У Шевченка здригнулося серце: могутній, гордовитий — в'язень, у кайда...
Тільки Абдрахман помітив гірку посмішку, що ледь скривила Шевченкові губи, і зрозумів її.
— То це ти і є акин? — раптом спитав Лаврентьєв Абдрахмана, ставлячи на скатертину порожню піалу.
Акин мовчки кивнув головою, зрозумівши одне тільки слово: "акин".
— Так заспівай нам щось, — вів далі писар з виглядом поблажливої уваги, — ось і він, товариш мій, любить і співати. Кобзар він — одним словом.
— Кобиз?81 — пожвавішав старий. — Ми — ні кобиз. Ми домбра граємо, — чітко промовив він і торкнувся свого нехитрого інструмента.
Помітивши, що акин збирається співати, жінки прикрили самовар і посуд, а Шаукен загорнула в скатертину рештки цукру й сир і поклала все це в скриню. Абдрахман настроїв домбру і, подумавши, сказав Тарасу Григоровичу:
— Розповім я тобі кюй, браго мій, тому що бачу: душа твоя — пісня.
І, ритмічно погойдуючись, почав розповідати.
— Чекай, — зупинив його Лаврентьєв. — Він по-вашому не розуміє. Покличте того хлопця, який добре говорить по-руському.
Абдрахман замовк, опустивши очі в землю, нерухомий, наче вирізьблений з слонової кістки, а Кульжан вихором помчала в нову Жайсакову юрту і за хвилину, зарум'яніла від швидкого бігу, повернулася з Жайсаком. Він чемно віддав салем Абдрахманові, потім вклонився російським аскерам і сів поруч з акином. Абдрахман знов провів пальцями по струнах і заговорив, погойдуючись у такт непомітному внутрішньому ритму.
Пташка-мати співала про щастя своє —
Про гніздо і малих пташенят. Щебетала про те, яка гарна весна,
Коли в серденьку співи бринять. А в цей час до гнізда щитомордник-змія,
Невблаганна, як смерть, підповзала. Голоси пташенят, що бриніли в траві,
Щитомордник здалека пізнала. Засичала вона, підвелась над гніздом —
Пташка в тузі страшкій закричало, З тоскним, страдницьким зойком над гадом лихим,
Захищаючи діток, кружляла. Гад не має душі. Серце-камінь мовчить:
Рада, гадина легкій поживі, І у пащу змії впала пташка тоді
В материнськім святому пориві.
Жайсак сумлінно, але досить незграбно перекладав зміст кюя. Коли він замовк, загнувшись на останній фразі, Абдрахман звернувся до Тараса Григоровича:
— А тепер послухай, як співає про це домбра.
І струни заспівали під його вправними пальцями, спочатку радісним прозорим звуком з ніжними переливами весняних жайворонків і цвіріньканням маленьких пташенят. І раптом в кришталево-чисті звуки ввійшла глуха й свистяча нота — голос смерті. Зойк матері, повний жаху й розпачу, покрив сичання гадюки, почулося тріпотіння її крил, останній смертний крик, а тоді — звук обірваної струни.
Шевченко був зворушений і схвильований і музикою, і змістом кюя, і тим, що звучання домбри виявилося м'якішим від звучання усіх знайомих йому інструментів, і тим, що слухав він акина серед безкрайого осіннього степу, під легким склепінням юрти, яку міг зірвати і знести за грань землі перший же з жахливих буранів, що вільно гуляють цією безмежного рівниною. Зате Лаврентьев незадоволено покривився:
— Дурне діло — така музика. Ми не хлопчиська, щоб слухати про пташок. Заспівав би краще якоїсь справжньої та голосом, а то слухай оцю балабайку, з якої і звуку нема.
— Заспівай, братику, — попросив Шевченко, поклавши руку на плече старого акина.
Абдрахман глянув на нього нерішуче, відчувши свою невдачу. В цю мить жінки внесли миски з паруючим м'ясом і мантами і поставили їх перед Джантемиром. Він засукав рукави і почав різати і роздавати кожному по шматку. Перший жирний кусень одержав Лаврентьев, другий — Шевченко, третій — Абдрахман. Усім їм Джантемир подавав м'ясо просто рукою, і коли жир стікав по його пальцях і струменів аж до ліктя, — бай злизував його зі своєї волохатої руки від ліктя до пальців. Потім він щось наказав Шаукен, і перед аскерами Лишися штоф горілки і фарфорова маленька чашка.
— Нам цього не можна: пророк заборонив, — казав Джантемир, — але для росіян купуємо. Пий, будь ласка! Нам не шкода!
Лаврентьев задоволено крекнув і за одним духом проковтнув повну чашку, потім налив Тарасу Григоровичу. Шевченко випив, але від другої відмовився. Він міг чимало випити в веселому товаристві або коли мучила туга, але тут, у цій юрті, його надто захопили інші враження. Хотілося зберегти пильність очей і гостроту спостережливості.
Лаврентьев пив, не рахуючи, радий, що весь штоф залишився в його розпорядженні, і швидко остаточно сп'янів, а Шевченко, доївши другий кусень молодої баранини, знову звернувся до акина:
— Заспівай, братику. Заспівай про людей, про гірку долю того, хто спину гне перед багатирями. Повинні бути у вас такі пісні?
