Біла примара в фередже стоїть перед нею, але в прорізі для очей сміються степові карі очі. І знов бринить далека рідна мова.
— Злякалася, молодичко? А я побачила землячку та й думаю: тра рибки в неї купити.
Горпина мовчала, розгублена і схвильована. Що це — потурначка чи така ж невільниця, силоміць одягнута у фередже? — Звідки ж ви самі, молодичко? — нарешті вимовила вона. — І нащо ви по-татарському замоталися?
Жінка в фередже весело розсміялася.
— Іноді ці фередже дуже придатні! Кожну справу можна влаштувати потай, бо жодний татарюга не звернеться до жінки й не почне допитуватися, що і як. В них це суворо: вмить голову з плечей за такі речі.
— А давно ви тут, молодичко? — не витримала Горпина.
— Та вже давненько. Років із вісім. А ви?
— Ой, не пригадуйте! Три місяці, — зітхнула Горпина, і сльози блиснули в її очах.
— З чоловіком чи caмi? А це хто? — розпитувала жінка в фередже, хитнувши головою в бік Нур'ялі.
— Це хазяїн мій. Живу в нього на селі, а чоловіка на галери продано.
— Ой-ой!.. — зітхнула біла мара. — І мій теж на галерах був. Мало не загинув. Правду кажуть про них — каторга. Гірше не вигадаєш... Та я, молодичко, його викупила. Тепер живемо вільні: своя хата, вівці, садок... Горпина стояла бліда, розгублена. Жінка цокотіла весело, несилувано і нібито щиро. Але не це хвилювало Горпину. Як ножем різонуло її одне слово: "Викупила". Невже це можливо? І раптом глибокий біль і сум за Коржем охопив її серце.
Нур'ялі нічого не бачив. Він вибирав рибу сивобородому шейхові в зеленому завивалі й повільно відраховував йому решту. І навіть коли б він був вільний, нізащо не втрутився б у розмову з жінкою в фередже. А коли шейх відійшов, він навмисне відвернувся і заговорив з сусіднім рибалкою.
— Як же?.. Як же ви його викупили?.. Господи, та невже це можливо? — прошепотіла Горпина, мимоволі знижуючи тон, ніби Нур'ялі міг її зрозуміти.
— Еге-ге! Дай вам мед — так і ложку подай, — засміялася жінка. — Заходьте! Тоді розкажу все! А поки що давайте рибу, щоб люди не подумали зайвого.
Горпина нахилилася до риби, вибрала щe живу камбулу ока з два вагою і вкинула її в жінчин кошик.
— А де ж вас, тіточко, знайти можна? — спитала вона напівголосно.
— На карасу-базарському шляху, за кладовищем. Біла сакля праворуч, а навколо — садок та соняшники. По соняшниках і пізнаєте. А замість тополь — кипариси. Мо, й сьогодні зайдете після базару?
— Спасибі... Тільки не знаю, як він... Не вільна я... купована, — похнюпилася Горпина.
— Спитайте козачку Ельмас. Олена, по-нашому, — нашвидку кинула покупниця і пірнула в юрбу
— А гроші забули? Так і занесла б вашу рибу на дурничку? Що б хазяїн вам заспівав? — зненацька знов засміялися перед Горпиною карі очі.
Ельмас порилася десь у складках фередже і висипала на Горпинину долоню цілу жменьку мідних акче. Горпина мовчки передала гроші Нур'ялі. Той перелічив їх і частину віддав Горпині.
— Камбула варта сорок акче [173], — пояснив він. — Поверни решту.
Ельмас засміялася, замиготіла карими очима і сунула гроші Горпині.
— Не візьму! Скільки дала — стільки й буде. Це мій почин на викуп вашого дружини.
І, не чекаючи на відповідь, зникла.
Горпина скам'яніла. Що це? Примарилося чи насправді?
Але в долоні міцно затиснуто мідні акче, і печуть вони їй руку, як червоні жаринки.
В душі знялася буря. Викупити чоловіка! Це можливо... Можливо!.. Але як? І що тоді буде з нею? Нур'ялі, може, відпустив би її на волю як рабиню, але ніколи не звільнить її як дружину. Проте яка вона йому дружина! Ось Шафіге — це справді Ахметова дружина. Вона прийняла з ним, хай бусурманський, але все ж закон. Справили весілля, співали над нею весільних пісень, читали якісь там молитви... А вона, Горпина? Татарська коханка, наложниця, а не дружина.
І сором, і біль опікали їй лице окропом. Сaмa, сама кинулася йому в обійми!.. Caмa побажала своєї неслави... Нур'ялі такий сором'язливий, такий стриманий. Та коли б не вона — він, певно, й досі не займав би її.
А Корж десь страждає на галері, закутий у кайдани, голодний, холодний, в зотлілому лахмітті на тілі. А навколо — море, по-зимовому бурхливе й холодне... Веслуй, мовчи, не смій стогнати під таволгою, червоною від козацької крові... Як глянути йому в страдницькі очі? Як вимолити прощення? Але викупити його треба. Треба! Тільки — чи прийме він волю з рук зрадниці-жінки?!
Думки кружляли в голові, мчали, як уривки хмар під бурю. Горпина не чула, що казав їй Нур'ялі, дивилася на покупців і не розуміла, що вони кажуть...
