— Гей, хлопці, хто знайдеться серед вас такий, щоби діда Савку переборов? Га? — вигукнув Скрипник і урвав музику. — Ну? Хто береться танцювати доти, доки в мене буде сили грати? Га?
Усі мовчали.
— Ех! — сказав дід. — Нема серед вашого брата таких, як ото турка під Віднем били. їх було всього двадцять, а басурмана — сто двадцять. І побили! Нема!
Всі мовчали. І вдруге ніхто не вийшов у коло.
— Ех-ех-ех, — аж застогнав старий Скрипник. — Переводяться люди. А колись же було! Нема... Нема... Хіба що тільки на Запоріжжі...
— Є, діду! — почулося ззаду.
— А що там за вишкварок озвався? — озирнувся дід Савка. — Чи не ти часом? — запитав він хлоп'яка років чотирнадцяти, що стояв позад нього.
— Я!
Це був правнук дідів, Петро, Устин брат.
— Так ти ж малий!
— Грайте, діду!
— Та ти ж не знаєш, що то таке! Я як заграю, то аж до ранку.
— А я до ранку танцюватиму!
— Оце по-нашому, по-козацькому, матері твоїй ковінька! Ну, тепер держися!
І знову заскакала, закружляла, затанцювала по хаті музика! Тільки тепер танцював один Петро, а всі дивилися, що ж буде з цього змагання. Ось уже п'ять танців відганяв малий, а все невгаває, ось уже шостий кінчає, а ноги в нього, як крила вітрякові при доброму вітрі, — крутяться, та й хоч би що...
Ось уже піт тече в Петра по обличчю, а він гарцює, мов молодий жеребець перед табуном і все вигукує, відмахуючи-струшуючи головою краплі солоного гарячого поту:
— Швидше, діду, швидше, а то наче якесь дівчаче гопача виходить!
А дід чи втомився сам, чи то малого шкодує...
— Та швидше, діду! — гукає, аж задихається Петро.
А дід — тихше й тихше.
Стояв із заплющеними очима, білий, рука ліва заклякла на грифі, а права поволі падає вниз і смичок тягне — у-у-у-у-і-і-і...
Підскочив Петро, схопив діда Савку за плече:
— А що, діду, не можете? Здаєтеся? Мовчить дід. Хилиться на Петра. Його підхопили, а він уже й не дише... І серце не б'ється. Отак і упокоївся — ніхто не бачив коли, бо всі музику його слухали. І мертвий, напевне, грав ще отого гопака.
...Батюшка Онуфрій сказав:
— Добрий був цей чоловік. Але недобре вмирати, не висповідавшись. Він же не басурман який.
Богомаз Тодор мовив:
— Панотче Онуфрію! Вся душа діда Савки Скрипника — в його музиці, як колись у вояцькій справі. Коли вояк гине в бою, чи ж має він час висповідатися? Не має.
— Душа має чистою йти до бога, висповіданою, — напруживши низького лоба, мовив Онуфрій.
— Вся душа діда Савки була в музиці. А музика — то чистота і небесність. І оте, що він грав нам перед своєю смертю, то і є його висповідання...
— А їй-бо ж! — мовили всі.
— Хай буде по-твоєму, — змилостивився отець Онуфрій.
...І от везуть діда Скрипника чорні воли з великими заплаканими очима. І несе Тодор скрипку дідову, щоб поховати її разом з тим, хто витворив її, і страшенно жаль богомазові, що така гарна музика йде в могилу від людей.
Все вище й вище на вигинисту гору підіймається жалібний похід. Ось уже зникло село зовсім. Тільки стара церковця виглядає своїм трохи скособоченим хрестом, мов рука утопленика: рятуйте.
Дода раптом замовк. Він зупинився, подививсь на людей, що йшли за ним, але ні, він дивився не на людей, а кудись далі, в ту долину, в якій зникло село, і раптом закричав, уже не сміючись і не граючись, закричав страшно й моторошно:
— Г-г-и-и! Г-г-и-и!
Воли ліниво брели, пускаючи тоненькі цівки слини, але люди стали. Почали озиратися. Що таке?
— Г-г-и-и!
— Та тихше, Додо! Чого ти кричиш? Хіба не бачиш, куди чоловіка веземо? — забухикав, аж застогнав дід Меркурко.
— Г-г-и-и! — заволав Дода і побіг повз волів з домовиною, повз Тодора, повз наляканих людей назад, у Сугаки.
— Що з ним?
Дивилися вслід Доді, як він мчав, аж перекидався, як він рвав на собі волосся і, зрідка озираючись, кричав: "Г-г-и-и!" — і плакав, і знову біг.
Дивилися на обрій, на небо — все було, як завше. Небо було чисте й блакитне, аж густе від тієї вже холоднуватої блакиті, в повітрі пахло хлібом і дозрілими яблуками, все навколо було прозоре й спокійне, мов намальоване.
І тут із села почувся дзвін. Це дзвонар Юхрим, що залишився видзвонювати по душі небіжчика. Тільки чому Юхрим дзвонить не так, як завше?
— Бам-бам-бам! — завалувало над степом, як на пожежу.
— Г-г-и-и! — долинуло віддаля Додине.
