Так розсердився бай за цю пісню, що вигнав Абдрахмана з юрти і сказав йому ніколи не приходити.
Тарас Григорович весело зареготав, потім розгорнув свій альбом.
— Що будеш робити? — з цікавістю спитав Жайсак, але, побачивши, що це не сопілка і ніякий інший інструмент, а великий зошит з товстого білого паперу, додав: — Писати хочеш... А я думав — музика буде...
Це було сказано з таким розчаруванням, що Шевченко не міг не посміхнутися.
— Хочу намалювати ваш аул, юрти, людей біля них, оце все, — показав він рукою на мальовничо розкидані юрти, а за ними — поворот Орі, і далі — безмежний степ, і над ним — небо, повне сліпучо-білої піни купчастих хмар. — Сідай і ти, Жайсак, за порогом біля багаття, наче ти вариш собі баранину, — додав Шевченко. — Хочу й тебе намалювати.
Але Жайсак рішуче захитав головою.
— Ні! Я з тобою сидітиму. Хочу дивитися, як ти це робиш: ніколи не бачив.
— Ну, сідай і дивись, — згодився поет. — Дай мені тільки дощечку підкласти під альбом.
Жайсак кинувся шукати дощечку. Проте дощечки не знайшлося. Тоді він висунув на середину юрти материну скриню, на якій і улаштувався Шевченко.
І швидко, легко, із звичною точністю почав він накреслювати контури юрт, силуети людей між ними, коня, прив'язаного до конов'язі, очерети біля річки. Жайсак мовчав, дивився і боявся дихнути, ніби від найменшого подиху малюнок міг розтанути, зникнути з сторінки альбому або обсипатися, як пелюстки дикої вишні, що зрідка зустрічається по степових улоговинах. Шевченко здавався йому ворожбитом: провівши олівцем, створював він на папері друге, нерухоме життя. А коли на папері з'явилася й Кумині з відрами біля самовара, що димів від сухого кураю, він тихенько охнув і злякано схопив Тараса Григоровича за руку.
— Ой бой! Це ж ana! Не треба робити маленьку ana на папері! Я боюся: ana буде хвора.
— Не бійся, — засміявся Шевченко. — Хіба б я став тобі робити лихо? Адже жмиз тобою друзі чи ні?
— Ну так, друзі, великі друзі, — захвилювався Жайсак і від хвилювання почав плутати російські слова.
— Так це не буде небезпечно для ana? — перепитав він серйозно і все ще стурбовано.
— Слово честі, ні! їй-богу, ніякого лиха не буде! Я сам себе чимало разів малював: поставлю дзеркало, і дивлюсь на себе й малюю, — заспокоював його Шевченко. — Якщо хочеш, я і тебе намалюю, і коли я помру, ти будеш на себе дивитися і згадувати мене. Хочеш?
— Ні! — аж скрикнув Жайсак. — Не треба вмирати! Треба довго жити. Довго! Як Абдрахман і ще два рази стільки! Хай Аллах дасть тобі велике життя, Тарас-ага!
В цю мить десь за юртою почувся молодий жіночий голос, дзвінкий і прозорий, як весняний струмок. Співала Кульжан, задоволена візерунком свого килима на білій повсті. Вона підвелася на весь зріст, трохи відійшла, схилила голівку набік і милувалася своєю роботою, повна творчої радості. І голос її, теж сповнений радості, бринів з оксамитовою ніжністю.
Шевченко обережно визирнув з-за одвірка. Освітлена сонцем, стояла за кілька кроків від нього Кульжан, і Тарас Григорович завмер на місці, боячись сполохати її.
А Кульжан співала пісню, яку склала сама цього літа, як складає свою пісню співоча пташка, коли до неї приходить кохання:
Жене вітер — небесний чабан Свою білу отару в жайляу, Де і влітку лютує холодний буран, Де під кригою спить Алатау.
Там кружляють орли,
Там ріка Картали
І шумує, і злиться, й кипить.
І назустріч мені На баскому коні Мчить, як вихор, коханий жигіт.
Шевченко схопив альбом і олівці, але, щоб намалювати її, треба було вийти з юрти, дівчина може злякатися. Він спробував притулити альбом до одвірка, та одвірок був прикрашений глибоким і гарним різьбленням — єдиною прикрасою житла, якою Жайсак так пишався, і ватман перегинався, горбатився на ньому. Не було тут і дзеркала, щоб впіймати чарівний образ дівчини. Шевченко в розпачі кинув і альбом, і олівці.
— Прокляття! — буркнув він. — Коли б тут було хоч миленьке віконце або дірочка...
— Зараз буде, — рішуче промовив Жайсак і, перш між Шевченко встиг його зупинити, гострим, як бритва, ножем одним рухом прорізав у повсті юрти отвір з долоню довжиною і пальців зо два завширшки.
— Сідай на скриню, Тарас-ara! Пиши на папері маленьку Кульжан, — приказував Жайсак, захлинаючись під хвилювання, і подав Шевченкові все, що той кинув на землю. Потім, пригадавши, що в Кумині є таки десь дощечка, на якій вона місить тісто, відшукав її, з гарячковою швидкістю зішкрябав з неї грудочки засохлого тіста і подав її поетові.
