З дванадцяти вибраних коней сім уже знали, що таке вуздечка й сідло. Треба було тільки остаточно їх виїздити. Але решта п'ять були такі дикі й злі, що до них ніхто не наважувався підступити. Довелося здалека їх заарканювати. Вони люто рвалися, ставали дибки і так хвицалися, що треба було триматися од них на відстані не менш як двох сажнів. Довгими жовтуватими зубами старалися вони перегризти аркан або вкусити смільчаків, які намагалися надіти на них вуздечку.
— Ану геть звідси! Це не хлоп'яче діло! Для тебе знайдеться інша робота! — кричав на Рахіма Жайсак, бачачи, що хлопчик крутиться біля самих копит найлютішого з огирів.
Рахім на мить відбігав, щоб знов підступити до огиря.
— Тобі що, хочеться, щоб він тобі копитами череп провалив? — відтягнув його подалі Жайсак. — Хочеш знати, де нам твоя допомога буде потрібна? Ти значно легший від будь-кого з жигітів, тому ти скакатимеш на байзі на моєму Акбозаді.
Рахім одразу затих. Його блискучі чорні оченята розширилися, стали великими й глибокими, як у Кульжан.
— Правда?! — прошепотів він беззвучно. — Атине обдуриш?
— Я знаю, що таке честь і слово честі, — з гідністю відповів Жайсак.
— Ну, а хто ж скакатиме на Карайгирі та на Каркераті? — не заспокоювався Рахім, зовсім по-дитячому розкривши від нетерплячки рота.
— Поки що не знаю, а перед байгою ми з тобою порадимось, — пообіцяв Жайсак. — Мабуть, візьмемо твого ж дружка Ісмагула? Але поки що мовчи, як скеля. Розумієш?
Відтоді Рахіма наче хто підмінив. Він спокійно й діловито, як дорослий хазяїн, стояв осторонь, поки арканили степових непокірливих красенів, і більше не крутився біля копит, коли їх намагалися загнуздати або осідлати. Щодня, як дорослий, доповідав він батькові, як іде приборкання скакунів, і, дотримуючи слова, нікому не сказав про підготовку до байги, а до сестри забігав, коли тільки міг і все повторював із таємничим виглядом:
— Не плач, Кульжан-джан. У тебе є багато друзів. Ми з Жайса-ком зробимо все, щоб урятувати тебе від Семиріччя.
Гордість при думці, що йому довірили аж три таємниці — батьківські плани, кохання Кульжан і Жайсака і таємний план молодого табунника, робили його незвично серйозним і ніби аж старшим.
Жайсак і Тайжан приборкували скакунів. Вони мали великий досвід і були винятково добрими їздцями, але при всій своїй силі та спритності важкий Тайжан першого ж дня двічі вилетів із сідла. На щастя, обидва рази бехнувся він у кучугури снігу, який вже трохи злежався після нещодавньої відлиги. Сніг пом'якшив удар. Кості не поламалися. Жайсак був значно легший і гнучкіший від Тайжана. Він лише раз вилетів із сідла і не розбився, потрапивши в яму, повну снігу, але струс при падінні віддався в плечі, покусаному торік вовками і він на три дні повернувся в аул.
— Піди, синку, до росіян, у них є лікар, — радила старенька Кумині.
— Не варт, ana! — відмахнувся молодий жигіт. — Нагрій мені торбинку піску. Я добре зігрію плече, і все минеться.
Одвідуючи аул, фельдшер Істомін дізнався про хворобу Жайсака і сам зайшов до нього, оглянув руку і плече, помастив йодом, зробив масаж і схвалив приварку з гарячого піску.
За час відсутності Жайсака Тайжан приборкав з допомогою молодших табунників п'ятьох огирів, і, коли Жайсак повернувся в табунний стан, усі вони, шалено гризучи вуздечки, вже сяк-так ходили під сідлом, та тільки сильний і спритний їздець міг на них утриматися. Коли ж спробував скочити на одного з них молодший табунник, кінь одразу затанцював на місці, потім звився дибки, з хвилину стояв свічкою і помчав його степом диким кар'єром, раз у раз кидаючи вгору круп і задні ноги. Вершник не всидів і, безпорадно змахнувши и повітрі п'ятами, розпластався на снігу зі зламаними ребрами та вивихнутою ногою.
Знов довелося арканити лютого жеребця. Знов Тайжан наказав прив'язати його до стовпа ременями з сириці і кілька разів жорстоко оперезав гострою, як жало, камчею. І потім нікому більше не довіряв цього буйного огиря, працював з ним сам з допомогою одного досвідченого табунника.
Минув ще тиждень. Озброївшись рушницями й гострими ятаганами, Жайсак і Тайжан, нічого не пояснюючи іншим табунникам, осідлали кожен по два жеребця і помчали далеко в степ. Рахім скакав за ними на Карайгирі, тримаючи на поводі двох інших Жайсакових жеребців Акбозада та Каркерата. Вони попрямували до балки, на дні якої текла крихітна річка, що впадала в Сирдар'ю. Верст за двадцять звідти текла друга така ж річечка, майже струмок.