Викупити Данила.
Врятувати.
Визволити.
Ельмас навчить, де і як дістати гроші. Але як потрапити до неї? Що сказати Нур'ялі?
І раптом вирвалося:
— Дозволь мені, Нур'ялі, піти до Кайтмази після базару. Вона обіцяла купити мені ниток і підшукати роботу.
— Добре, — трохи здивувався рибалка. — Мені теж треба до Халіля. Він вимагає, щоб я полагодив йому невід. Приходь до човника, коли почнеться аср, і почекай на мене, якщо я спізнюся.
Горпина зраділа. Вистачить часу збігати до Ельмас і до Кайтмази. Бачачи, що рибу мало не всю продано, Горпина кинулася в завулок, у тому напрямі, куди показувала Ельмас.
Боязко було їй у незнайомому місті. Аби не заблудитися. Спитати в татарина не можна. Хіба що в жінок. Вона озирнулася. За нею коливається шовкове блідо-зеленe фередже. Ні, вже краще спитати когось із бідних. І, помітивши жебрачку-татарку, Горпина кинулася до неї.
За мідну монетку на два акче татарка докладно розповіла їй, як вийти на дорогу. Швидко-швидко затупотіли тоді по каменю її жовті мешти. І озиралися здивовані татарки, і довго дивилися вслід жінці без фередже, що мало не бігла вулицею.
Ось і шлях, довгий, білий і рівний, як річка. А ось і кладовище. За невисоким муром, наче чорні свічки, — кипариси. Білі тюрбе [174] здіймають свої баньки, як велетенські гриби-печериці. І густим натовпом стоять серед кущів і кипарисів надгробні стовпики, мізар-таші.
А позаду розкинулася пишна Каффа, і за лісом мінаретів та дзвіниць, за білими кубиками будинків і похмурими зубчастими вежами здіймається й міниться обсипане іскрами море...
Вітер в'ється в хустці, в широкій запасці, котить дорогою кучеряву куряву, а Горпина не зупиняється, не дивиться ні на що. Кладовище залишилося праворуч. Де ж вона, Оленина хатка з соняшниками? Невже це вона? Але соняшники давно пообрізувані. Стирчить саме руде бадилля. Привітно всміхаються вікна, в'ються над ганком в'юнкі троянди. І, як на кладовищі, тихо хилить вітер чорні стрункі кипариси.
Горпина підбігає до дверей, а господиня наче очікує її: стоїть на порозі й сміється карими очима. Тепер на ній вишивана сорочка, керсетка, червоні сап'янці-чобітки.
— Еге! Знала я, чим вас привабити, молодичко! — сміється вона, і маленький кирпатенький носик задерикувато здіймається над червоними губка ми. — Заходьте! А ось і мій чоловік... Ось і тавро на ньому невільницьке, як у всіх галерників-веслярів.
Горпина низько вклонилася, переступаючи поріг, і запитливо зиркнула на покуття. Олена перехопила її погляді засміялася:
— Потурнаки, думали? Так? Ну; сідайте, сідайте!.. Відпустив-таки ваш хазяїн. З чоловіками легше, — хитро підморгнула вона. — Баба не відпустила б, почала б допитуватися, що та хто...
Горпина сіла край столу і обдивилася. Все, як у рідному степу: і піч, і сволок, і скрині, і божниця з вишиваними рушниками, а під ними — писанки, й китиці сухоцвіту, і мисники, вазони з квітами...
Весело цокотячи, сміючись, виблискуючи намистом і зубами, подавала Олена коржі, вареники й смажену баранину. А її чоловік покручував чорний ус і, всміхаючись, терпляче очікував, коли вона вщухне й дасть йому кинути слово.
— А давно ваш чоловік потрапив на галери? — спитав він, коли гостя покуштувала всього.
— Перед першою пречистою, — похнюпилася Горпина. — Я лежала хвора в Омировому караван-сараї, а захопив нас брат його, Сафар.
— Знаю. Ногайський ага. Собака! — уривчасто визначив колишній невільник. — Були тут тоді очаківські галери. Кожної осені купує капудан-баша нових веслярів. А як звуть галеру, де ваш чоловік?
Горпина розгубилася. Про це вона й не подумала. Могла б тоді дізнатися, але не знала, що є в галер імення.
— Не журіться, — заспокоїв її господар. — Я розпитаю колишніх галерників. Вони кожну галеру за милю впізнають. А за скільки його купили?
І цього не знала Горпина.
— Та їх купували не поодинці, а разом вісімдесят чоловік, — пригадала вона уривок розмови.
І, завмираючи від хвилювання, спитала те, що давно крутилося на язиці.
— А за скільки вас викупили?
— Мене? Недорого, бо я шість років просидів біля опачини і силу свою напівспрацював. Тисячу п'ятсот аспрів дала за мене Олена, спасибі їй по гроб життя.
Тисячу п'ятсот аспрів! А за вишиваний рушник дають п'ятнадцять. Отже, треба вишити сто рушників, а якщо Корж іще міцний і здоровий, то й усі півтораста. А на рушник витрачає вона мало не тиждень. Скільки ж це? Два-три роки? Та й чи буде в неї завжди робота, і головне — чи виживе Корж такий час? Ото б довідатися, звідки знайшлися в Олени такі гроші...
(Продовження на наступній сторінці)