І Тодор ураз здогадався.
Морозом сипнуло йому за спину, аж запаморочилося в голові.
— Бам-бам-бам! — розривався дзвін.
Невже сталося найстрашніше? Ні, ні, ні, що завгодно, тільки не це!..
— Бам!..
І замовк дзвін.
І здалося Тодорові, що він почув останній, страшний, розпачливий крик дзвонаря Юхрима. Ні, він не міг того крику чути, але чому ж це зупинилися воли і стало так тихо, ніби не люди, а безплотні тіні стояли за Тодором?
Тодор озирнувся і зустрівся з очима людей. Й ті очі сказали йому те, що він уже знав.
Небо було блакитне й чисте, сонце лагідне й тихе, степ навколо жовто-зеленів, на обрії синів ліс, якась пташина вгорі заливалася сміхом-цвірінькотом. Здавалося, що повітря ще дзвенить від останнього "бам" сугацької церковиці, і хотілося почути ще одне "бам". Але його не було...
І тоді заголосили, попадали на коліна жінки і, здіймаючи до неба, до сонця, до бога руки, заволали:
— Порятуй нас, господи! Порятуй од басурмана! Порятуй наших дітей!
А назад уже біг розпатланий Дода, а за ним мчали кінні верхівці.
Це було те, чого найбільше боялися в цьому краю, — турецький наїзд.
Якусь мить усі стояли мов укопані. Безтямними очима дивилися, як передній турчин наздогнав Доду, рубонув кривою шаблюкою, як з пліч Доди злетіло щось кудлате і як Дода — вже не Дода, а хтось малий, опецькуватий — пробіг ще кілька ступнів, а потім упав... А з долини виринали все нові й нові верхівці.
Перший отямився богомаз.
— Гей, у кого хоч яка зброя — до мене! Зброя була в небагатьох. Та й що то за зброя? Кілька ножів, пістоль... Ото й усе...
Куди вже з такою зброєю опиратися?
— А може, — донеслося тремтяче з жіночого гурту, — а може, вони їдуть кудись далі? Може, ми їм непотрібні?
— Цитьте! — вигукнув Тодор. — Розбирайте сани, узброюйтесь, відбивайтесь, бо пропадем ми навіки...
А турки вже близько. Тодор уже бачить їхні обличчя — засмаглі, пихаті мармизи завойовників та розбійників. Попереду мчить одноокий турчин — мабуть, ватажок цього загону.
Скільки ж їх, тих турків? Не менше сотні... Вони летіли просто на переляканих людей, летіли з піднятими шаблями, готові рубати, нищити геть усе.
Тодор вихопив пістоль, прицілився в одноокого. Прогримів постріл, але одноокий встиг підняти коня ставма, і куля влучила огиреві в голову. Кінь упав, притис турка до землі, однак тому вдалося вибратися з-під коня.
Турецька лава врізалася в людський натовп. Останнє, що встиг побачити Тодор: його син Никодим, вхопивши великого дерев'яного хреста з випеченим написом, гамселить направо й наліво...
...Тодор отямився від того, що йому на обличчя хтось лив воду. Потім боляче вдарили носком у бік. Він відкрив очі й побачив себе на власному подвір'ї.
Уся вулиця була заповнена людьми. Але весь той натовп мовчав понуро. Люди були пов'язані, а позад них стояли кінні вояки.
Одноокий турок сидів на винесеній з хати лаві і дивився на те, що робилося біля повітки. Двоє вояків з його загону били об стіну повітки сугацького попа Онуфрія.
Одноокий сказав:
— Йєтер!
Турки відпустили попа. Він упав на землю. З його рота лилася кров.
Одноокий устав з лави і підійшов до попа:
— Ну? — неголосно сказав він. — Ти будеш плювати на хрест, гяуре?!
Піп Онуфрій через силу підвів голову. Прохрипів, давлячись кров'ю:
— А щоб ти здох без покаяння... собачий сину! Я плюну не на хрест... на тебе. Я ж тебе знаю — ти Панько з Немії, христопродавець!..
І він плюнув.
Одноокий відскочив, кривавий плювок попав йому на чоботи.
Він щось наказав своїм воякам. Вони підвели попа, поставили на ноги.
— Я тобі відрубаю голову, гяуре! — так само тихо й спокійно сказав одноокий. — Я викину ту голову собакам. Ось так! Дивись!
Він махнув шаблею — і попова голова покотилася по землі...
Тодора знову штовхнули під бік:
— Вставай! Вставай!
Він підвівся, хитаючись, на ноги. Його турнули до одноокого. Той зміряв його важким поглядом.
— То що, богомазе? Ану, покажи свої руки. Тодор мовчав. Йому чомусь подумалося: що з дідом — поховали його чи ні, чи, може, й над трупом звели наругу турки? А де ж скрипка? Він ніс її в руках. Потім — турки. Комусь він передав її, чи що? А кому? Вія пам'ятає, як стріляв, убив коня під однооким, пам'ятає, як його Никодим розмахував хрестом... Ой господи, а де ж він?
Ошалілим поглядом обвів усе навколо.
— Ти не чуєш, що я кажу? — так само спокійно, але вже наполегливіше вів одноокий.
(Продовження на наступній сторінці)