Осман Другий мріяв тоді про панування над усім світом. І мрія здавалася йому досяжною та близькою. Нарешті Висока Брама має на престолі справді султана, а не п'яницю й кретина на кшталт Мустафи... Те, чого не могли здійснити Мухаммед Фатих , Селім Явуз , Сулейман Кануні та Селім Мест , те здійснить він, Осман Другий. Він нарешті задушить Чорногорію й доб'є персів, він розгромить Австрію й Ляхи-стан... Ляхистан давно б улігся перед Османом, як ведмежа шкура, та й австріяки не могли б довго відбрикуватися, якби не ота ватага — яка там ватага? — збрід голодранців, що іменує себе козаками. Він розгромить цю дику орду — і ніщо не загрожуватиме його флангам та його тилам...
Але для цього треба реорганізувати військо. І передусім — знищити корпус яничарів. Яничари стали горлохватами. Вони думають лише про власні вигоди, а не про державу. їхні керівники неохоче підкоряються султанові. А йому, Османові, потрібна армія, яка корилася б тільки йому, виконувала б тільки його накази, будь-які накази...
...Делавер-паша вбіг у султанів покій. Плутаючись у халаті, впав перед Османом.
— Вони втретє шлють своїх посланців, — тремтячи, прошепотів він. — Змилуйтеся, найясніший хондкаре!
Блиснуло каре око султана. Під ріденьким вусом, мов перед плювком, стислися губи.
"О аллах! Я ще маю відповідати бунтівникам! І цей переляканий мішок з гусячим кізяком крутиться під ногами!.."
Хай тікає через бічний хід чи ховається під перинами в гаремі... А він, Осман Другий, який не раз при Хотині дивився в очі смерті, не зрушить, не поступиться перед яничарами. Навіть оцього мішка з кізяком не видасть їм...
"Ах, як мало я мав часу! Та якщо аллах допоможе, яничари вгамуються, зберу військо, і світ ляже до моїх ніг! Але яничарам — смерть! Навіть ім'я їхнє зникне!"
Султан стис кулаки. Перед очима пропливли яничарські орти, промайоріли їхні прапори кольору свіжої крові.
Що ж. Вони хвацько воюють. Але вони не знають свого роду-племені, а тому їм не дорога імперія. Вони знають: поки живий, урви собі найбільше. Вони живуть одним днем. А імперія мусить жити сторіччя сторіч.
Галас за вікнами все дужчав.
На душі в Османа не було страху. Був тільки гнів.
"Я, — думав султан, — стоятиму до кінця, що б там не було. Навіть — якщо смерть. Я, Осман Другий, невартий жити, якщо це життя буде куплене дорогою ціною загибелі моєї держави..."
Делавер, про якого султан забув, дивився на свого володаря переляканими очима.
— Щ-що р-робити, найясніший, х-хондкаре? — проскиглив він.
Султан зволив подивитися на великого візира і навіть усміхнутися:
— Вони й досі вимагають твоєї голови? Делавер мовчки заплакав, розмазуючи сльози. Осман підійшов до Делавера, схопив за барки, різко підняв. Двічі з насолодою вдарив по щоках, аж сльози бризнули,
мов іскри з-під кресала.
— Тобі давно голову треба знести, — просичав султан. — І будь певен — тільки-но закінчиться це неподобство — знесу. Бо ти — нікчема. Але зараз не бійся. Я не можу тебе їм видати, бо це означатиме, що я здався. Я ж мушу бути, як кремінь. Інакше — гине вся держава. Ти хоч це розумієш?
Делавер догідливе закивав головою.
Карі очі Османові потемніли, він підійшов до вікна.
— Якби аллахові треба було, щоб я загинув страшною смертю, але щоб це сталося в ім'я імперії та її блага, я сказав би спасибі й пішов на смерть не вагаючись... А ти про що ти думаєш? Про свої скарби, про свої палаци, про своїх рабів та дружин?..
— Аллах, аллах, вря-туй нас...
— Оці падлюки, — Осман показав рукою за вікно, — оці падлюки добре воюють, коли знають, що їх чекає багата нагорода. А за що б'ються оті козаки, яких ми називаємо збро-дом? їм нагород од польського короля чекати нічого. Так чому ж вони вмирають тисячами, а не відступають?..
— Дикуни, — трохи заспокоївшись, відповів Делавер.
— Не дикуни, — твердо відповів султан. — Аллах дав мені розум, щоб це зрозуміти. Але аллах не дає мені часу, сили й мудрості — так, і мудрості, Делавере, — щоб зрозуміти більше...
Султан заходив по кімнаті. Делавер, витираючи піт, стежмв за кожним його кроком.
— На яке військо я можу зараз розраховувати? — з тінню надії в голосі запитав Осман.
Делавер мовчав.
Отже, ні на яке. Тільки двірцева охорона. Ці умруть, але за ними умре й султан...
А якщо дати їм Делавера і тих вісьмох — що тоді?
Тоді яничари сядуть на голову і змусять султана робити те, що захочуть. А це значить — загибель імперії...
