І, ніби читаючи її думки, заговорила Олена.
— А я була за няньку в одного мурзака. Якось помітив він мене в гаремі, впала я йому в очі. Думав він мене за наложницю взяти, та, на моє щастя не встиг. Вдарив його грець. Лежить колода колодою. Виють над ним жінки та діти, упадають біля нього, а він не живий і не мертвий. Не говорить, не рухається, а все розуміє. І під себе ходить, мов немовля. Сморід від нього, бруд... Поревли над ним родичі, але обридло його пильнувати. Всі від нього ніс відвертають, а я й кажу: "Я його доглядатиму, тільки відпустіть мене на волю, коли він або видужає, або помре — як йому така доля випала". Ну й пильнувала його, мила, перекладала, годувала, як малу дитину. День і ніч без відпочинку... Пішли в нього пухирі, пролежні. Цілий рік мучився, поки вмер. Тут сини його дали мені волю і ще подарували в нагороду сто грошів. Оселилася я біля кладовища, землянку собі викопала і на роботу ходила. Роблю, а коли-не-коли до гавані навідуюся, чи не прийшли часом галери з Очакова. Два роки вижидала, коли ось прийшли якось галери. Довідалася я від знайомих старців, де мій Панас, довідалася, що купує капудан-баша нових веслярів, а хворих та старих продає на берег. Добилася до нього... З того часу ми знов укупі.
Горпина затуманилася. Ні, це путь не для неї. А Олена знов зацокотіла, ніби читаючи в її душі.
— Та ми ж вам, молодичко, роботу знайдемо. Татари люди згодливі. 3 гарему важче видертися на волю, ніж із роботи. Навіть закон у них є, що, проживши сім років у неволі, кожен бранець може викупитися на волю, і хазяї повинні пускати бранця на заробітки, щоб назбирати грошей. В них по закону вісім годин на добу — спати, вісім на хазяїна працювати, а вісім — для себе. Роби, що бажаєш. Так і по їх цехах. Тільки рідко вони, собаки, цього закону додержуються, навіть намагаються, щоб невільники про це й не знали. Все гнуть на те, щоб обернути кожну дрібницю на свою користь. І все ж дехто з неволі врятовується... Тільки жінкам, які одружилися з татарами, нема порятунку. Не відпустять вони ані дружини, ані коханки.
Горпина мовчала. Оленині слова вразили її, але соромно було їй натякнути на те, що сталося з нею. Може, ще вона якось викрутиться.
— Та я вже почала потроху гаптувати. Зароблю... Але не знала, що можна чоловіка викупити, — червоніючи, призналася вона. — Тільки роботи мало в Чабан-Таші. Bигаптувала я три рушники та п'ять фес дівчатам — і більше немає роботи. Тут мені циганка Кайтмаза обіцяла щось дати.
Олена цікавилася, почала розпитувати, як гаптує Горпина і за яку ціну. І обурилася:
— Та це ж ви на дурничку продавали! Не вірте Кайтмазі, серденько! Вона дає вам сто двадцять акче, а продасть ваш рушник за триста. Краще самі продавайте або дайте мені. Я вам допоможу. Або ось іще що: у грецькому монастирі замовляють гаптовані золотом ризи. Ось би вам таку роботу. Це дуже вигідно.
— Я вмію, — зраділа Горпина. — Я вже гаптувала і ризи, і воздухи. Тільки де взяти гроші на оксамит та на золото?
— Вони дають свій матеріал, свій візерунок — усе. Працюй тільки. Я скажу архімандритові. А Кайтмазі не вірте. Вона заробляє на вас.
Панас десь пішов, а обидві жінки ще довго розмовляли одверто і щиро.
— Довелося мені чимало ковтнути лиха, — розповідала Олена, — коли я викупила Панаса. Осінь була, холод, дощ. Землянка вогка, вода стояла по щиколотки до весни. А мій Панас цілий рік ногами не володів. Відвикли ноги від ваги свого тіла, та й застудився він в самому лахмітті в зимові бурі. Треба було добре його годувати, бо ж лишилися від нього caмi кістки, а роботи катма... Скрізь тоді скрута була через неврожай. Думала — не подужаю... Заборгувалася скрізь. Ще й досі боргів не сплатила. Пішла я тоді до земляків, адже ж тут багато наших, ціле селище. Ну, дякувати добрим людям, допомогли. Один раз пішли громадою, напиляли нам каменю-черепашнику на хату, а потім зібралися хто з конем, хто з ослом — привезли нам той камінь і стіни нам вивели. Ну а далі ми вже самі добудували. Я сама стіни обтинкувала і побілила, дах настелила і глиною обмазала. Почав і Панас потроху поратись. Як пригріло сонечко, йому і покращало. І ось вже третій рік, як ми тут...
— Ну а додому ви не збираєтесь? — спитала Горпина.
Олена не одразу відповіла, похнюпилася. Згасли веселі карі очі, і нaвіть пустотливий кирпатенький носик ніби став сумний і якийсь зосереджений.
— Ох, як хочеться, — важко зітхнула вона. — Вдень якось нічого; метушишся, пораєшся, але вночі або в свято так стане сумно і важко на серці. Так і стоять перед очима і наш степ, і гаї, і верби на леваді, і річка. Кинула б усе напризволяще і пішки втекла б звідси... І тепліше тут, і земля багатюща, і ніхто тебе на панщину не жене, а все б віддала, щоб опинитись знов удома, в рідному краї.
