— Ну, ми оце говоримо та й говоримо, — сказав сеньйор Гаспероні, — а справу нашу хтось та мусить робити. Далеко ще до Києва, нам треба поспішати.
— На ніч їхати не варто, — заперечив пан Сулятицький. — Залишимося тут до ранку, а завтра рано-ранесенько на свіжих кониках гайнемо в догоню.
— За ким то в догоню? — зацікавився пан Адамек.
— За долею, друже мій, за долею! — ударив його по плечу пан Славек.
Сеньйор Гаспероні уважно подивився на пана Адамка:
— Якщо пан Сулятицький не заперечує, то я міг би розповісти вам, дорогий друже, тему нашої розмови.
— Чого ж, я не проти, — з кислою міною згодився пан Сулятицький.
І сеньйор Гаспероні розповів Адамкові те, що вже стало відомо панові Славекові, промовчавши, правда, про те, що аж три королівства визначили велику нагороду за вбивство псевдографа Олександра.
— Ми мусимо врятувати людство від цього страшного злочинця, — урочисто мовив сеньйор Гаспероні.
— Так, безумовно, так, — підтакнув пан Адамек. — Але я не знаю, які то злочини вчинив той псевдограф.
— Як? Ви не чули? — вигукнув італієць. — Та ж уся Європа тільки й говорить про злочин цього псевдографа... Адже він обікрав, а потів убив англійського герцога Річарда Шкоцького, племінника самої королеви!
— Що ви кажете? — захвилювався пан Славек. — Як же він утік з Англії?
— Як утік? Убивши герцога й пограбувавши, він захопив його яхту і на ній приплив у Францію. А у Франції він хотів вчинити замах на життя короля, його посадили в Бастілію, але злото й тут відкрило йому всі двері. Він утік із Бастілії, вбивши начальника цієї знаменитої тюрми...
— Матка бозка! — судорожно зітхнувши, мовив пан Сла-век, — що то за страшного чоловіка ми вчора стріли!
— А мені все оте на фантазії скидається, — сказав пан Адамек.
— Що ви! Точно таке враження було і в мене, коли я почув про це! — вигукнув сеньйор Гаспероні. — Я готовий був сміятися в обличчя кожному, хто посмів би назвати це правдою, а не вигадкою... — Але, — тут голос пана Гаспероні затремтів, — але після того, як цей псевдограф, перебуваючи в Іспанії, пограбував, оббрехав і довів до самогубства мого рідного, мого єдиного, мого улюбленого брата Джованні, що був тоді венеціанським послом при дворі іспанського короля... — сеньйор Гаспероні заридав.
— Не плачте, дорогий друже, — витираючи непрохану сльозу, зворушено мовив пан Адамек. — Ось на цім місці присягаємося, що...
— Давайте відійдемо, бо це місце не годиться для високих присяг, — порадив сеньйор Гаспероні.
Вони підійшли до дверей корчми і там, ставши струнко, вислухали, що сказав пан Славек:
— Присягаймося нашими життями, що ми відплатимо мерзотникові й пройді, вбивці й грабіжникові псевдографу
Олександру за все, що він накоїв. Присягаємося!
Пан Славек вийняв свою шаблюку й уткнув у землю. Пан Адамек і сеньйор Гаспероні притьмом повиймали й свої шаблюки і встромили їх у землю. І потім, тримаючись кожен за ефес своєї шаблі, виголосили:
— Присягаємося!
— Присягаємося!
— Присягаємося!
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ,
у якому йдеться про морську баталію, мро отамана Недайборща, про його козаків та ще про деякі справи
Вітер був попутний, і Карпо наказав хлопцям підняти вітрила.
Над морем пролунало:
— Підіймай вітрила! Підійма-ай!
— Ну, нарешті... Тепер хоч руки одпочинуть од весел. Бо вже просто немає сил.
Карпо стояв на самому носі, біля невеликої гармати, й дивився на обрій. Ліворуч заходило сонце. З правого боку насувалася ніч. Попереду було море й море, порожнє й гостинне, а позаду... Позаду ще й досі диміло — то на Скутарі догоряли яничарські кішла, склади з порохом, канатами, бавовною, дьогтем.
— Ну й поставили ж ми свічку, господи твоя воля, — поглянувши назад, аж перехрестився Карпів джура Тиміш, на прізвисько Клюсик. Його тонесенькі вусики затіпалися від ледве тамованого сміху.
— Не хрестись дочасно, — поволі сказав Недайборщ, не виймаючи з рота люльки. — Ось ми відірвемося од них, тоді радіти будемо!
— Відірвемося, — безтурботно озвався Клюсик. А якщо й наздоженуть, то ми їм — у зуби з гармати. От і все! Гісторія ест магістра віта — як казав ще пан Ціцерон.
— Помовч, — пробурчав Карпо й озирнувся, — Ціцерон. За кілька сот сажнів позаду чотири турецькі галери виляскували здоровенними веслами на спінених хвилях.
— Пильнуй! — гукнув Карпо, забачивши підозрілий рух на палубі найближчої галери. — Будуть стріляти!
І справді — задимілося біля гармат, потім плюнуло вогнем з гарматних жерл, лунко розкотився над морем залп.
