєтесь найбруднішою підлотною спекуляцією, ганебним гендлярством, що плямує честь дворянина і мундир, який ви носите!
І раптом, несподівано для самого себе, схопив вже порожню пляшку від рому і, замахнувшись нею, як дрючком, гримнув на весь голос:
— Геть! Геть звідси, падлюко!
(Продовження на наступній сторінці)