— Заспівай, жінко.
Устя подивилась на малого перелякано. Він, мабуть, спостеріг в її очах цей переляк і спитав:
— Ти не хочеш співати? А мені всі співають, як тільки-но я накажу. А чому ти мені співати не хочеш? Не хочеш зробити мені приємне?
Устя подивилась на султанчука благальне:
— Ой ефенді , я вам заспіваю іншим разом, коли мені буде на душі легше. А зараз я просто не можу.
— Ох, мені так нецікаво. Ти нічого не хочеш робити. Я мамі скажу...
— Ну, слухай, я заспіваю тобі. Вона витерла пересохлі вуста.
Люлю же мі, люлю, де тебе притулю?
Під зелену вишню дитину розкішну.
Гаяй же мі, гаяй, та зо сну не вставай,
Ани мі, сину мій, біди не завдавай...
Їй тут же згадався Тодорчик, сльози застелили очі.
Але я ся діжду жалю великого,
Шкода, боже, буде колисання мого...
Коли вона змовкла, Ях'я стояв у кутку, обличчя його було охмарене; він подивився на Устю і сказав:
— Не треба, не треба таких пісень! Від них плакати хочеться! А чоловікам плакати не годиться.
Устя ствердно кивнула головою, не в силі мовити й слова.
— Я не люблю, коли плачуть, — вів далі Ях'я. — Чого ж ти плачеш? Чому в тебе такі сльози і такі великі очі? Чому?..
...Відтоді Устя стала часто бувати в покої Ях'ї. Думала про Тодорчика, як ішла до султанчука. Вона не тільки розповідала йому казки. Хлопця цікавило все: і як живуть люди на далекій та загадковій Україні, і чому в них не така віра, як у турків, і чому в них немає рабства...
— Усте, — попросив він якось, — розкажи мені не казку, а розкажи правду про ваших богатирів.
Й Устя розказувала все, що знала, — і про Марусю Богуславку, і про Байду, який, попавши до лап турків, волів краще вмерти, ніж зрадити свій народ, свою мову і віру.
— І от висить він на гаку — і дав йому джура лук — і він стрелив. Однією стрілою султана, й султанову, й султанівну вбив... Такий був наш козак Байда!..
— Усте, він же гяур, твій Байда, він не міг бути таким хоробрим... І наших султанів ще ніхто не вбивав і не посміє вбити. Султан — це священна людина.
— Кожна людина мусить бути священною, — одповіла Устя.
— Не кожна людина, а султан...
Він ще, мабуть, не знав того, про що недавно взнала Устя. Коли помирав турецький султан, його престол успадковував старший син. Решту синів задушували шовковими шнурками бостанджі — спеціальні глухонімі вбивці, які нікому не виказували своїх таємниць.
— Мама говорила, що мій батько — найясніший і наймудріший султан Амурат Третій — казав, що коли він помре, то султаном стану я. А мій нерідний брат Мухаммед не буде Мухаммедом Третім, бо він жорстокий, дурний і вдався в діда Селіма Места — любить пити вино. А я вина не люблю. Воно гидке... Правда ж, Усте, вино гидке?
— Правда, ефенді.
— Слухай-но, Усте, а чому, коли розповідаєш про своїх людей і героїв, то я їх люблю, а наших — османців — не люблю? Я ж теж османли , так?
— Бо ви, османли, багато горя завдали нам — і не тільки нам. От подумай. Я була б не тут, а в себе вдома, у селі Сугаках на Поділлі, я гралась би оце з моїм сином Тодорчиком, мій чоловік Никодим працював би в полі, а його батько Тодор малював би... А так що вийшло? Приїхали ваші акин-джі з однооким ватажком, кого повбивали, кого в неволю забрали... А хіба це добре?
— Добре! Так би я ніколи не знав тебе, а тепер знаю, — засміявся Ях'я.
— Ти ще малий, — похитала головою Устя. — Тобі смішно, а мені згадати страшно...
— Я знаю цього ватажка. Це Назим-паша, його звуть у нас — "Пазим Тек-гьозлю" — Пазим одноокий. Дуже хоробрий вояк. Він якраз не з турків, а з гяурів...
— Мій земляк, знаю....
— Чуєш, Усте, коли я виросту, я тебе одпущу на Вкраїну, бо тобі наша земля не подобається... А Назимові Тек-гьозлю скажу, щоб ніколи він на ваше село не нападав і щоб на Вкраїну теж не нападав.
— Коли це буде?.. І ще не було таких султанів, які б не нападали на нас...
— Мій прадід Сулейман Кануні не нападав...
— Один — то крапля в морі... Так на інших нападав...
Темної ночі зі Стамбула прискакав гонець. Він промчав багато миль, загнав не одного коня, але не міг зупинитися, оскільки віз надзвичайної ваги новину для бейлер-бея Якуба-баші, а також і надзвичайної ваги наказ. Про його зміст ніхто, крім бейлер-бея, не смів знати.
