Двоє чорних волів з білими зірочками на лобі тягли сани, на яких лежала домовина з висохлим бабиним тілом. А за саньми йшов не такий уже й великий гурт людей. Найпередніше дибав сивий, як місяць, дід з шаленими очима, за шворки було прив'язано йому циганського бубона, і обрубаними майже по лікоть руками дід бив-вибивав по бубону, реготався беззубим, як у немовляти, ротом, реготався — і сльози, мов іскрини, бігли по його щоках.
Вершники зупинили коней, спішилися і, знявши шапки, стали обіч дороги.
Петро вдивлявся в лиця — обсмалені сонцем, поорані зморшками, обчухрані вітрами — напружувався, мов зорець на щоглі корабельній, щоб пізнати хоч кого-небудь... І — не пізнавав. Ішли якісь чужії люди, що не знали його, Петра Скрипника... І він тих людей не знав. Але ж це були його земляки, його сугачани...
— Кім бу? — запитав він пошепки в людей, забувши, що це — рідний край й що тут треба говорити по-рідному.
Ніхто нічого не сказав. Усі йшли мовчки. Ніхто не плакав. Тільки десь там, попереду, вибивав у циганський бубон старий-престарий дід.
Нараз схлипнув хтось позаду, і Петро почув плаксивий голос, який, перериваючись і затинаючись, став виводити:
— Ой же господи мій милосердни-и-ий...
Та й сестричко моя рідне-е-е-сень-ка...
Та й чого ж то ти закрила свої очень-ки-и...
Та й вони ж тепер не бачать ні ясно-о-го дня...
Та ще й темно-ої ні-і-іченьки...
Жінка замовкла, мов їй не вистачило повітря. Петро підвів голову й побачив сухі й пекучі, мов перець, очі, білу-білу хустку на голові й пасмо сивого волосся.
— Хто це? — прошепотів він.
Люди німували, наче змовилися не казати чужому чоловікові жодного слова.
Ось уже пройшли останні...
— Не к добру така стріча, — промовив, відкашлюючись, Йован.
— Поїхали далі, — мовби не почувши Йованових слів, сказав Олександр.
Вони посідали на коней і помчали в село. Густа пилюка вибухала пістолевими пострілами з-під кінських копит. Вулиці розкручувалися й розкручувалися перед очима.
"Де ж це було наше дворище?" — шарив-видивлявся напруженими очима Петро.
Все навколо мовби поменшало, змаліло й зміліло... Ось тут, здається, жив Тодор Трагіра, богомаз, за сина якого віддали Устю — сестру Петрову. Так, так, це те дворище, тільки де взялись тут старі яблуні? Ах, як же це він забув, що за тридцять літ будь-яка яблунька постаріє... Десь тут відрубали голову попові — як це його звали? Боже ж ти мій, жив на світі чоловік, загинув мученицькою смертю, а ти, Петре, забув його ім'я... Тут же й Никодима-бідолаху... І Тодорові руки відрубали...
У Петровій голові ожив бумкіт циганського бубона. І Петро ледве не впав з коня...
Чи не богомаз Тодор Трагіра стукає по бубону обрубками рук. Але чому в його очах — безум? Чому він сміється, як дурний Дода — так, здається, звали того бідолаху, якому першому в селі знесли голову, мов галку?
Петро скочив з коня й мовчки подався до хвіртки. Торгонув її — вона зарипіла. З-під хліва озвався собака, задзвенів ланцем, кинувся, давлячись гавкотом, на Петра.
— Кім бурада? — вигукнув Петро і відчув, як йому сухо стало в роті. Стільки літ був у Туреччині й тепер завжди,. тільки-но розхвилюється, переходить на турецьку мову.
— Гей, хоч хто є? — знову вигукнув Петро. І тут, мов після чарівного слова, розчинилися двері й на порозі хати з'явилося дівча років сімнадцяти.
— Добридень, дівчино! — закричав Петро.
— День добрий! — відповіла дівчина.
— Чи не дала б ти води напитися?
— Води? — на хвилину вона мов замислилась. — Можу. Зараз. А чому ви так кричите?
— А що — кричу?
— Та трохи...
І — шаснула в сіни.
— Злазьте, хлопці, — по-турецьки звернувся Петро до своїх супутників. — Зараз будемо пити найсмачнішу в світі воду. Джузеппе, Йован, Олександр зіскочили з коней. Дівчина вийшла з відром і корцем. Зачерпнула води, сполоснула корець, знову набрала й подала Петрові. Той передав графові Олександру.
— Тебе як звуть, дівчино? — запитав Петро.
— Галя.
— А чия ж ти?
— Шлапакова.
— Це якого Шлапака? — поморщивши лоба, перепитав Петро. Він намагався згадати когось із Шлапаків, але згадати не міг.
— Ну... Шлапака Демида... коваля...
— То він, Шлапак Демид, тут живе?
— А то хто ж? — здивувалась дівчина.