Вони розрахували, що відстань між цими двома річками якраз дорівнює відстані, яку найчастіше встановлюють на байзі. І, давши коням перепочити, зробили перший спробний пробіг. Половину відстані Жайсак і Тайжан скакали на одному коні, ведучи другого на поводі, потім пересіли на того, який досі йшов без вершника, і так продовжували путь. А поруч із ними скакав Рахім на Карайгирі, теж пересідаючи в дорозі то на Акбозада, то на Каркерата.
Джантемирові коні прийшли до фінішу змилені та втомлені. Жигіти одразу вкрили їх повстяними попонами і почали повільно прогулювати, а Акбозад і Карайгир з Каркератом, яких Жайсак уже здавна привчив до перегонів на довгі відстані, ніби й не втомилися.
Давши коням відпочити, жигіти повернулися до табунного стану і в другій половині дня осідлали ще дві пари коней, проробили з ними той же шлях і повернулися, коли вже сутеніло.
Так у перший день випробували вони чотири пари вибраних для байги коней.
— Треба взяти ще одного чоловіка, — сказав Тайжанові Жайсак, — бож нічого у нас не вийде.
— Але кого нам дасть Джантемир — ще не відомо.
— Іце означало б провал усього нашого плану, — втрутився Рахім. — Я знаю, що треба зробити: мій приятель Ісмагул вміє тримати язика за зубами, і він на цілий рік старший від мене. І потім він знає все про Шаукен і про Кульжан, йому можна цілком довіритися.
Жигіти замислились. Ісмагул хороший хлопець, сміливий і чесний, але все ж таки справа серйозна: як наважитися довірити йому злих, напівдиких огирів.
— Так ви самі скачіть на цій п'ятірці найлютіших, а решта ж ходили під сідлом, он пара сірих і зовсім сумирні, — палко доводив Рахім. — Аза Ісмагула я ручуся. Він чудовий їздець.
Випадок розвіяв їх вагання.
Повернувшись в аул, жигіти застали сім'ю Джантемира надзвичайно схвильованою: незадовго до присмерку влетіли в аул якісь вершники з гучними зойками й криками:
— Ой Ібрай наш дорогий! Дорогий наш Ібрай! — репетували вони, пролітаючи повз байський будинок та білі юрти під оглушливе гавкання собак.
Зробивши проміж юрт два великих кола, вершники нарешті зупинилися коло білих юрт Джантемир-бая. Це були посланці від Зуль-карная зі звісткою про смерть Ібрая.
Прийняв їх сам Джантемир. Він докладно розпитав про останні дні юнака, померлого від туберкульоза спинного хребта, добре почастував приїжджих, вклав їх спати, а на ранок семиріченці зібралися додому в супроводі Ісхака і двох молодших братів Джантемира на похорон.
Кульжан була в розпачі. Майбутнє встало перед нею в огидному образі Молдабая, старезного, беззубого, тремтячого ласолюбця. Марно Зейнеб і Нурипа, Маржан та інші ближчі подружки намагалися її втішити. Слова застигали у них на вустах, коли згадували того Молдабая.
Нарешті семиріченці поїхали. Рахім кинувся до сестри, але Зейнеб не пустила його.
— Залиш її, Рахім. Вона в такому горі. Плакала, бідолашна, всю ніч і весь ранок. Оце тільки заснула. Не буди її. Коли в людини горе, сон допомагає: уві сні геть усе забувається, і найнещасніший відпочиває і набирається сил.
Рахім не був згодний з доброю байбіше, але промовчав, а коли жінки вийшли в суміжну кімнату, вмить прослизнув до Кульжан і розбудив її. Дівчина прокинулась і з ніжною і радісною посмішкою потяглася до брата, але в ту ж мить наче крижаним ножем різонуло її серце, весела посмішка збігла з вуст, і личко скривила гримаса невимовного болю. Вона хотіла щось сказити, але Рахім затулив їй вуста долонею і зашепотів на вухо, поспішаючи і плутаючись від хвилювання:
— Не плач, Кульжан-джан. Я розкажу тобі велику таємницю, тільки дай слово, що мовчатимеш. Незабаром буде байга. Жайсакові коні переможуть, він одержить багато-багато баранів і забагатіє, а ще ж цілий рік до асу буде рік плачу за Ібраєм, і в цей час ніхто не зможе тебе засватати, а потім Жайсак тебе засватає, і ти будеш його дружиною, і ніколи не покинеш нашого аулу.
Вона дивилася на брата великими здивованими очима і, певно, не розуміла його. Рахімові довелося тричі повторювати їй все, що знав він про байгу, про Жайсакових скакунів. Нарешті посмішка блиснула на її змарнілому за одну ніч блідому обличчі, але одразу ж і згасла.
— Нема мені щастя в житті. Певно, кши-апа народить дівчинку, і ніякої байги тоді не буде.
— Ні, буде! — палко наполягав Рахім. — Днями я не спав, лежав і чув, як байбіше з Кумині говорили Шаукен, що за всіма прикметами у неї буде хлопчик. І потім...
Він загнувся і, не знаючи чим би ще потішити сестру, раптом випалив:
— І потім Тарас-ага і майири обіцяли допомогти Жайсакові, коли з ним трапиться лихо. А росіяни все можуть, вони й ага примусять віддати тебе Жайсакові.
(Продовження на наступній сторінці)