І розповіла Горпина, як пішов Данило під Москву, як потрапив до реєстру... Приїхав він тоді по наречену — і забрав її на волю з нерідної хати, і поставили вони хутір у Дикому Полі, за півмилі від Сивери, насадили садок, город, розвели вівці та свині, купили воли... А потім народилася в них дитина. І тоді з'явився пан Бжеський.
— Наша була там земля, дикий незайманий степ. А король подарував його Бжеському, дав йому грамоту. Сів він нам на шию і почав з нас кров пити. Почав данини правити, забороняв полювати, рибалити.
— Як то? — здивувався Нур'ялі. — Так це зовсім як наші мурзаки. Вони теж собі землю загарбали, а з чорних татар вимагають данину.
— Тоді вони ваші пани, — зраділа Горпина. — А як воно у вас було? Хіба ж це не ваша земля?
— Була наша, нашого джемаата [165], — виправився Нур'ялі. — Давно це було. Ще діди наших батьків були маленькими хлопчиками. Кочували ми тоді, як тепер тати, не вміли ще землю орати. А був тоді в нас хан Сагіб-Герай [166]. Змусив він нас сісти на землю, а коли татари його не слухали, — він наказував рубати сокирами наші кантари. І тоді кожен ряд почав оселятися окремим аулом. Тоді й наші предки оселилися тут і збудували собі Чабан-Таш, бо були вони чабанами. Був у нас свій шейх, свої старшини і свій джемаат. І земля тоді була наша. А предок того Халіля, в якого я був три роки невільником за борг, відвів коня ханові [167], і дав йому хан ярлик [168] на нашу землю. Чи говорив він з нашим джемаатом, чи ні — невідомо. Давно це було, і всi, хто був тоді живий, уже померли, але, як і тепер, орали ми землю, пасли вівці й кози, засаджували сади й виноградники та думали, що земля наша. Навіть забули про те, що є на світі мурзаки.
Минуло стільки років, що немовлята стали дідами й лягли в чорну землю, а діти їхні поросли бородами [169], як ось одного разу Веліша-бей, Халілів батько, та інші мурзаки його роду покликали наших дідів Асан-Хаджі, Мегмет-Деде та всіх інших до суду і сказали, ніби грунти, де стоять наші саклі, і всі наші лани й пасовища належать йому, а ми всі живемо на землі не як власники, а за угодою з померлим мурзою. І хай суд відхилить від землі наші руки [170], а вирок запише до книги седжіль [171] і видасть копію Веліша-бею.
Почав суддя розпитувати Асан-Хаджі, Мегмет-Деде та інших. А вони присягаються на корані, що володіли землею понад сто років як власники, бо наказав пророк, щоб кожен, хто відживить мертву природу, зросить або заоре її, володів нею, тому що прикладає він до неї руки свої. І ніхто не втручався в наше володіння, і ніякої угоди не було між нами й мурзами одвіку.
Тоді наказав каді, щоб Веліша-бей довів своє право на землю, бо наші старшини доводили, що нові хани, наступники Сагіб-Герая, не давали нових ярликів синам та внукам Халілевого предка, отже, той старий ярлик давно втратив силу. Ну, та що говорити... Мурза захищає мурзу, а мулла — муллу. Так і в прислів'ї кажуть. Знайшлися свідки у Веліша-бея. Вони присягалися, що Веліша-бей каже правду, а наші свідки присягалися на тому ж корані, що земля наша. А каді — нема йому рації сваритися з беєм через наш джемаат — визнав присягу його свідків за справедливу, а наших дідів — за брехню. І відхилив він від землі наші руки, і вирок записав до книги седжіль і копію видав Веліша-бею.
З тих часів живемо ми на мурзянському грунті і відробляємо йому за це по вісім день на рік, та ще на толоки ходимо збирати виноград, стригти вівці тощо. І ще даємо синові Веліша-бея, Халілеві, десяте ягня, десятий сніп, десяте яєчко, десятий вулик і десятий кошик садовини. Пригадуєш, як я навантажив осла виноградом? Це я йому повіз десятину від виноградника.
Нур'ялі замовк і замислився, дивлячись, як золотавиться над морем тонкий ріг місяця. Сонце сідало праворуч, за далеким Кастельським мисом, а просто перед саклею мінилося море рожевим і золотим перламутром із смарагдовими борознами поміж хвиль. По-зимовому був прозорий обрій і руді трави на скелях. Холодало. Розпалена за день земля швидко простигала, і легкий холодок поповз Гропининою спиною.
Але Горпина не рухалася. Все це було таке нове, таке несподіване. Все своє життя думала вона про татар, як про щось єдине і хиже, як вовча зграя. І ось виявляється, що серед татар є і пани і хлопи, бідні й багаті, і кожен намагається підкорити бідних, живитися з чужої крові і чужих рук та сил. Як багато в них спільного: жили вони, не знаючи одне одного, і кожному здавалося, ніби живуть на власному грунті, а вдарив грім — і виявилося, що вони тільки безправні пожильці у власній хаті. Та й не тільки Нур'ялі, але й ці мовчазні діди в зелених завивалах, що курять наргіле біля кав'ярні, коли спадає південна спека і проспіває муедзин свій четвертий азан.