Вона замовкла, і дві буйних прозорих краплини повиснули на її пушистих віях і покотилися кришталевими намистинками-бусинками по її засмаглих рум'яних щоках.
— Хіба ж звідси не пускають додому? — спитала Горпина, збентежена цими несподіваними сльозами.
— Чому не пускають. Ми — люди вільні, ніхто нас не затримує, — заговорила по хвилі Олена, витираючи очі. — Тільки ж Панас мій не дочвалає додому. Хіба ви не помітили, як він шкутильгає? Грошей треба зібрати на дорогу та й борги сплатити. Люди ж нам допомогли, гріх ошукати. Панас мій теж за батьківщиною он як побивається. Ще з рік доведеться тут пожити: сплатимо все — і гайда! Мабуть, і вас тоді з чоловіком з собою потягнемо. Чумаки нас і довезуть.
І від самої цієї думки знов наче сонце бризнуло на Олену. Знов заіскрилися карі очі, але не помітила Олена, що від її слів по Горпининому обличчі пішли наче темні тіні від хмар. Кожне Оленине слово падало їй на серце, як сіль на рану.
Довго ще розмовляли вони. Олена частувала гостю халвою, але наближався аср, третій намаз, і Горпина поквапилася.
Швидко бігла вона вздовж кладовища з білими баньками тюрбе серед чорно-зелених кипарисів. Олена докладно розповіла їй, як розшукати Кайтмазу, і, прощаючись, порадила їй:
— А ви пошийте собі, серденько, фередже. Не треба, щоб люди бачили, як ви мене одвідуєте. Почнуть розпитувати, що та як. Ще й розпатякають вашому хазяїнові, а хазяям нема чого знати про наші невільницькі справи. Довідається він про вашого чоловіка, про ваш намір та й за вас заломить подвійну ціну, бо ж тоді і вам забажається піти на волю.
І знов зашарілася Горпина і опустила очі додолу. І тепер, швидко перебираючи по дорозі м'якими татарськими мештами, не знала вона, що було в її серці — радість чи біль, жах чи надія знов побачитися з Данилом.
У човнику її знов загойдало. І, повернувшись додому, вона не стала ані варити, ані годувати ягнят. Лягла на міндер обличчям до стінки і заплющила очі. Важко їй було дивитися на Нур'ялі, важко говорити з ним.
Нур'ялі сам розпалив огонь, потельбушив рибу, поставив варити юшку. Знехотя підвелася вона, поїла і раптом відчула нудоту. Прожогом вибігла вона надвір.
Нур'ялі перелякався:
— Що тобі, джаним? Може, покликати стару Тайфіде? Вона дасть тобі щось проти різачки.
— Не треба! Це через море, — процідила Горпина і знов відвернулася до стінки. Нудота пройшла, але голова її палала. Що робити? Як тепер? Залишитися назавжди з Нур'ялі і дати Коржеві загинути жорстокою смертю, або викупити його, кинутися йому в ноги і розповісти про все? Може, й зрозуміє він, простить гріх?.. Але коли вона пригадувала минуле, Горпину обсипало морозом. Ніколи не простить він цієї зради. Запальний і гарячий, він сам себе не пам'ятає в гніві — і не життя їй тоді на світі. Невже збрехати, звалити все на Нур'ялі, сказати, що він згвалтував її, безпорадну невільницю? Або мовчати, сховати в серці все й удавати вірну бездоганну дружину? Ні, вона не витримає муки. Щохвилини брехати, дивитися йому просто в вічі, відповідати на його ласку, думаючи про коханця?
Ні, вже краще залишитися з Нур'ялі.
Але ж Корж — її чоловік, справжній, вінчаний, Івасиків батько. Він теж любив її.
А може, сказати все Нур"ялі? Та хіба ж він зрозуміє?! Ніколи чоловік не розбереться в складних і суперечливих почуттях... Адже ж він вважає її за свою власність, худобину, куплену, як ягня або козу, яку вона доїть щоранку й щовечора. І чого кинулася вона тоді в обійми Нур'ялі?
Дорого дала б тепер Горпина, щоб цього ніколи не сталося.
Всю ніч не заплющила вона очей і підвелася бліда, з важкою головою. Мовчки розпалила вона в кабиці, зварила сніданок, подоїла козу. І знов нудота підступила до горла.
Що це?
І раптом Горпина здригнулася і випустила глек, уважно прислухаючись до себе. Так, сумніву немає. Затлілося в ній нове життя, вороже й непотрібне.
"Хай буде він проклятий! Проклятий! Татарча! Покруч нещасний!" — думала вона про свою майбутню дитину.
І жах, і сором, і муки сумління не давали їй спокою. Вона ховалася від Нур'ялі і Шафіге і, коли Нур'ялі йшов з дому, пила густий нудотний вивар з цибулячого лушпиння, носила важке каміння й парила ноги в гарячій воді.
Ось, ось, здавалося, прийде визволення.
Але цупко трималося малесеньке життя материного тіла — і минали дні, виповнені нових вагань і сумнівів. Пригадувалися оповідання про втоплених дівчат, про забитих немовлят, дітей грішного кохання. Пригадувалося, як перехожий рибалта [175] читав на хуторі апокриф про "Ходіння по муках", де говорилося про муки грішників, і, між іншим, про покриток, і про зрадливих жінок.
(Продовження на наступній сторінці)