— Отож... Тепер слухайте мене. Ми воювали, нам казали, що воюємо за боже діло. Так? А тепер султан Осман хоче їхати в Мекку, бо зрозумів, що помилявся. Так? Так! За що ж тоді загинули тисячі наших товаришів? Нізащо? Так?! Ходять чутки, що султан хоче знищити нас! Завести в пустелі Аравії і знищити... Нас хіба мало загинуло з голоду під Хотином?
Яничари мовчали, напружено чекаючи на те, що ж далі скаже Селім.
— Так хай він іде до шайтана в зуби, наш хондкар Осман Другий! А ми з ним у Мекку не підемо! Ось я — не піду.
— І я не піду! — з кутка в куток вийшов яничар Урхан, на прізвисько Сирик , бо був високий і худий.
— І я не піду! — озвався Абдуррахман.
— І я!
— І я!
— Хай він сам іде в Мекку!
Через хвилину вся кішла сказала своє слово. Ніхто не хотів іти за султаном у Мекку.
— Селіме, будь нашим ода-баші! — вигукнув Сирик.
— Добре, я буду вашим ода-баші. Тільки наказую: жодного непослуху. Ми мусимо триматися всі разом.
Його блакитні очі звузилися. Синя пляма над правою бровою, схожа здаля на родимку, потемніла.
Орта яничарів висипала з кішли на вулицю. Урхан Сирик ішов поряд із Селімом і вигукував:
— Гей, яничари! Наша орта не хоче йти в Мекку! Хай хондкар іде туди сам, а ми залишимося в Стамбулі. Ми вже так давно не були вдома! На Ат-майдан! На Ат-майданІ
Яничари повсталої орти йшли, розмахуючи зброєю, вигукуючи грізні слова.
— До палацу! Ходімо до самого візира! — крикнув хтось з натовпу.
— Аллах з нами! — дружно підтримала вся орта. Селім переглянувся з Урханом. Йти? Чи не йти?
— До палацу! Веди нас, Селіме!
Селім обернувся до повсталих. Перекрикуючи гамір, гукнув:
— Йдемо до палацу Делавера!
Загін яничарів попростував розбурханими вулицями столиці. До них приєднувались групи людей. Це була голота, старці, вуличні злодюжки, рибалки...
— Куди йдете?
— До Ат-майдану, а потім до Делавера-паші! — відповідав Мустафа Сирик.
— І ми з вами!
— Ходімо.
По дорозі ті, що приєднувалися, озброювалися кілками, ножами, дехто уже мав і пістолі.
Коли орта була вже зовсім недалеко від Ат-майдану, Селім озирнувся. Те, що він побачив, приголомшило його. Позаду вирувало море людських голів, загрозливо здіймалися кулаки, палки, пістолі, каменюки.
"Ого! Тепер цей натовп не змогла б заспокоїти ціла армія яничарів! А як весь їхній гнів на нас виллється — що тоді? Шмаття полетить!"
— Чого зупинилися? — кричали ззаду. — Вперед, до візира!
— Вперед!
Що ж це буде? Ось-ось їхній загін вийде на двірцевий майдан. Селімові стало моторошно. Те, що він убив ода-баші, — зрозуміло: ода-баші убив Лазіза. Те, що він. Селім, став на чолі повсталої орти, — це теж пояснити можна: хвилювання після тривалого поєдинку. Але чим він пояснить появу свого загону отут, на двірцевому майдані?
Він розгублено глянув на Урхана. У того в очах був жах перед тим, що має статися.
Але натовп суне вперед — і вже немає такої сили, крім хіба що гармат, яка була б здатна його зупинити.
Озирнувся на ходу. Побачив сяючу пику Абдуррахмана Ешека. Ех ти, круглопикий дурню! Мабуть, тобі не тільки за регіт і упертість дали віслюче назвисько! Чи думаєш ти про те, що станеться через хвилину? Чи ти хоч коли-небудь думав про завтрашній день? Ось посадять тебе завтра на казик — може, хоч там уперше замислишся.
Селім ладен би зупинитися, та його несла юрба розгарячілих яничарів і голоти...
"Отак, Селіме, три десятки літ прожив ти чесним і відданим слугою великих султанів, а тепер маєш: іс'янчи , відступник, злочинець!"
З тісної бічної вулички загін нарешті вирвався на площу, заповнену народом.
Тут усе кипіло, шуміло, колобродило.
"Еге, та ми тут не перші!" — на душі в Селіма трохи полегшало.
— Не хочемо йти в Мекку! — чулися крики яничарів. Якийсь вояк у формі сипаха , піднявшись на барило, вигукував у натовп:
— Скільки ми будемо воювати? У нас немає вже сили! Нас побили ілляхи й запорожці. А нас було більше! Нас було майже двісті тисяч, у нас було триста гармат і чотири слони, а що було в ілляхів? Їх разом із запорожцями було втричі менше... А що вийшло?..
— Нас побили! Нас побили! — загорлала юрма. — Бий невірних!