— А...
Уважно роздивлявся її. Це було метке чорнооке дівча з кирпатеньким носиком, тонюнє, мов стебельце; довгі кучеряві "оси, а в косах — квітки. І — малесеньке родименятко на лівій щічці.
— То, кажеш, Галя Шлапаківна? — усміхнувся Петро.
— Та не Вівдя ж...
Дівчина взяла від Олександра корець, нахилилася над відерцем — і її чорна коса, що була закинута за спину, ковзнула по плечу й хлюпнула у відро.
Вона з досадою відкинула косу назад, взяла відро й понесла під кущ.
— Я зараз вам свіжої принесу.
— Давай цієї, — засміявся Петро. — Це найкраща.
— Та ну вас, — теж засміялася дівчина, але відро поставила й зачерпнула з нього води.
Червона пелюсточка плавала в корці, мов манюній човник у морі. Сонце світило в прозору воду і на дні червонясте від тієї пелюсточки відблискувало...
Петро пив цю воду й дивився на дівча, а воно стояло й дивилося на нього — поважного вусатого дядька.
— Давно в Сугаках живеш, га? — одірвавшись на мить од води, запитав Скрипник.
— Я живу сімнадцять літ, — блиснула перловими зубами дівчина.
— А батько? Чому я не пам'ятаю його?
— Бо батько — сам лядовський.
— А... З іншого села.
І він припав до води. Потім одірвався знову й запитав:
— А кого то сьогодні ховають?
— Бабу Мотрону Совиху, царство їй небесне...
— А чом у церкві не дзвонять?
— Давно не дзвонять. Влада заборонила. У нас же церква православна, а не костьол...
— Як то — заборонила? За яким правом?
— А хто теє право питає? Помовчали.
— А що то за чоловік?.. Попереду з бубоном. Безрукий... Обличчя дівчини спохмурніло.
— Убогий один... Він у нас живе, он у тій хатині.
— А без рук чому?
— Не знаю. Кажуть, що турки поодрубували за щось...
— Як то — за щось? — аж розсердився Петро. — Ім'я в цього чоловіка яке?
— Тодором звуть... Але на селі всі його дурним Додою дражнять.
Петро здригнувся.
— Дода — то інший. Доду турки зарубали першим у Сугаках. А Тодорові-богомазові тільки руки повідрубували!
— Не знаю, я при тім не була, — відповіла дівчина.
— Та вже ж — не була...
— Слухай, Петре, — обізвався по-турецьки Джузеппе, — доки ти триматимеш кухля? Я хочу пити.
— На, пий, — віддав трієстинцеві корця Петро. І знову до дівчини: — Так ти що, не знаєш, що Тодор Трагіра був богомазом?
— Не знаю, — похитала головою дівчина.
— Та як же це можна? Чоловік мав такий хист, що йому за це руки повідрубували, а ти про це нічого не знаєш!.. Та ти бачила його ікони?
— А де?
— Ну в церкві?
Петро підвів руку, щоб показати на церкву, але її на тому місці, де вона стояла колись, не було, згоріла разом з Юхримом-дзвонарем ще тридцять літ тому... Нова церква стояла праворуч на горбі...
Похилив голову.
— Так, так! Я, мабуть, трохи дивний?
— Та нічого, нічого, дядьку, — поспішила заспокоїти його дівчина. — Я здогадуюся, хто ви такий...
— Хто?
— А ви з турецької неволі втекли... Так?
Петро мовчки кивнув головою, бо, здавалося, кліщами стисло йому горло, а перед очима потуманіло-попливло...
— А в нас, — мов крізь туман чув Петро, — у селі чекали, кажуть, бранців з неволі. Десять літ чекали, і п'ятнадцять, і двадцять п'ять...
Туманіло-пливло перед очима. Зціпив зуби до болю...
— Не прийшов ніхто... Всі погинули, мабуть... Царство їм небесне...
— Не всі, — зі стогоном видавив Петро з себе. — Не всі, дитино... Дай-но ще водички...
Пив рідну воду, дивився гарячими, зволоженими очима на чорняве дівча і заспокоювався поволі.
— Так от, мала. Дядько Тодор Трагіра — то був пречудовий богомаз. Чоловік такого великого хисту, що його сам дід Скрипник поважав. А ще ж і хоробрий був. Коли в Богданії Йон-Воде Лютий піднявся на турка, Тодор Трагіра був у нього хоробрим вояком... А вже потім прийшов на Вкраїну... Син його, Никодим, мою сестричку Устю взяв собі за жону... Отак...
— Де ж вони всі?
— Де? — блиснув очима Петро. — Отам он, — показав пальцем до старих яблунь, — прив'язали Никодима й голову відрубали. А ось тут, — показав пальцем ближче, — Трагірі руки повідрубували... А Устя... Устю далеко забрали. В Туреччину. Син у неї там народився — онук діда Тодора Трагіри.
— Живий?
(Продовження на наступній сторінці)