Сутеніло. Місяць над морем став срібний. Побігла до нього від берега стежка іскор, і глибока тінь лягла під ним уздовж синього обрію. Горпина здригнулася від холоду, мовчки підвелася, мовчки почала розпалювати в кабиці. Але кремінь давав дрібні іскри, і вогкий трутник довго не займався. Нур'ялі розгорнув попіл, знайшов під ним кілька жаринок, роздмухав їх і запалив каганець.
— Не журись, Горпіне. Я вже звик, що земля не наша. Є в нас здорові руки, є молодість. Якось проживемо, — сказав він їй бадьоро.
Вона підвела на нього очі і вперше побачила в ньому не людолова, не господаря, не коханця, а брата по нещастю — людину однієї долі в житті; але не знаючи, як це висловити, схвильована й зніяковіла, всміхнулася сором'язливо і опустила очі додолу, начеб відчула себе винною перед ним.
Другого дня Нур'ялі попросив її піти з ним до Каффи продати улов, бо Ахмет поїхав до Ескі-Криму, а Шафіге, як правовірна, не могла говорити э чоловіками.
Горпина одягла нову вишивану сорочку і нові мешти Нур'ялі з жовтої козлячої шкіри.
Човник мчав, наче ластівка. Гойдало. Горпина відчувала, що її починає нудити. Не бачила вона ані краси Каффської затоки в строкатих парусах, ані розкішно оздоблених галер і бригантин на рейді. Ледве дочекала вона, щоб човник пристав до берега, і вийшла на землю, хитаючись.
Нур'ялі чуло обминув невільницький ринок і попростував на базар, де торгували вони з Ахметом.
Майдан був виповнений строкатою галасливою юрбою.
Греки, вірмени, сірійці, черкеси, караїми і євреї, араби та італійці всуміш з валахами та далматами хапали один одного за строкаті халати, за каптани, за плечі, руки й поли, штовхалися, вигукували і волали всіма мовами Сходу й Півдня. І, як зачаровані острови мовчання серед крику й галасу, були ряди, де торгували татари і турки. Вони не волали, не заламували божевільної ціни, односкладно відповідали на запитання і тільки поводили бровами на надто балакучих покупців.
У такому тихому кутку серед татарських рибалок примостився і Нур'ялі з сапетами живої риби.
І підходили жінки в білих фередже, і чоловіки в завивалах, і чужинці, питали ціну і спокійно відходили або купували те, чого їм треба. Горпина була вражена. Навколо шум і галас неймовірний, а тут усе тихо, стримано й чемно: ніхто не торгується й не лається. Тільки туркочуть голуби на карнизах, пустують і бігають діти та іноді пронизливо реве осел, навантажений рибою.
А над базаром і юрбою сліпучо-синє небо, наче з туркезової емалі. Короткі тіні — як бузок, а натовп — як витканий строкатий килим. Пахтить рибою, смоленим канатом, городиною, апельсинами і лимонами, і якимись надзвичайно свіжими пахощами від моря.
Ще дихали величезні пестрюги та чечуги. Тріпотіли срібні баламути із спинами кольору павиного пера. Блищали рожево-чорною лускою морські коропи й вигиналася в шапликах казково гарна ремінь-риба, золотаво-рожева з блакиттю, наче парчевий пояс.
В Горпини очі розбігалися на всі боки. Як тут гарно, весело та строкато! Ось проходить ухастий осел із двома кошиками на боках. Яка в нього кумедна й розумна морда! І чому це люди вигадали, ніби осли — дурні? А ось — верблюд із негром на спині. Ой, яка він потвора, той негр! Жах!.. Так і вилискує на сонці, наче чобіт, помащений дьогтем. Тільки зуби блищать свіжими мигдалинами та викочуються крутими яйцями очі. На сонці спека, але холодно в затінку. І все ж таки важко собі уявити, що десь, за горами, виють метелиці...
Рибу розкуповували швидко. Коли раптом наблизився до Нур'ялі якийсь літній татарин у строкатому халаті,. владно вказуючи на сапети, наказав:
— Збирайтеся геть! Ти не прийняв реван і не маєш права торгувати.
І Горпина здивовано побачила, що Нур'ялі, замість вилаяти нахабу, низько вклонився йому, притуливши руку до чола, вуст і грудей, і покірно відповідав:
— Так, господарю. Але сьогодні я торгую не для себе, а з наказу Ахметового. — Він поїхав до Ескі-Криму і доручив мені продати улов.
— Тоді продай, але він мусить ствердити твої слова перед цехом, — наказав чоловік у завивалі й пішов далі, не глянувши на Нур'ялі.
— Хто це? Чому тобі не можна торгувати? — захвилювалася Горпина.
— Це уста-баші [172]. Я не прийняв реван і тому не маю права торгувати.
Горпина нічого не зрозуміла. Уста-баші... Реван... А до чого ж тут риба?
— Хто це? Мурзак? — перепитала вона.
— Ні, це головний у рибальському цеху. Він стежить, щоб на базарі торгували самі цехові. А я не цеховий рибалка, а Ахметів помічник. Тому я й не маю права торгувати.
Горпина все ж не зрозуміла. Який це реван і чому Нур'ялі його не прийняв? Хотіла розпитати його докладно, але в цю мить жіночий голос гукнув її рідною мовою:
— Почому камбула, молодичко?
Горпина злякано обернулася.
(Продовження на наступній сторінці)