— То чому ж вони й досі не йдуть на приступ? — похмуро запитав Осман.
Якщо кінець — то хай хоч швидше...
— Ще не всі орти приєдналися, — відповів сам собі. Делавер дивився переляканими очима і плакав.
* * *
У яничарських кішлах було неспокійно.
"Не хочемо в Мекку! — лунало там. — Досить з нас походів на Польщу! Хай нам заплатять те, що обіцяли! Тільки з походу прийшли — і йди в Мекку?"
В орті, де служили Лазіз і Селім, були найхоробріші вояки, які особливо відзначилися при Хотині. Дехто з них розумів: нарешті Османська імперія має султана, який поведе її до слави й могутності. Султан скупий, але перший же переможний похід принесе яничарам і злото, і срібло, й діаманти. А зараз треба зав'язати пояси тугіше, надіятись на аллахове милосердя й не зважати на пусті розмови про те, що от-от, мовляв, яничарський корпус буде ліквідовано. "Як тільки дійде до цього — ми просто не дамося", — так казали і Селім, і Лазіз, і навіть Абдуррахман. "Та хто нас буде ліквідовувати? — сердився Урхан. — Хоробрим воякам завше буде робота".
Лазіз засперечався з Абдуррахманом Ешеком . Лазіз сказав:
— Нас під Хотином спіткала невдача. Мабуть, якийсь гюнах є на султані. Може, той, що в нього жінка українка...
— А ти знаєш свій гюнах? — вишкірився Абдуррахман і зовсім не до речі зареготав, гучно втягуючи в себе повітря. За цей сміх його і прозвали Ешеком.
— Знаю. І за свій гюнах я готовий молити аллаха, а за гріхи всіх інших відповідати не збираюся... Як на те пішло, у нас взагалі кругом самі мерзотники — від ода-баші до самого султана.
— Тихше, онде Калин Дудакли зайшов!
Ода-баші Калин Дудакли був здоровий, лютий і підлий чоловік. Він хряснув дверима, підійшов до тих, що сперечалися.
— Це ти не хочеш відповідати за султанові гріхи, Лазізе?
— А за твої — тим паче, — з викликом відповів Лазіз. — А що?
— А те, що я тобі заткну твою богази ! — і Калин Дудакли щосили вдарив Лазіза, який сидів на підлозі, носком чобота в лице. Той упав на спину, його обличчя миттю скров'яніло. Він затулив обличчя руками.
— Кьопек! Гяур! — лаявся ода-баші, б'ючи Лазіза ногами. Усі яничари стояли по кутках не дихаючи. Будь-який вчинок начальства вважався священним.
А Калин Дудакли гамселив яничара під боки, в живіт, у груди.
— Ану, прибери руки з обличчя! — загорлав він.
Лазіз мовчав.
— Прибери руки, тобі кажуть!
Лазіз несміливо виглянув з-під пальців. Тільки він це зробив, як Калин Дудакли садонув його в скроню... Лазіз повалився навзнак. Тіло його конвульсійне здригалося. З розкритого рота стриміли уламки зубів і текла кров.
— Ти убив його! — почулося від дверей. То якраз зайшов Селім.
— І тебе уб'ю, якщо ти посмієш щось сказати проти хондкара!
— Я теж не збираюся замолювати хондкарових гріхів. Ну? Чув?! А тепер спробуй убити мене, алчак ! — і Селім жбурнув в обличчя ода-баші жменю піску.
Калин Дудакли вихопив ножа.
На землі непорушне лежав Лазіз.
— Ну! — вигукнув Селім. — Переступай через тіло чесного мусульманина! Переступай! А я тобі зараз зажену ножа куди треба.
Ода-баші з ревом кинувся на Селіма. Здавалося, що він зараз жбурне на землю й цього яничара і розтопче ногами.
Та не так сталося. Селім пірнув під руку Калин Дудакли. І — відскочив убік.
Не говорячи ані слова, Калин Дудакли обернувся назад. І всі побачили, що з його грудей стирчить рукоятка Селімового ножа. Але ода-баші не падав. Він мовчки йшов просто на Селіма. Той не відступав. Але тільки-но Калин Дудакли підійшов на півтора кроку, як Селім ударив його ногою в груди — туди, де стриміла кабза ханчера .
Ноги Калин Дудакли підігнулися — і він упав.
Селім спокійно наблизився до вбитого, нахилився, вирвав з його грудей ножа, гидливо тріпнув ним, змахуючи краплі крові, й повернувся до своїх товаришів.
Яничари стояли застигло.
— А тепер я скажу вам от що! Ми надто багато терпіли. Ми ходили воювати проти невірних?
— Ходили, — озвалися з кутків. — Ну й що?
— Ми навіть проти своїх, правовірних ходили. Так?
— Було й це.
— Хай то був бунтівник Каландар-оглу, але він такий же османли, як і ми. Так?
— Не так.
— А як?
— Його біда змусила воювати, — озвалися з кутка.
(Продовження на наступній сторінці)