Думка про Коржа ставала моторошною примарою, страшною, як смерть, і нестерпучою, як пекельні муки. Горпина була дочка свого часу — вмить піднялися з дна душі забуті в неволі забобони, всмоктані з материним молоком, усі поняття і звичаї, всі непереможні закони буття, де на кожен випадок є готова незламна формула і суворий вирок усьому, що хоч на крок відступає від неї.
Тоді було одне бажання — вмерти.
Подовгу стояла Горпина на ковзкому краю безодні. Хотіла плигнути в зелені кучугури хвиль, але не вистачало сили...
Нур'ялі придивлявся до неї, але мовчав, не розпитував і, певно, догадувався, в чому річ, бо ще тепліше і обережніше пильнував свою Горпіне.
— Іди геть! — з гострою зненавистю відштовхувала вона його, коли він закривав їй плече шаллю або просив не бігати босоніж.
Як чоловік, він став їй байдужий, і знов прокинулася ненависть рабині до володаря. З огидою і жахом намагалася вона зрозуміти, що кинуло її в його обійми — і не могла зрозуміти. Не могла без пекучого сорому дивитися на свідка й співучасника свого безчестя. І знов до знесилля бігала стрімкими гірськими стежками, захлинаючись і оббиваючи ноги до крові, і знову тягала важке каміння, шукаючи собі визволення.
— Диявольське насіння! Нехристе клятий, — била вона себе по животу і, впавши на камінь, ридала...
А думка про Коржа не давала заснути. В її руках його життя, і воля. Вона відчувала себе людиною, перед очима якої гине плавець. В руках мотузок, а вона не кидає в хвилі кінця, не рятує того, хто втрачає останні сили. І, відчуваючи себе душогубцем, Горпина з садистичною насолодою уявляла собі жахливе життя галерників, роз'ятрені рани від ланцюгів, повні черви й бруду; ребра, що випинаються з-під шкіри, криваві мозолі на долонях і спину, строкату від кривавих шкарубин і ран.
В її руках ключі від кайданів, а вона бариться, вагається, вона — співучасниця його катувань. А чому? Тому що зрадила його, тому що носить плід свого гріха і боїться зустрітися з чоловіком.
А, хай буде, що буде! Хай заб'є її Корж, злочинницю й зрадницю, що забула свій обов'язок задля ворога, людолова!.. Але ж треба, треба його врятувати!
І тоді, після безсонної ночі, ледве дочекавши, поки піде Нур'ялі, Горпина хапала роботу і гаптувала до присмерків, заклякла від утоми й холоду. Спритно й рівно клала стібок, повторюючи знайомі з дитинства візерунки — тернові ягоди, калину та ожину, або виноградне листя та жолуді.
Швидше! Швидше! Це — порятунок, це — визволення невільника, засудженого на загибель. Хай він кине, хай прокляне її але вийде на волю.
Якось прохолодного ясного дня, коли море вилискувало темним індиго і сліпуче блищали по той бік затоки білі кубики Чабан-Таша, прийшла до неї Олена з Панасом. Нур'ялі не було дома.
— Що це ви, молодичко, нас зовсім забули? — зацокотіла Олена. — Мо, хворі були? Ой-ой, як ви змарніли! Висохли зовсім! На себе не похожi! А я чекала на вас із роботою. Отець архімандрит наказав вас привести, щоб ви показали йому своє гаптування. Ні, справді, що з вами сталося? Мо, ворожку привести? Хто тут про вас подбає! Хіба хазяїн?! Та їм байдуже, коли страждає невільник...
Горпина зовсім розгубилася. Оленина поява була надто несподівана. Сумніви щодня глибше і глибше роз'ятрювали їй душу. Іноді здавалося, ніби голова її стала вуликом: гудуть у ній бджоли, кружляють, повзають, дряпаючи мозок, і жалять болюче-болюче... І нема порятунку... Хіба це висловиш словами?
Придивившись до Горпини уважніше, Олена відчула, що скоїлось щось серйозне. Погасли її веселі очі, витягнувся кирпатенький носик. Вона перезирнулася з чоловіком і тихенько зітхнула.
— А ми, молодичко, прийшли вас просити до себе, — урвав мовчанку Панас. — Завтра кутя. І все в нас буде, як на батьківщині: і кутя, і узвар, і сіно постелимо за звичаєм...
Горпина мовчала. Невже вона має право переступити чесний родинний поріг, — вона, забруднена, споганена чужинцем? Та ще й з його дитиною під cеpцeм.
— Приходьте, серденько. Ми по вас прийшли. Крутилися-крутилися, шукали по всьому Чабан-Ташу, ніяк не могли вас знайти.
— Спасибі, — прошепотіла вона. — Заходьте... Бідно в нас... Хазяїн мій рибалка. По рибу поїхав.
Коли гості зручно сіли на міндер, Горпина кинулася до комори — чимось почастувати їх. Олена миттю слизнула за нею.
— Що з тобою, серденько? — пригорнула вона Горпину. — Від тебе половини не стало, а очі такі сумні, такі тоскні...
Горпині й руки впали. Невже всім помітно яка мука в неї на серці? Мовчки стояла вона, дивлячись в одну цятку, і раптом засміялася беззвучним сміхом, від якогo обсипало Олену морозом:
— Що ж, я не ховаюся... Чоловік гине в кайданах на галері, а мене, дружину його, цілує татарин... І тепер татарча в мене під серцем...