— Я теж кажу: бий невірних! Невірні сидять у себе на Запоріжжі, п'ють горілку і славлять свого поганського Христа, а наш хондкар, вождь правовірних, хоче іти в Мекку. Хай сам іде! Ми добре воювали, але ніхто не винен, що хондкар розучився керувати військом!
— Ніхто не винен!
— Хай менше п'є вина! Аллах казав: не пий вина! Це — гюнах!
— Гюнах! Той, що кричав з барила, повернувся до палацу і заволав:
— Це султанові гріхи принесли нам біду! 'Це гріхи наших башів та беїв мусимо спокутувати ми, сипахи, ми, яничари, ми...
З палацу почувся постріл.
— Це — сарай-мухафизлар! — скажено закричали в юрбі. — Вони нізащо вбивають наших людей!..
— Бий охоронців! — заволали навколо.
— Тихо, ви! Тихо! — загукали з іншого боку. — Посланці повертаються.
Майдан потроху стихав...
— Що сказав найясніший султан? Що? Він видасть нам Делавера-пашу?
Яничар з нашивками юзбаші прудко виліз на барило і закричав:
— Найясніший султан вигнав нас з палацу, як поганих собак! От що! Він шанує Делавера-пашу, а нас не шанує.
— А-а-а-а! — заревів натовп. — Ми самі витягнемо Делавера з палацу! Ми його віддамо на корм собакам!
Голодранець, який, напевно, вже забув, коли востаннє гаразд їв, зіпхнув юзбаші з барила і, відчайдушне махаючи руками, заволав:
— Ходімо громити Делавера-пашу!
— І справді! — закричав Абдуррахман Ешек. — Чого ж то ми стоїмо? Коли вже зібралися на Ат-майдані, то треба йти на хюджум Делаверового палацу.
— На Делавера-пашу!!!
Хапали на ходу дошки й каміння, тягли за собою озброєних яничарів та сипахів і з лайкою, з криком, з ревом бігли
до високої кам'яної громади, яку воздвиг для себе великий візир.
— На Делавера! Йаша!
Муедзин з мінарета кликав на молитву, але його ніхто не чув. Тільки напіврозтоптаний дервіш, кашляючи кров'ю, кричав під ногами: "Машалла" .
В палаці візира були міцні ворота й добра варта. Тільки-но повстанці наблизились, як їх зустрів убивчий вогонь. Та зупинитись не можна було. Величезний натовп кинувся на штурм Делаверового палацу. Варту було перебито, ворота просто повалили. Повстанці вдерлися в покої візира, зривали килими й золоті оздоби, розбивали сундуки й хапали усе, що попадало під руку: гроші — так гроші, шовковий халат — так халат, слізниця — так слізниця.
Делавер-паша упав на коліна й став цілувати брудні ноги яничарів.
Його підвели й почали бити по обличчю. Злетіла чалма, Делавер-паша крутив головою, з його очей лилися сльози, а його били, в нього плювали, кричали в обличчя найбезбожніші слова.
Деяавер-паша знов упав на коліна.
Згори долинув пронизливий крик, який тут же урвався. Це закричала його улюблена дружина Саодат. За що убивають її? Вона ж нічого не знала, вона ж ні в чім не винна...
Його знову підняли й ударили спиною об стіну.
"Боляче, ой, боляче, що вони роблять? Вони мені одіб'ють геть усе..."
Його ударили ще раз — і він скрикнув од пекучого болю.
Він не міг стояти, ноги його не тримали, він висів на руках бунтівників, і вони сміялися йому в обличчя й били, били, били...
"Боляче ж, ой як боляче... Це ж нелюдяне, це ж звірство, аллах милосердний..."
Ще один удар — із рота ринула кров. Йому на мить полегшало, а юрма, коли уздріла це, стала бити його об стіну з новим веселим азартом і натхненням...
Потім Делавер-паша відчув, що він на чомусь лежить. Хтось наступив на руку, потім щось прив'язували до ноги.
"Вони думають, що я мертвий", — з жахом майнуло в голові.
Його потягли за ногу. Голова билася об сходи, з рота текла кров. З натугою розплющив очі. Йому заболіло в очах, але він дивився, дивився, бо вже не мав сил заплющитися... А над Стамбулом весело грало-вигравало сонце. І голубі хвилі весело били в береги Босфору. І підіймався чорний дим над палацом Делавера-паші.
* * *
— Вар олсун айякланма!
Хто це вигукнув? Абдуррахман Ешек? Так, він! Біжить, сміється, по щоці кров тече, блищать оченята, обличчя розчервонілося від збудження.
— Де султан?
І справді — де султан? Вони ж ішли до нього. Ішли сказати йому: ми не хочемо йти в Мекку, йди сам, султане!
— Де султан? Де султан?
Відлуння:
— Де султан? Де султан?
І відповідь:
— Мустафа в нас султан! Той, що був п'ять літ тому... А Осман у палаці сховався!
— Мустафа? Отой кретин? О аллах!
Селім, забувши про все, побіг уперед. Він мусить бачити султана зараз. Він мусить сказати йому, що він і його орта не хочуть іти в Мекку, він мусить сказати, що яничарам осточортіло...
(Продовження на наступній сторінці)