Жайсак сяяв. Йому здавалося, що малюнок — це чарівний талісман, який допоможе йому одружитися і Кульжан всупереч усім перешкодам, всупереч злій долі. Він не знав, як дякувати, де посадовити свого гостя, чим його частувати. Того дня, як майже завжди, не було в нього нічого, крім свіжого айрану з верблюжого молока. Намагаючись хоч чимось показати свою любов і вдячність, провів він поета аж до фортеці.
День був чудовий, небо прозоре й безхмарне. Сонце гріло як влітку, а повітря було непорушне. Навіть легкі кульки перекотиполя лежали там, де вчора забув їх, засинаючи, веселий степовий вітер. Попрощавшись з Жайсаком, Тарас Григорович ще трохи поблукав біля річки і повільно рушив у слобідку.
Бородатий чоловік років на тридцять п'ять в круглому фетровому капелюсі підвівся йому назустріч в його кімнатці,
— Дозвольте відрекомендуватися. Михайло Лазаревський91, старший брат вашого оренбурзького приятеля. Привіз вам привіт від оренбурзьких друзів і кілька листів.
Нарешті! Не тямлячи себе від радості, Шевченко обняв жаданого гостя. Все обурення, всі образи на невірних друзів, які забули його в біді, розтанули в неосяжно великому почутті вдячності й любові до людей.
А гість вже розстібав ремінці саквояжа і виймав листа, книжки та різні пакунки.
— Ось вам лист від брата Феді і Сергія Левицького, — казав він, — а ось лист з батьківщини, а це від Карла Івановича Герна. Привіз вам два числа "Современника", новий роман Гюго "Собор Паризької богоматері". Ось газети. Привіз і українську запіканку та ковбасу. Все це вони одержали від батьків і наказали передати вам.
У Шевченка тремтіли руки від хвилювання, коли він розривав конверти. А Лазаревський, удаючи, що не помічає цього, говорив, ставлячи на підлогу спорожнілий саквояж.
— Живу я тут недалеко, в Троїцькій, а працюю попечителем прикордонних киргизів. Приїхав сюди у службових справах і приїжджатиму досить часто — приблизно раз на два-три місяці. Доводиться їздити і до Оренбурга, отже, зможу передавати вам і від вас усе, що схочете. Радий допомогти вам.
— Дякую. Щиро дякую, — казав Тарас Григорович і то починав читати листи, то кидався до хазяїв, просив поставити самовар, підсмажити свіжої риби, яку приніс йому Кузьмич.
До пізньої ночі просидів у Шевченка Михайло Матвійович, а другого дня попрощався із ним як найкращий друг і вручив йому, ніби за дорученням брата Федора, п'ятдесят карбованців асигнаціями.
Кілька разів читав і перечитував Шевченко теплі рядки Лизогу-бового листа — перший привіт з рідного краю. Цей лист розминувся з листом Шевченка, посланим лише тиждень тому через Алексан-дрійського. Не менш порадував поета й палкий лист його юних оренбурзьких друзів,
Була неділя. Провівши гостя, Шевченко довго стояв біля крайньої Орської халупи і дивився, як зникає в рудій далині чорна цятка тарантаса. Сивий ковил оповивав далечінь тонким, туманним серпанком, сонце пекло, як і напередодні, але окремі хмарки коли-не-коли затьмарювали його, і тоді сірі тіні від них ішли степом, наче сумні спогади про минуле.
Після заходу сонця раптом похолоднішало. Подув різкий північний вітер, важкі темні хмари заступили небо, вночі сипнув сікучий дощ, а потім пішов густий сніг. Ішов він всю ніч, спочатку мокрий, а потім мерзлим великим важким пластовинням. Коли вранці Лаврентьєв розбудив свого пожильця, шибки вікон були заліплені снігом і взялися всередині льодовою плівкою, а надворі скажено вила і кружляла хуртовина.
Зима застала гарнізон зненацька. Хоч оказія і привезла тепле обмундирування, але документи на весь цей транспорт виявилися неправильними і все привезене замкнули в цейхгауз, а солдатам видали лише торішні башлики, сукняні онучі та подерті рукавиці.
Було п'ятнадцять градусів морозу. Роту, як завжди, вивели і вишикували на плацу. Вітер шарпав поли шинелей, кінці башликів, сік гострим снігом обличчя, гидував у рукави і крутив сніг білими вихорами. Солдати нетерпляче тупцялися на місці, ноги їх клякли, але команда "Струнко!" примусила їх завмерти. Капітан Глоба вмить помітив, що порушена геометрична чіткість шикування: у одного солдата нога зіслизнула із замерзлої грудки землі і ледь помітно зсунулася назад; у іншого ноги розставлені трохи ширше належного. Глоба оскаженів, не скомандував: "Вільно!" і вибухнув оглушливою лайкою, від якої, здавалося, червонів навіть сніг.
Солдати стояли непорушно і похмуро супилися. Мерзли руки в подертих рукавицях, насилу утримуючи рушниці. Ноги втрачали гнучкість, і, коли нарешті захриплий від лайки Глоба скомандував: "Кроком руш!", багато хто не зміг легко й чітко змахнути ногою й одразу трахнути підошвою замерзлу землю.
