— Ой, вірно це ти говориш, — кивнув головою Джантемир. — Ось і мене починають притискати. Сиджу і кожну хвилину чекаю: ось-ось накаже мені Ісай-паша забиратися з моєї зимівлі, бо йому стали потрібні наші випаси. Казав мені уже торік: "Підшукуй собі іншу зимівлю", — але влітку я весь час гасав Семиріччям за Зулькар-наєм, а потім ногу зламав. Ніколи було про це думати... Прикочував на старе місце і думаю: а що, коли раптом проженуть?.. Куди тоді податися, степ давно розібраний по кочовищах...
Абдрахман співчутливо клацнув язиком, присьорбуючи дрібними ковточками і з насолодою смакуючи кумис. Любив старий випити, а тут прийшла осінь, ось-ось ударять морози — чекай тоді свіжого кумису до наступного літа.
— Важкі часи настали. Важкі, — повторив він і зітхнув.
У цю мить заґвалтували аульні собаки. Почувся тупіт босих ніг і стривожені голоси. Вздовж юрти промчав чийсь кінь, заплакала маленька дитина.
— Гей, люди! Що там трапилося? — гукнув Джантемир, напів-підводячись. — Іди, Ісхак, подивися, що там?
Ісхак вийшов з юрти і одразу повернувся назад. До нас ідуть росіяни з фортеці.
Шаукен, що сиділа біля входу, одразу замоталася по юрті, щось ховаючи в темні кутки, а Джантемир зблід і почав натягати халат.
— Ну ось!.. Я казав: прийдуть, — бурмотів він. — Та чого ти стоїш?! — раптом крикнув він і підступив до Ісхака з камчею. — Біжи! Спитай, чого їм треба і хто вони.
Тим часом Шаукен здирала з своєї безрукавки золоті монети і тремтячими руками ховала їх у кишені, потім схопила повішене на кереге шатне сідло, інкрустоване кісткою, і побігла ховати його в одній з чорних юрт, поки Кульжан тягла разом із Кумині скриню з найкращим одягом.
Далекозорий Лаврентьев одразу помітив, що його поява викликала в аулі переполох, і, тихенько посміхаючись, стояв, ляскаючи себе прутиком по халявах.
Нарешті з-за білої юрти з'явився високий молодий жигіт і швидко пішов назустріч гостям.
— Салем алехм, — шанобливо вклонився він. — Чого бажають хоробрі російські аскери?
— Здоров, Ісхак! Не пізнав? — простягнув йому руку Лаврентьев. — Батько дома?
Ісхак блиснув сліпучо-білими зубами на смаглявому обличчі і обома руками шанобливо потиснув писареві руку.
— Дома! Дома! Дуже старий, дуже товстий... Не може швидко бігти, гостей зустрічати: мене послав. Заходьте, будь ласка. Акин у нас сидить. Кумис п'є, пісні співати збирається. Будеш слухати?
— Аякже! Чуєш, Григоровичу? — повернувся писар до Шевченка. — До речі прийшли: акина послухаємо. А це мій приятель, — показав писар Ісхакові на Шевченка. — Вітайся та собак своїх прив'яжи, — весело додав він, передбачаючи добре частування.
Джантемир саме переступав поріг юрти і здалека пізнав писаря.
— Не метушись, — смикнув він Шаукен. — Це прості солдати. Другого барана не треба різати. Вистачить одного.
І, звернувшись до Абдрахмана, розвів руками:
— Кожному собаці доводиться кланятися. Цей солдат біля Ісай-паші та майирів крутиться і може іноді за аул слівце замовити.
І з нещирою солодкою посмішкою рушив назустріч гостям.
— Ой бой, яка мені радість! Такі хороші гості прийшли! — обома руками потиснув він руку Лаврентьева. — Ідіть в юрту. Там акин сидить, пісні співати буде, — приказував Джантемир, скоса позираючи на Шевченка і не наважуючись спитати, кого привів до нього Лаврентьєв.
— А це нова у нас людина, — перехопив його погляд і зрозумів його тривогу хитрий писар. — У столиці він раніше жив, великим начальником був, а потім посварився з якимись там генералами, так його за це до нас прислали на деякий час. У мене на квартирі живе, — остаточно заспокоїв він Джантемира.
Тим часом Шаукен спритно постелила для гостей чисту білу кошму, поки Кульжан поквапливо роздмухувала за порогом самовар.
Джантемир і Тарасу Григоровичу також урочисто потиснув руку, сказав, що гість — благословення Аллаха, і з солодкою усмішкою запросив обох на почесне місце позаду очага, ще по-літньому порожнього.
Шевченко сів поруч Лаврентьєва і з цікавістю оглядівся. Ніколи не бачив він юрти і тим більше не був усередині. Все цікавило його в цьому невідомому і поки що загадковому світі. Юрта нагадувала йому круглі альтанки-ротонди в садибах багатих поміщиків,
Вона була велика, простора і мала форму правильного восьмикутника, де один з боків, південний, був широко відкритий для сонця і світла. Міцне, добре вистругане кереге на два з гаком аршини заввишки утворювало ґратчасті стіни юрти, від яких відходили дугоподібні міцні жердини до так званого шангарака — великого обруча в центрі склепіння аршинів на два завширшки. Все це разом утворювало кістяк юрти, на якому була майстерно напнута біла повсть, що точно відповідала формі каркаса і зовні була оздоблена барвистим геометричним орнаментом.