Шевченко сів перед прорізом на скриню, поклав альбом на коліна і, раз у раз припадаючи оком до дірки, швидкими змахами накидав на папері тендітну постать Кульжан, її довгі коси, в яких мелодійно дзеленчали срібні шолпи, її тюбетеєчку з жмутком пугачиного пір'я, насолоджуючись шаленим темпом роботи і весь палаючи творчою радістю.
Він нічого не чув і не бачив навколо себе. Не помітив, як увійшла Кумині і з жахом та розпачем сплеснула в долоні, побачивши прорізану дірку в новій юрті, єдиному притулку від жорстоких зимових буранів. Жайсак взяв за руку свою стареньку ana і щось сказав їй так серйозно й ласкаво, що вона відразу заспокоїлася, змовкла і, покірливо й тихо посміхнувшись, десь зникла.
Вже виступала на папері струнка й тоненька, як молодий кипарис, дівоча постать, коли раптом Кульжан сіла на кошму спиною до художника і знов почала вирізати свої аплікації.
— О-ох! — простогнав Шевченко. — Скажи їй, Жайсак, щоб вона ще хоч чверть години постояла. Хоч трішечки! Благаю!
Жайсак глянув у дірку і все зрозумів.
— Зараз! Вона буде стояти, як стояла. Сиди! Пиши маленьку дівчину на папері. Я піду скажу їй.
— Тільки ж не сполохай її. Обережно! — схопив його за руку Шевченко, тремтячи від хвилювання.
Жайсак кивнув головою і вискочив з юрти, а Шевченко припав оком до дірки і побачив, що Жайсак, обітнувши непомітно дівчину,
наблизився до неї з протилежного боку і заговорив із нею. Не чув Тарас Григорович їх розмови, але здогадався, що Жайсак просив її показати йому початий килим. Кульжан підвелася і, сяючи чорними сонцями своїх очей, щаслива з його уваги, почала показувати і поясняти, який буде цей новий килим, коли вона додасть нових відтінків і обшив кожний нашитий шматок візерунка блискучою шовковою тасьмою. А Шевченко гарячково клав на папір штрих за штрихом і запам'ятовував деталі її одягу, розташування монет на безрукавці, шолпи в косах, і все, що можна буде докінчити в слобідці.
Жайсак певно говорив їй щось хороше, а втім, і найпростіші слова в устах коханої людини завжди бринять чарівною музикою... Обличчя Кульжан сяяло тим внутрішнім світлом, яким сяє воно у дівчат лише раз у житті.
Довго тривала ця розмова над початим білим килимом. Разів зо два до юрти зазирала Кумині, а Жайсака все не було, і вона навшпиньках знов зникала, щоб по потурбувати Шевченка, не наважуючись навіть здалека зазирнути в його альбом.
— Ну, на сьогодні досить, — сказав нарешті Шевченко. — Деталі дороблю в слобідці або прийду сюди ще раз.
Він поклав олівці в кишеню, визирнув з юрти й махнув Жайса-кові рукою. Жайсак довго дивився на малюнок і, зітхнувши, сказав:
— Бачив у купця в кутку Бога на стінці, та не знав, як його роблять. Але ти зробив краще. Ти робиш, наче сам Аллах.
Кумині принесла для гостя миску айрану і знов почала його частувати, але Шевченко поспішав в Орськ. Жайсак довго і ніяково вибачався, що не зарізав для такого гостя барана. Шевченко заспокоїв його і сказав, що був би дуже засмучений, коли б Жайсак надумав так марно витрачати своє майно.
— Ти молодий, — казав він, — у тебе все життя попереду. Тобі час одружитися, а на все це потрібні гроші або, як у вас кажуть, барани.
— Правда, — ствердив Жайсак. — У вас кажуть: "Оце коштує тридцять копійок", а у нас кажуть: "Це коштує пів на чверть барана". У баїв гроші є, бо вони продають і вовну, і худобу, а ми, бідні люди, їх не бачимо. Ти приходь до нас на свято Байрам. Тоді ми барана завжди ріжемо. Баранину будемо їсти.
— І не подумаю, — жартував Шевченко, — навмисне прийду в будень. Дивився я на тебе і на оту дівчину і думав, яка б з вас була хороша пара. Обоє стрункі, молоді, вродливі. Невже вона тобі не подобається?
— Ой бой, як подобається! Вона — як гурія з райських садів, — захоплено зітхнув Жайсак. — Руку б собі підрубав за таку жінку!
Зінаїда Тулуб. ISBN 978-966-97236-2-8.
177
Одне око виколов би, щоб другим милуватися нею! А яка ж вона добра! Як вона батька мого жаліла. Як матір мою жаліє! Та не моя вона: вже просватана.
І розповів усе про Кульжан. Шевченко слухав уважно, іноді перепиняв його мову запитанням. Він зрозумів, що велике й чисте кохання палає в серці молодого табунника і треба б якось допомогти йому добитися свого щастя. Та чим міг він допомогти, сам бідний вигнанець, позбавлений змоги і права заробити хоч гріш?
— Я певний, що ти доб'єшся щастя, — подумавши, сказав він. — Цей наречений навряд чи видужає. Я бачив багато таких хворих: по п'ять-шість років лежать нерухомо в гіпсі і тільки один з десяти видужує. Помре він, і сватанню тоді кінець.
(Продовження на наступній сторінці)