І знов залунала сороміцька лайка, ляпаси і зуботичини. Шість годин тривало це безглузде тупцювання по глибокому снігу, слизьких горбках — це тисячократне повторення остогидлого "журавлиного" кроку, дурна муштра, яка притупляла в солдатах селянську кмітливість, перетворюючи їх на манекени.
Хуртовина тривала три дні, і три дні мучив Глоба свою роту без теплого одягу, і головне, без валянків, хоча мороз досягав двадцяти п'яти градусів при міцному північно-східному вітрі... Сніг не лежав на землі, він летів, мчав понад степом одним безупинним потоком на сотні верст завширшки, наче течія в океані.
Вітер був надзвичайно міцний. Йдучи проти нього, доводилося нахиляти голову і тулуб вперед, наче бурлаки, що тягнуть важко навантажену баржу. Коли ж вітер дув у спину — важко було встояти на місці або йти помірним кроком, бо гнав він людину, підстьобував, примушував бігти.
Половина солдатів відморозила носи, вуха й щоки, але значно більше постраждали у всіх ноги; на них відкрилися гнійні рани. Багатьох довелося покласти в госпіталь, але там не вистачало ані койок, ані навіть сіна чи соломи, щоб розташувати їх на підлозі. І кожного ранку солдати перш за все кидалися до вікон подивитися, чи не вщухла нарешті метелиця. Але за вікном, як і напередодні, висіла непроникна біла завіса, по землі примарами мчали хвилі снігу, а днювальний, повертаючись з канцелярії, на запитання, чи нема наказу видати теплий одяг, безнадійно махав рукою.
— Чи тобі повилазило? Не бачиш, як віє? Хто тут поїде через степ на вірну загибель! Кожному життя дороге. Нема відповіді з Оренбурга.
На третій день увечері Шевченко пішов до Лідії Андріївни з таємним наміром розповісти генералові, що виробляє з людьми Глоба. Лідія Андріївна зустріла його сумна і схвильована. Шевченко одразу помітив, як вона змарніла.
— Нашому татові все гірше й гірше, — відповіла вона півголо-сом на його тривожне запитання, і підборіддя її затремтіло. — Я все літо казала йому: візьми відпустку, їдь на Кавказ до сонця й тепла, до цілющих вод. У нього давно застуджені нирки. Та хіба його можна умовити!! А тепер йому погано. Такі набряки — жах! Ноги як колоди. І ще цей буран. Тепер уже з Орська не вибратись. Боже мій, невже він тут загине?
Шевченко, як міг, почав утішати Лідію Андріївну й Натангу.
У вітальні в кутку сиротою стояв замкнений, вкритий пилом рояль, до якого давно вже ніхто не торкався. Наташа помітила пил, побігла по ганчірку і почала витирати верх і клавіатуру. Рояль відгукнувся їй різноголосим гудінням, і одразу з глибини дому почувся хрипкуватий генеральський бас:
— Хто там?
— Це Тарас Григорович, — відповіла Наташа. Хто? Не чую! Кличте сюди! — наказав Ісаєв.
Лідія Андріївна ввела Шевченка в спальню хворого. Вікна були щільно затулені важкими портьєрами з солдатського сукна, вишитими руками Наташі. Пашіло від груби, а на столику біля ліжка серед аптечних пляшечок з довгими рецептами горіла висока свічка.
— Здравія бажаю, ваше превосходительство! — виструнчився Шевченко.
— Здрастуйте, любий мій. Сідайте, — простягнув йому руку генерал. — Розповідайте, що у вас новенького?
— Здається, крім завірюхи, нічого нема.
— Завірюха? А що це таке?
— Ну, метелиця, або по-тутешньому — буран.
— Ах, ось що! Так чого ж ви мене тримаєте в темряві? Відкрийте вікна! — раптом обурився генерал. — У мене очі, Богу дякувати, ще здорові.
— Не можна, татуню, — заметушилася Лідія Андріївна. — Я третій день посилаю до Мєшкова, прошу його виписати скла і прислати скляра. Треба негайно вставляти зимові рами, а в них нема шибок. З вікон дме. Холодно, а тобі погано від холоду.
— Мерзотники! В струнку тяглися, поки я був здоровий... Гадають, що я своє вже відспівав... Але я ще живий, чорт забирай! Я їм наказую! Паперу! Пиши: негайно видати скла, прислати скляра. Є такий у них у третій роті.. .1 киту...
Лідія Андріївна швидко написала записку, генерал підписав і віддав Тарасу Григоровичу.
— Не в службу, а в дружбу, дорогий... Підіть до нашого бурбона. Хай негайно випише.
І раптом, глянувши на ноги Шевченка, здивовано зупинив його:
— Чому жвинев валянках? Адже ж надворі мороз?
— Не видали ще, ваше превосходительство. А мороз добрячий: сьогодні двадцять три...
— Чорт зна що! А стройове навчання припинено?
— Нікак нєт: провадиться за розкладом. Тільки... — тут Шевченко на мить загнувся, тоді наважився: — Тільки в нашій роті майже півсписочного складу відморозило собі ноги. Багатьох забрали в госпіталь. Просто гинуть люди...
(Продовження на наступній сторінці)