Зсередини кереге було завішане візерунчастим килимом, і вздовж нього лежали гори подушок, ватяних ковдр і згорнутих килимів, стояли скрині з одягом, посудом і різними іншими речами, яких у Джантемира було більш ніж досить. На навмисно залишених на кереге гілках висіли килимові сумки для дрібних речей, різний інструмент, сідла, вуздечки, шкіряні відра і сплетені з очерету полички. Посередині юрти спускалися зверху шнури й китиці, призначення яких важко було одразу відгадати, і величезний бурдюк — саба для кумису. Долівка була вкрита подвійним шаром товстої повсті, поверх якої Шаукен постелила третю — білу — для гостей.
Лаврентьєв сидів поруч із Джантемиром з виглядом принаймні посла Російської імперії в країні папуасів, а Джантемир все ще не знав мети його відвідин і запобігливо посміхався, намагаючись зав'язати розмову.
— Як жили тут усе літо? — спитав він.
— Жили непогано, — відповів писар, підкручуючи вуса, — мені ще вчора доповіли, що ти прибув, а я сьогодні вранці доповів генералові.
Тут Лаврентьев навмисне зробив довгу паузу, щоб надати своїм словам якомога більшого значення й створити враження, що не сам генерал вирішив долю аулу, а він, Лаврентьев, підказав Ісаєву, як зробити, і Джантемир при всій своїй витримці мимоволі напівпідвівся, марно намагаючись приховати тривогу за уважністю та ввічливістю.
— Прибув, — кажу, — наш Джантемир. На свою стару зимівлю. Певне, нема йому де зимувати. Худоби він має багато, а весь степ навкруги інші аули порозбирали. Шкода, — кажу, — хорошого сусіда. Невже йому звідси відкочовувати доведеться?
Тут Лаврентьев знову зробив паузу, а Джантемир не витримав і схопив його за руку. Лаврентьев посміхнувся і вів далі:
— А генерал зводили ручкою махнути і кажуть: "Ну, добре, Лаврентьев, якщо ти так за нього просиш, хай вже на цей раз залишається, але наступного року хай підшукує собі іншу зимівлю".
У Джантемира відлягло від серця: отже, можна спокійно сидіти на Орі до весни, і він із непідробною радістю вищирив свої рідкі жовті зуби.
— Ой бой, як добре ти доповів Ісай-паші! Великий тобі за це спасибі. Приходь частіше баранину їсти, акина слухать, кумис пити, хороший розмова розмовляти.
— Добре! Будемо приходити! — посміхнувся Лаврентьев. — Ось приятеля до тебе привів. Хороша людина. Вчений. Він моїх Васька та Стьопку враз грамоті навчив. Так тепер по-друкованому шкварять, що тільки держись. Вже й писати почали вчитися.
— Мій Ісхак теж письменний, і Рахім теж почав вчитися, — похвалився бай. — До Омська, в медресе поїхав. Коран читають. І інший книжки.
Тим часом Шаукен постелила перед гостями на кошмі чисту скатертину, поставила на ній сушений сир, піали, миску масла і миску баранячого жиру. Насипала жменю цукру-рафінаду, потім принесла чайник щойно завареного духмяного чаю, а Кульжан втягла самовар.
— Пийте спочатку чай. Зараз баранина звариться, будемо кавардак їсти, — частував гостей повеселілий Джантемир.
"Треба добре почастувати писаря, — думав він, — бо при нагоді він завжди може закинути за нас слівце генералу".
Тут Джантемир багатозначно підморгнув Шаукен і щось сказав їй півголосом. Шаукен і собі зашепталася в кутку з Кумині, і та швидко почала замішувати на дощечці тісто з білого борошна для мантів.
З тієї хвилини, коли в юрті з'явилися росіяни, Абдрахман не вимовив ані слова. Він скромно відсунувся до кереге і поклав на коліна домбру. Джантемир підніс і йому піалу чаю, в яку Абдрахман долив трохи молока. Акин повільно сьорбав чай з сиром, вмочуючи його в жир, і спостерігав за росіянами. Не подобалося кому, як Лаврентьєв шумно відкушує грудочки рафінаду, а Шевченко зацікавив його... Що це за людина, чого так пильно придивляється і до юрти, і до людей, і до речей, таких звичних для кожного кочовика?
А Тарас Григорович сидів з піалою в руках, забувши про чай: таке все було цікаве навколо нього. Раптом прокинувся орел, підвівся на своєму туторі, струснувся спросоння і різко крикнув, розвівши свої велетенські крила.
— Орел! — охнув Шевченко. — Який красень!
— Беркут, — поважно ствердив Джантемир. — Вовків битимемо. Лисицю. Хороший орел — великий, міцний. Жайсак впіймав його в міжгір'ї.
Орел підвівся на свої міцні високі ноги з великими гачкуватими пазурами, з хвилину постояв, задзеленчав ланцюжками і знову сів на тугир, і закуняв, затягнувши гострі жовті очі тоненькими плівками повік.
(Продовження на наступній сторінці)