Олена мовчки пестила її...
— Бідна моя, самотня, безпорадна, — заговорила вона по хвилі. — Не тужи, серденько, — урвала вона сама себе, — не дитина твій Данило. Знав він, що тобі судиться. І тепер знає. Думає про це, жаліє тебе. Мій Панас теж мучився.
— Не простить він мене! Не прийме волі з моїх рук! — Скрикнула раптом Горпина і, ридаючи, впала на лантух горіхів.
Олена тихенько поклала їй руку на голову.
— Та схаменися, Горпиночко, рідненька. Прийме! В ноги тобі поклониться за те, що стерпіла ти невільницьку муку і його не забула! Кинь татарюзі його виплодок та йди до Данила на волю. А мо, й кидати не доведеться. Мо, воно ще мертве родиться.
Довго втішала Горпину жаліслива Олена, захоплювалася її гаптуванням, умовляла взяти роботу, цокотіла про всі каффські новини і зненацька сплеснула у долоні: .
— Ой, головне й забула! Панас довідався, які галери тут були восени. Було їх дев'ять та два сандали, але нових веслярів розташували тільки на трьох. І звуть їх: "Могреб", "Еріклі" та "Ешіль". Якщо вони знов прийдуть до Каффи, Панас довідається через кобзарів, на якій із них твій Данило, ще й побачення вам улаштує.
Ніжне Оленине цокотіння трохи розважило Горпину. Вона пожвавішала, забула своє горе і, частуючи гостей смаженою рибою та горіхами, ніби помолодшала й розквітла.
Під час розмови увійшла до саклі Шафіге і скам'яніла від здивування, але, побачивши чужого чоловіка вибігла з саклі.
— Почекай! Почекай, Шафіге! Не тікай! — кинулась навздогін Горпина. — Це мої земляки. А це сестра мого хазяїна, — кинула вона гостям.
Шафіге опустила фередже і ніяково м'ялася на порозі.
— Вийди покурити, Панасе, — сказала Олена-Ельмас.
І коли Панас вийшов, звернулася до мовчазної Шафіге: — Ми з Горпиною заприятелювали, ще коли вона лежала в Омировому караван-сараї хвора, а потім побачила я її на базарі і довідалася, де вона живе. Ось і прийшли ми з чоловіком її одвідати.
Шафіге ніяково переступила поріг, опустилася на міндер. А Олена вже цокотіла, запрошуючи її до себе разом із Горпиною. Шафіге заспокоїлася, скинула фередже, але на запрошення трохи зам'ялася.
— Спасибі, в мене ж господарство, дитина...
Але й Олена не вщухала. Та так весело й невимушено, що й Шафіге повеселішала і, нарешті, прийняла запрошення.
І раптом крізь тихий шелест прибою долетів із Чабан-Таша співучий голос муедзинів:
— Лла ілла, іль алла! Магомет регуль алла!
— Азан! — скочила Шафіге. — Час додому!
Вона опустила фередже і вийшла з саклі. Олена з Горпиною слідом.
— Постій, Панасе, не заважай нам. Я піду з Шафіге поперед. Дожени мене за Чабан-Ташем! — крикнула Олена чоловікові і, поцілувавши Горпину та прошепотівши їй щось хороше, пішла поруч Шафіге.
Горпина стояла й довго дивилася вслід. На серці стало легко. Давно вже треба було поділитися з нею думками, розплутати клубок протиріч, що гнітили її серце. Тепер вона знала, що робити. Вона працюватиме. Вона врятує Данила. Це її обов'язок. А там — будь, що буде.
Білий силует Шафіге майорів серед голого чагарника поруч барвистого Олениного одягу і де-не-де поринав у густу зелень лаврів та туй. Повітря було прозоре, як скло. Здавалося, що можна намацати білі саклі Чабан-Таша. Як ластівчині кубельця, ліпилися вони на узбіччі гори і блищали на зимовому сонці. Сивобороді діди виходили на плескаті покрівлі, розстилали свої намазлики і, схиливши коліна, завмирали в молитві обличчям до сходу.
А хвилі йшли до землі, важкі й рівні, як оксамитові складки, і падали на золотаві обмілини, скипаючи білою піною...
Невідомо, що говорила дорогою Олена Шафіге, але з того часу Шафіге, Медже та інші татарки стали часто одвідувати Горпину і або кликали її до себе, або йшли з нею в гори по хмиз чи то по шипшину та горобину. Приморожені ягоди були надзвичайно смачні, і Шафіге варила з них чудове варення з медом.
У гopax було холодно. З півночі з-за гір віяло кригою і морозом, і міцніше куталися вони у ватяні довгі бешмети, і міцніше пов'язували голови вовняними кашмірськими шалями.
Ліс був рідкий та пустельний. Голі вузлуваті горіхи тa буки переплуталися гіллям, під яким влітку весь день стояли прохолодні зелені присмерки. З гілля звисав мох, наче дервішеве лахміття. А дикий виноград та клематис перекидалися з дерева на дерево, як рибальський невід на кілках. Тільки на південному схилі зеленіла шовкова травичка та синіли фіалки і якісь сором'язливі малюсінькі квіти, схожі на наші проліски. А море сяяло крізь мереживо гілля, мінилося, посипане діамантовими порошинками іскор.
(Продовження на наступній сторінці)