Гонець скочив з коня і, хитаючись, пішов до брами бейлер-беєвого палацу. Сторожа схрестила перед ним списи. Гонець вийняв шматок пергаменту з великою печаткою, підвішеною на різноколірному мотузку, і показав варті. Списи негайно розійшлися. Вартові низько вклонилися й пропустили гінця у двір... У дворі він ще кілька разів показував той пергамент — і всюди його пропускали, низько вклоняючись.
Нарешті гонець з Баба-Алі зупинився перед покоєм Якуба-баші. Великі, тонкої різьбярської роботи двері безшумно відчинилися, і гінця було з уклонами запрошено до покою.
Гонець увійшов до великої освітленої кімнати. Вся вона була завішана килимами, дорогою зброєю. Біля стіни на подушках сидів товстий чоловік років за п'ятдесят, рудий, низьколобий і похмурий. Пишні нафарбовані вуса стирчали вгору, борода кучерявилася під підборіддям, на голові — чалма з оздобленим діамантами місяцем-молодиком.
Бейлер-бей дивився на прибулого. Гонець був молодий, не більше тридцяти літ. Невеличкі вуса під задерикуватим носом. Тверді вуста, велике підборіддя.
— Я ласкаво слухаю тебе, посланцю найяснішого хондкара — султана Високої Брами, — сказав бейлер-бей.
— Я приніс звістку, перед якою геть усі печалі вісімнадцяти тисяч світів — ніщо. Я приніс звістку, від якої потемніє ясне сонце над сімома кішварами ...
"О аллаху всемогутній... Невже?"
— У синій колір увібралася вся наша земля, — вів далі посланець. — Наш великий і всемогутній хондкар Амурат Третій переселився в світ, де немає земних печалей і турбот...
Якуб-паша упав на землю і надто голосно заридав:
— Вай-вай-вай!
За хвилину вже ридав увесь палац. Стогони й плачі лунали звідусіль. Бейлер-бей лежав, ридав і думав про те, хто ж нині стане хондкаром? Невже Мухаммед?.. О, це хитрий і жорстокий султанчук-п'яничка...
Нарешті і бейлер-бей, і гонець припинили плач — розмова пішла далі.
Так, повним владикою Туреччини став не Ях'я — малолітній син гречанки Єлени, а син іншої дружини султана — Мухаммед...
— Нехай аллах дасть сили найяснішому хонд-карові Мухаммедові Третьому повести нашу країну до ще більшого розквіту й щастя. Ми всі вірно служитимемо йому, — урочисто сказав бейлер-бей.
Гонець блиснув очима й закивав головою.
— Мудрість найблагороднішого Мухаммеда Третього відома всьому світові, — вів далі бейлер-бей.
Гість перебив його:
— Є ще одна звістка. Прошу прочитати оцей фірман султана, адресований вам особисто. Прочитайте і негайно віддайте мені.
Якуб-бей розгорнув шматок пергаменту. "Наказуємо в будь-який спосіб умертвити Ях'ю. Мухаммед Третій".
Всю ніч казилося, шаленіло Чорне море.
Холодний вітрюган летів з півночі, з далекої, невидної української землі. Він летів, женучи перед себе чорні розкошлані хмари. Перед самим берегом вітер кидав ті хмари вниз, бив ними по воді, мов праником, і тоді гриміло все навколо, здригалися скелі, ламалися сторічні дуби на узвишші.
Трапезонтська бухта була схожа на велетенський казан, у якому варилося якесь скажене шайтанове вариво.
Трапезонт мовби вгруз у землю і прикрився своїми покрівлями, які двигтіли під дужими поривами бурі.
Такої скаженої ночі з крутого скелястого берега до моря спускалося четверо людей. Попереду йшов невисокий товстий чоловік з палицею в руці. Він обережно намацував ногами шлях і підтримував високу молоду жінку в довгому чорному одязі.
Далі йшли хлопчик і жінка, трохи нижча за першу. Вона ж несла великий клунок у лівій руці.
Це були харем-агаси Махмуд, Єлена, султанчук Ях'я та Устя.
Різкий порив вітру притис четвірку до прямовисної стіни.
— Перечекаємо хвилинку, — тоненьким жіночим голоском прокричав Махмуд у вухо Єлени.
Вітер бив просто в лице.
З очей текли сльози, які вітер тут же зривав і припечатував до скелі.
— Уже недалеко, — прокричав харем-агаси і показав у темряву рукою. — Ось там, за поворотом, якраз і буде...
— Хоч би скоріше, — прошепотіла Єлена. Вітер на мить вщух, а потім подув знову, але зі спини. І вони рушили далі.
Устя тримала Ях'ю за руку. Малий слухняно дибав за нею. Йому не казали нічого, але розумний султанчук відчував, що в цю ніч його життя робить якийсь крутий поворот.
Стара болгарка як тільки почула в палаці про те, що вже є новий султан, тут же помчала до свого земляка Махмуда. Вони вирішили: треба рятувати дитину.
— Я нікуди не поїду звідси, — сказала Махмудові Єлена. — Ніхто не посміє вбити мого сина, якому сам батько дав владу. Ось у мене є його лист... Я поїду в Стамбул. Я покажу Мухаммедові власноручно написані султаном слова про те, кому мусить належати влада. Я при всіх скажу, що він — самозванець!
(Продовження на наступній сторінці)