Карпо, примружившись, дивився, як горохом сипонули ядра. Він бачив — одне з них летить просто на його чайку, воно збільшується, збільшується, летить, аж висвистує... Та він і оком не зморгнув. Тільки люльку з рота вийняв.
Ядро просвистіло над самісінькою щоглою і ляснуло в хвилю.
— Сі бене авдімус, бене дісцімус , — як казали ще до Ціцерона, — знов озвався Клюсик.
Карпо знов упхнув до рота люльку й затягся ядучим, як перець, димом.
— Стріляй, стріляй, щоб тебе розірвало!
Знову задимілося біля гармат — і знову бабахнуло. І на цей раз усе обійшлося. Тільки на одній чайці пробило вітрило. Ну, то дурниця — полатають!
Вітер дужчав — і це було добре, бо для козацької чайки чи байдака добрий вітер — то славний товариш. А от коли почнеться шура-бура, коли заштормить, як у пеклі, тоді гірше.
А йшлося якраз до того.
Надвечір море завше завмирає. Опускає свої крила вітер, залягає тиша й спокій. Тоді здається, що по морю можна ходити пішки. Воно лагідно виблискує, осяяне західним сонцем, яке, наполовину вгрузши в блакитний обрій, розливає самого себе на воді.
Та сьогодні сонце було тривожно-червоне, аж бузкове, а вітер пінив хвилі, і все море ряботіло баранцями. Освітлені сонцем, баранці теж почервонішали, а море потемнішало, стало чорно-червоним, наче налилося кров'ю.
"Ну, доведеться добре-таки помотатися на хвилях!" — подумав Карпо.
Вдарив іще раз залп. Ядра впали позаду.
"Відстають басурмани! Хоч би скоріше ніч, а там..."
Мабуть, сам султан дав наказ: наздогнати, спіймати і з ганьбою пригнати чайки та привезти пов'язаних козаків до Стамбула. Хіба ж міг новий султан Мустафа пробачити, щоб після його вступу на трон розбійницька козачня нападала на передмістя столиці, палила яничарські казарми та склади з добром, а потім ще й нахабно ганяла по Босфору, обстрілюючи славний Стамбул із своїх невеликих, але диявольськи влучних гармат... Добре, що хоч невільників не встигли відбити...
Козаки, як завжди, налетіли несподівано. Було їх зовсім небагато — всього п'ятнадцять суден. Але наробили вони такого шелесту, що турки, які лишилися живими, не спатимуть опісля не одну ніч. Козакам вдалося захопити корабель із золотом та самоцвітами. І хоч не за цим вони йшли до Стамбула, проте й золото — теж згодиться. Скільки могли — стільки й узяли. Решту ж — запалили посеред Босфору й кружляли на чайках навколо доти, доки корабель із золотом та самоцвітами не пішов на дно.
От тоді й розгорілася битва!
Турецькі військові галери з обох боків затисли козаків у Босфорі, почалася шалена гарматна стрілянина, ядра летіли туди й сюди, панахаючи море, тріщали щогли й борти, але більше в турків, бо невеличкі козацькі судна пролітали стрілами між неповороткими галерами, і ніяка гармата не здатна була взяти їх на приціл. Не одному баші снитимуться ці чорні плаваючі блискавки на розжареному тлі Істамбул-богази, і в холодному поті він прокидатиметься й лупатиме в темряві очманілими очима.
Козаки скажено ганяли по Босфору, аж тріскалися їхні весла, а навколо бурунили хвилі важелезні розпечені ядра, та ніщо не брало козацьких одчайдушних голів, мов нечиста сила їх заворожила.
Огледілися — їх п'ятнадцять чайок проти цілого флоту. Єдиний лицарський вихід — проскочити між галерами на шаленому ходу, зі скаженого розгону, щоб ворог і оком змигнути не встиг.
Карпо Недайборщ гарикнув на пів-Босфору: — Повертай назад, та якнайборше! — і п'ятнадцять чорних блискавок, мов пущені одною рукою стріли, дружно рвонули на північ.
На носі біля Карпа витанцьовував Клюсик, виспівуючи швидко-швидко:
"І шумить, і гуде, дрібен дощик іде, а хто ж мене, молодую, та й додому проведе?"
І весла на отамановій чайці били по спіненій воді в такт оцій пісні, і здавалося, що чайка танцює на всі свої тридцять два весла. А за нею мчали інші, справляючи той же танець серед ревища гармат, серед водограїв, піднятих ядрами, серед смерті й солоної води.
Не встигли прокліпатися чи, як казав Клюсик, очапатися капудани на галерах, що загороджували шлях на північ, як чайки з веселим ревом промчали повз них — і подалися в море.
По обидва боки Босфору загомоніли берегові батареї, заплювали в море кам'яними ядрами, але козаки промчали повз усе це.
І от вони нарешті у відкритому морі. А в морі починається шторм. І женуться за ними турецькі галери.
Ну що ж, хай хлопці відпочивають, а Карпо з джурою та стерновим будуть іти під вітром на північ і на північ — додому. От тільки б не розгубити в темряві одне одного.
(Продовження на наступній сторінці)