Акин не зрозумів майже нічого. Ясно було лише, що просять співати, але Жайсак, що сидів у нього за спиною, переклав старому слова поета. Абдрахман запитливо глянув на Тараса Григоровича і не одразу відповів: — Заспіваю, тільки спочатку поясни мені, чого ти, акин, став аскером? Чи то солодко тобі вбивати?
Запитання вдарило Шевченка, як канчук. Озирнувшись на п'яного писаря, який хропів біля порожнього штофа, на Джантемира, осоловілого від жирної їди і міцного кумису, він раптом одверто відповів:
— Тому, що моя батьківщина, Україна, спливає сльозами й кров'ю під чоботом Миколи-царя. Тому, що й про волю козацьку та гірку долю мужицьку пісні складав. Пішли мої пісні рідною землею. От за це цар і віддав мене в солдати і заборонив складати пісні. Так і ходжу я тут із запечатаним серцем, із замурованими піснями на вустах — живий, непохований мрець.
Старий був приголомшений. Жайсак із захопленням дивився на Тараса Григоровича, а Кульжан, яка забилася аж під саме кереге, поміж ковдр і подушок, потай витирала сльози.
Абдрахман кілька хвилин сидів мовчки, потім ніби струснув із себе тягар років, підняв домбру і, взявши несподівано дзвінкий акорд, сказав:
— І у нас були і є такі акини. Вони чесно служили народові, Співали про тих, хто підіймав народ на султанів і ханів, на царя, на таких от... як він, — кинув він на закунялого Джантемира. — Не знаю, чув ти про нашого Срима Датова?85 Ні? Він закликав народ на боротьбу. Він разом із Пугачовим боровся проти цариці. Я заспіваю про нього, про незабутнього Срима, а ти, Жайсак, переклади, добре переклади моєму братові-акину, щоб знав він, що були й серед нас геройські душі.
Він підтягнув струни домбри, взяв два-три акорди і раптом заспівав на диво чистим і міцним як на його роки голосом:
Жив на світі батир у забуті вже дні. Гучно, домбро, про нього над степом брини! Звали Сримом його. Щире серце він мав, І за волю, за бідних людей воював.
Із аулу в аул Срим літав, як буран,
На святу боротьбу піднімав Казахстан.
І прокинувся степ. І земля загула,
І заграва пожеж на півнеба лягла.
На лихих ворогів швидше вітру з пустель
Мчали з Сримом сини кочовищ і осель.
Звав узбеків ваш Срим, Бухару та Іран, З Пугачовим збратавсь, як з бураном буран, Щоб усі піднялись на султанів лихих Та на баїв зажерливих, хижих своїх.
Десять років вмивався наш степ у крові. Пугачова давно вже скарали в Москві, А великий наш Срим все степами літав І своїх ворогів, як примара, лякав.
Ой багато героїв в бою полягло. Скрізь звучали жоктау і горе цвіло. Знову став під ярмо, хто в могилу не ліг. Знову ханам та баям схилився до ніг.
Тільки Срим не скоривсь: як до друзів своїх
До хівинців помчав, як до кревних братів, а "брати"...
Ох, гіркий хліб на тій чужині,
Там вигнанець щасливий лише уві сні!
Скільки кривд і образ наш батир там терпів
Від багатих за те, що водив бідарів.
Не павук-каракурт, не повзуча гюрза Загубили його... Не буран, не гроза: Отруїв його хан на вечірній порі, Щоб довіку не бачить нам більше зорі. І загинув батир. Під надгробком важким Спить великий герой, незабутній наш Срим.
Акин замовк, але довго дзвеніло ніжним вмираючим жуком ледь чутне тремоло домбри. Шевченко сидів, похилившись усім тілом вперед. Ловив кожен звук, кожне слово, яке швидко і, майже не затинаючись, перекладав йому Жайсак. Очі Тараса Григоровича блищали. Він наче бачив цей вихор народного гніву, стійбища в полум'ї, чув тупотіння й іржання коней, брязкіт зброї, а потім переживав з цим легендарним ватажком таку знайому гіркоту вигнання, образи й приниження, і, коли акин замовк, він стиснув його в обіймах.
— Як чудово! Як хороше! Брате мій, друже мій, це прекрасно! Але треба все це повторювати народові. Нагадувати, збуджувати, роздмухувати прагнення волі, наче іскру на дні загаслого вогнища, заховану під попелом, — палко заговорив він.
Раптом він помітив, що біля входу в юрту зібрався цілий натовп: це були родичі, тюленгути, служники і служниці Джантемир-бая — жителі чорних юрт, розсипаних положистим схилом улоговини до річки. Це була колоритна і надзвичайно мальовнича юрба засмаглих босих людей, голих до пояса або одягнених у строкаті подерті халати, в величезних хутряних шапках-малахаях найфантастичнішої форми. М'язисті й стрункі, вони здалися Шевченкові групою навмисне підібраних натурщиків з класів Академії художеств. Шевченко замилувався.
(Продовження на наступній сторінці)